Коли почалися листопадові холоди, одного вечора згадався мені інший давній вечір, подібний на цей. Усе, як і тоді, – сходив місяць, і дорога де-не-де блищала замерзлими калюжами. Це та бічна вуличка, що вздовж річки веде до школи.
Дуже рідко згадую той вечір, бо він мені тяжкий.
Я тоді був у шостому чи сьомому класі, й у школі задумали для нас танцювальний вечір під наглядом учителів. Дуже хотілося туди – потанцювати з дівчинкою, від якої я тоді втрачав словесний дар. Добре, а в що вдягтися? Це шістдесяті роки, треба розуміть.
А до нас тоді приїхав з Дніпропетровська в гості дядько Василь. Було йому трохи за сорок, набагато молодший за мене теперішнього. Приїхав він у чорному осінньому пальті, в шляпі й при галстуку. І позичив усе те добро мені на той вечір. Сказав, що все це йому сьогодні не треба, не питиме ж він горілку з родичами при шляпі й галстуку.
Одягся я. Всі сказали, що парубок хоч куди.
Іду. Та вуличка довжиною десь кілометр. Дядькове пальто пахне одеколоном, шоколадом і "Біломором". І мені здається, що йду не я, а хтось чужий. Уже й дійшов, уже бачив освітлені вікна шкільного спортзалу, де й були танці.
І – повернув назад. Забоявся, що всі сміятимуться, як побачать мене отаким. І вона сміятиметься.
Дійшов майже додому й думаю: це ж дядько образиться, а що я йому скажу? І знов пішов назад, і йшлося мені непогано, бо таки ж наближався до тієї дівчинки. А як дійшов до шкільних воріт – знов у печалі повернув назад. І отак ходив туди-сюди тією вуличкою – стільки, скільки вистачило б на добрячий танцювальний вечір. Аж тоді пішов додому.
А чого тепер сумно? Бо я й досі такий самий – тільки у справах, що вважаються серйознішими за танці. Хоча що може бути серйозніше?
2 
1
Коментарі