
Через те, що нашу країну знову вдало намагаються роздерти навпіл, цього разу через "язиковой вопрос", до нас однаково не стали ані їздити менше, ані спілкуватися на території України всіма мовами світу. Мій хороший знайомий з вельми культурного міста Санкт-Петербург приїхав до Львова у справі, і заодно виказав бажання перейтися "блошиними" книжковими розкладками, де бібліофіли за копійчаними цінами можуть розжитися справжніми скарбами. Так сталося і з моїм знайомим ленінградцем - він скупив повне зібрання творів Гоголя, кілька томів Канта, якісь доісторичні літописи, видані у Петербурзі ще за царату, і ми, в повній ейфорії від гарних ловів і цікавої навколокнижної розмови, запакувалися з усіма нашими книжками до маршрутки.
Друг мій - Бог йому суддя - спілкується російською. Так склалося, що на філософському факультеті Державного пітерського університету, де він викладає і пише докторську, мова викладу - саме ця. Я, маючи перед ним перевагу, бо спілкуюся вільно як російською, так і українською, перейшла на його рідну мову, аби полегшити людині сприйняття, бо українську він, як особа взагалі без мовної практики, сприймає на слух тільки слово через три, та й те тільки коли розмовляють дуже повільно.
Якийсь чоловік поважного віку, що сидів поруч нас, спершу мовчки слухав наші жарти про те, яким письменником слід вважати Миколу Васильовича, а тоді на всю маршрутку заволав про клятих москалів, про українську націю, патріотизм, корупцію, пенсії, злочинну владу, і далі за списком. Мені чогось одразу пригадався поширюваний в соцмережах демотиватор "А ти бачиш сни українською?". Намагаючись зберігати спокій, я щирою калиновою пояснила дідові, що мій товариш - нетутешній, що він дуже лояльний українолюбний пан, і що загалом не конче розмовляти українською, аби бути патріотом. Відповіддю мені була злива образ особистого характеру про вражих устілок і дволицих запроданців.
Пітерський товариш мовчки слухав наші дебати, намагаючись вловити знайомі слова серед дідового галицького суржику. Врешті він збагнув, у чому сенс нашої суперечки. Ніяково посміхаючись, він звернувся до старого:
– Вібачтє, но я, правда, на украінском не умею…
…Я люблю свою мову. Я схильна пересипати її запозиченнями, перекручувати за допомогою суржика і вживати цитати російських та інших класиків, коли того вимагає момент, і не вважаю, що від цього вона самознищиться чи збідніє. Ба - вона набуде. Але я навряд чи збагну намагання виправдати в її, мови, ім'я, чиєсь хамство чи жлобство. Бо й хами можуть спілкуватись солов'їною. Та меншими хамами вони відтак не стають.
Коментарі
52"Молоко с кровью" - сюжет почти про меня - о любви, которая длинною в жизнь. Врозь...Мы не забыли друг друга. Но...у нас семьи, дети, внуки. А я до сих пор, как в стихотворении - "жив , здоров и не любишь другой" Странно, его дети унаследовали мои врожденные способности, а мой сын иногда напоминает внешне его. Вот и думай, что такое мистика в нашей жизни.
Не могу согласиться с автором статьи в том,что читать "Макса" легко. Я как раз это произведение "выстрадала", но и бросить не смогла. В какой-то момент хочется удавиться, но ведь столько правды... Жестко,метафорично, ну разве ж это "легкое чтиво"? Задумайтесь, о чем написано: это же о нашем времени... страшно...
Чекаю продовження з нетерпінням)))
можливо Дашвар і не будуть читати через 200 років, але її читатють зараз, і її книжки викликають найголовніше, заради чого люди взагалі беруть книжки до рук - це емоції. справжні життєві емоції - це саме те чого на превеликий жаль не вистачає українській літературі.