Коли почалися листопадові холоди, одного вечора згадався мені інший давній вечір, подібний на цей. Усе, як і тоді, – сходив місяць, і дорога де-не-де блищала замерзлими калюжами. Це та бічна вуличка, що вздовж річки веде до школи.
Дуже рідко згадую той вечір, бо він мені тяжкий.
Я тоді був у шостому чи сьомому класі, й у школі задумали для нас танцювальний вечір під наглядом учителів. Дуже хотілося туди – потанцювати з дівчинкою, від якої я тоді втрачав словесний дар. Добре, а в що вдягтися? Це шістдесяті роки, треба розуміть.
А до нас тоді приїхав з Дніпропетровська в гості дядько Василь. Було йому трохи за сорок, набагато молодший за мене теперішнього. Приїхав він у чорному осінньому пальті, в шляпі й при галстуку. І позичив усе те добро мені на той вечір. Сказав, що все це йому сьогодні не треба, не питиме ж він горілку з родичами при шляпі й галстуку.
Одягся я. Всі сказали, що парубок хоч куди.
Іду. Та вуличка довжиною десь кілометр. Дядькове пальто пахне одеколоном, шоколадом і "Біломором". І мені здається, що йду не я, а хтось чужий. Уже й дійшов, уже бачив освітлені вікна шкільного спортзалу, де й були танці.
І – повернув назад. Забоявся, що всі сміятимуться, як побачать мене отаким. І вона сміятиметься.
Дійшов майже додому й думаю: це ж дядько образиться, а що я йому скажу? І знов пішов назад, і йшлося мені непогано, бо таки ж наближався до тієї дівчинки. А як дійшов до шкільних воріт – знов у печалі повернув назад. І отак ходив туди-сюди тією вуличкою – стільки, скільки вистачило б на добрячий танцювальний вечір. Аж тоді пішов додому.
А чого тепер сумно? Бо я й досі такий самий – тільки у справах, що вважаються серйознішими за танці. Хоча що може бути серйозніше?
2 
1
Коментарі
а моя мама розказувала, як вона в часи свого піонерства сварилась із своїм батьком через те, що той казав "революція перемогла бо ленін обдурив селян".
але сварилась не довго. бо життя швидко показало наскільки дід правий був.
"Як прочитаєш листа, то викини його!", та я не слухаюся. Перечитувати теж побоююся. Все в пам'яті. Дякую.
Як усе моторошно - у Вашого діда радянська влада забрала землю, на яку він заробляв тяжкою працею, а внучок Хведя розказував що Ленін відкрив дорогу бідним людям. Який терор панував у тій країні, що люди вважали за краще позбутися родової пам'яті і тупо повторювати радянську пропаганду! У мого дідуся землю забрали після війни, але мама не раз розповідала нам як, змушували платити непосильні податки, як розвалили їату ранньої зими, щоб змусити дідуся записатися до колгоспу.