У мене є дещо, може, таке саме справжнє, як зима, або й ще справжніше. Це спогад про те, як я вперше побачив зиму. Таке трапляється з усіма: спочатку, років два-три, ти живеш на світі без пам'яті, а з якогось моменту починаєш щось пам'ятати й можеш сказати, що ти це бачив.
Ті люди несуть молодій снідати
Так от, з усіх пір року найпершою я побачив саме зиму. Вона мала такий вигляд: білий засніжений прямокутник нашого городу, а перпендикулярно йому, метрів за сто од мене, по межі діда Юрченка, йдуть троє людей. Ці люди, як і сама зима, були першими іншими людьми в моєму житті. Вони здавались дуже високими, в брезентових кобеняках з каптурами. Йшли один за одним, повільно, по глибокому снігу, трохи схилившись наперед, бо назустріч їм з північної сторони віяла завірюха. І хтось із дорослих сказав угорі наді мною, але не до мене, що ті люди несуть молодій снідати. Є такий звичай, коли на другий день після свайби родичі несуть їсти молодій — бо вона "ще не заробила" на новому місці. Може, це поєдналося з враженнями від якоїсь казки про дівчину, що її викрав змій і зробив своєю жінкою. Я нічого не перепитував, а саме отак усе собі уявив. А оскільки не бачив, як ті люди йшли назад, мені потім здавалося, що вони так і не повернулися. Хоча вони, звісно, вже надвечір того самого дня прийшли додому, бо треба ж на ніч щось покласти в ясла корові.
Одначе на дні моєї свідомості зима зосталася як щось таємне й печальне, де хтось опиняється серед чужих і не може вирватися додому, бо всі дороги позамітало, і люди йдуть у завірюху й назавжди зникають у порожнечі білих полів, що починаються за городом діда Юрченка. З тих пір і досі я люблю ходити тією стежкою. Або уявляти, що йду нею — якщо давно там не був.
2 
1
Коментарі
7Все йде з дитинства. У моїй свідомості зима зосталася як щось світле і радісне. Я хворіла. Ліжко стояло біля вікна. Я прокидаюся і прямо з ліжка бачу за вікном казкову картину: дерева, кущі, паркан - все в снігу. Білому, пухнастому, яскравому. Від такої краси на душі стало радісно.
Затримайся біля тих миттєвостей, коли ти почуваєш себе вільним: натхненним, незв'язаним. Розкажи собі самому, що у тебе виникає зворушеність при цьому, що справді буде дійсно
Написано прекрасно. Єдине, що покоробило - "свайба". Автор не винен: він написав так, як говорять у деяких регіонах. До чого ж неприємне слово. Це, звісно, спотворений русизм. (У Шукшина я зустрічав "свальба" - звучить ще грубше). Наскільки прекрасне наше "весілля", настільки неприємне "свайба".
Мене як нап'яла новоспечена весільна мати, мовляв, що свальба не окуповує себе, односельці не викинули, стільки, скільки їй потрібно, т.б. того, що вона очікувала. Доріканнями і вмій город був кинутий камінець, та поставлено в приклад місцевих злодіїв, котрі розкошелилися (від гаманець?). Півстоліття тому за весільний стіл сідали молоді, поїзд(потяг?) - найближчі друзі молодих, та перезва-рідні. Сходилися односельці подивитися на молоду, її вишивки, послухати скрипку. То було весілля
Несли морквину 
молодій на сніданок т.п. Дякую.
Гарно! Прочитав і холодом повіяло. Власне зимою. І щось подібне своє пригадав з дитинства. Як малим , може в тіж самі два роки, взяв санки і пішов шукати край неба, щоб потім вилізти на небо і зверху їхати до долу. Довго йшов . а горизонт все віддалявся...
Geniy sered nas!