— Останній рік працюємо майже без вихідних. Хірурги, травматологи, нейрохірурги іноді їздять додому, щоб помитися і переодягнутися. Решту часу — на роботі, бо було багато поранених, — каже 52-річний Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова.
За рік заклад прийняв понад 1,5 тис. бійців. Найбільше, по 150 осіб на день, привозили під час Іловайського котла.
У кабінеті із Сергієм Анатолійовичем зустрічаємося двічі. Кожна розмова триває 15 хв. Більше часу приділити не може.
— У лікарні я щодня з сьомої ранку. Черговий лікар дає зведення за ніч: скільки нових бійців, з якими травмами. Потім, як правило, з медиками проводимо кілька консиліумів. Далі — обходи. У другій половині дня займаюся паперовою роботою.
Як за час війни змінилися стосунки в колективі?
— Коли люди труться рука об руку, вони стають ближчі. Немає офіціозу. Як не погоджуються з моїм рішенням, прямо кажуть: шеф, краще зробити інакше.
Хто приймає остаточне рішення у складних ситуаціях?
— Неможливо керувати всіма і знати все. Треба покладатися на думку професіонала, у руках якого пацієнт. Якщо я вказуватиму нейрохірургу, як оперувати чи витягати осколок — це буде неправильно. Та знаю, як зробити, аби він вчасно прооперував, за стандартом і щоб людина залишилася живою.
Однак у спірних питаннях моє думка є останньою. Можу наполягти, щоб операцію робили не через 2 години, а за 10 хвилин. Визначаю, хто оперуватиме. При всій демократичності — до важкопоранених допускаємо тільки досвідчених лікарів.
Помічаєте професійне зростання колег?
— Коли почали надходити перші поранені, зрозуміли, що не готові до війни. Воєнні травми відрізняються від тих, з якими працювали доти. Уперше зіштовхнулися з високим рівнем зараження організму. Почали передивлятися методики, проходили спецкурси. У перші місяці запрошували для консультацій колег з Ізраїлю та Німеччини.
Коли закінчиться війна, наші лікарі будуть на вагу золота. Вже зараз їх запрошують у країни Європи читати лекції з військової медицини.
Навантаження на лікарню зросло в рази. Добирали персонал?
— Працюємо в тому складі, що й раніше. Звільнилася медсестра. Не витримала, коли побачила, як у пораненого відпала нога. Спочатку кожну травму сприймали, як кінець світу.
Як перебудували роботу закладу?
— Заходжу до реанімації. Бачу кількох людей, які не займаються своєю справою. Цього достатньо, щоб провести серйозну розмову і скерувати їх у потрібне русло. Я проти зайвих і проти зівак. Кожен має чітко виконувати свою ділянку роботи, щоб хворого якнайшвидше привести в потрібний стан. Спочатку це була біда — три тьоті чекають, коли їх запросять, медсестра не знає, в якій шафі ліки. Тепер один лікар оглядає, чи немає поранень, інший перевіряє хребет й роботу мозку тощо. Усі показники вносять у комп'ютер.
Що найважче було змінити?
— Зламати психологію. Спершу всі казали: а ми так звикли. Треба розуміти різницю між звичайною допомогою й екстремальною — коли одразу чекають кілька поранених. Має зберігатися етапність.
Зараз у будь-який час мій заступник може запитати кожного про порядок діагностики. Не знаєш — вільний.
Як мотивуєте персонал?
— Кращі хірурги й реаніматологи стали народними героями. Це для них і є мотивація, нижче опуститися не мають права. Зараз, щоправда, їм не вистачає часу, аби оперувати звичайних хворих.
Таких пацієнтів скеровуєте до інших лікарень?
— Скоротили кількість планових операцій. Майже не робимо пересадок, бо реанімації забиті пораненими. Завезуть бійця у блок трансплантації, він занесе стільки інфекції, що жодна нирка не витримає. Мало ставимо штучних суглобів, бо не встигаємо з пластинами й механізми зі скріплення кісток пораненим.
Зараз багато говорять про психологічні воєнні травми. Як вважаєте, наскільки є гострою ця проблема?
— Недавно привезли мобілізованого, на очах якого міною розірвало товариша. Від нервів того скрутило в позу ембріона. Кілька днів не міг сказати й слова.
Після психологічних зривів багато бійців не можуть повернутися до нормального життя. Ломка психіки — набагато гірше за будь-яке поранення. Ліками це можна приглушати, а не вилікувати.
Пропонували хабар за допомогу?
— Один раз батьки бійця привезли відро картоплі й літрову пляшку самогону. Віддав усе хлопцям із "Правого сектора". Взагалі мене мало хто з пацієнтів упізнає. Більшість бійців потрапляють до нас у важкому стані з поля бою.
Головлікар грає у великий теніс
Сергій Риженко народився в місті Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут, лікар-терапевт. Доктор медичних наук, професор. Заслужений лікар України.
2010-го був першим заступником міністра охорони здоров'я. Потім очолював Державну санітарно-епідеміологічну службу.
Грає у великий теніс. Якщо людина не може знайти час на спорт — вона неорганізована, вважає.
Із дружиною Анною виховують двох доньок.
— Дружина — економіст. В юності, коли зустрічалися, думала вступати до медичного, але відмовив. У родині має бути один лікар.
2 
1
Коментарі
1