субота, 30 липня 2022 20:37

Спецтема: Війна Росії проти України

Махновці, списки зрадників і українська Кубань: як сучасні козаки нищать росіян на Гуляйпільщині та в яких умовах живуть
20

Запорізька область з перших днів повномасштабної агресії РФ стала плацдармом для активного наступу російської армії. Вже в лютому тут точилися запеклі бої, а в березні один за одним потрапили під окупацію чимало міст, селищ та сіл.

Та українці – не ті, хто легко здається. ЗСУ вдалося зупинити просування загарбників, а нині вони титанічними зусиллями поступово відвойовують кожен метр рідної землі.

Пліч-о-пліч з регулярною армією на Запоріжжі воюють і сили територіальної оборони. Саме бійці ТрО майже голіруч стримували росіян перші дні, щоб дати можливість ЗСУ підійти та розгорнути лінію оборони.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в одному з сіл на Гуляйпільщині, де вже шостий місяць воюють бійці місцевого підрозділу територіальної оборони. Багато хто з них – справжні запорозькі козаки.

ЗАГУБЛЕНІ СЕРЕД ПОЛІВ

До маленького старого села їдемо декілька годин із Запоріжжя. Численні блокпости, перевірки документів. Обабіч дороги – запаморочливі краєвиди. Широкі лани, де під гарячим південним сонцем визріває продовольча надія держави, утворюють із безмежно високим насичено блакитним небом такий рідний серцю прапор України: із ніжно-золотавою пшеницею або яскравими життєствердно жовтими соняхами.

В якийсь момент асфальт закінчується і долаємо ще з десяток кілометрів польовими дорогами, залишаючи за собою щільну куряву.

Село виглядає звичайно – бігають кури, десь гавкають собаки. Двоє дітей дошкільного віку бавляться у м'яч на спориші біля воріт, а їх матір та баба спостерігають, сидячі на лаві під парканом. Дахи простих сільських хат виглядають з-за буйної зелені садків.

Аж ось на дорозі з'являється озброєний військовий. Одягнений у камуфляжні штани та футболку, але не по стандартах ЗСУ. Підіймає руку в шкіряній рукавичці: "Стій! З'їжджай з дороги, зараз покажу куди".

Попри постійні обстріли окупантів, на полях на Запоріжжі визрівають зернові культури
Фото: Ольга Стенько
Машини ховають у затінок дерев та накривають масксіткою
Попри постійні обстріли окупантів, на полях на Запоріжжі визрівають зернові культури
"Старий" показує позиції одного з підрозділів Запорізької тероборони
Командир одного з підрозділів Запорізької тероборони із псевдо "Старий"

Щойно виходжу з авто, військовий пояснює водію, куди загнати машину. Ще хвилина – і машина розчиняється у зеленому чагарнику, надійно закритим маскувальною сіткою. З-за невеликого білого сараю виходять бійці. Декілька чоловіків різного віку та комплекції.

Командує однією з частин Запорізької бригади Територіальної оборони військовий з позивним "Старий". Направду виглядає досить молодим – трохи за 40 років. На питання, звідки такий позивний, віджартовується, посміхаючись у густу бороду. Запрошує у двір.

Куди й коли треба під'їхать, зробить "піу-піу-піу" і втекти

Намагаюся розпитати командира про технічне забезпечення та зону відповідальності на лінії фронту, хоча б у загальних рисах.

– Це закрита інформація, навіть у загальних рисах. Єдине, що можу сказати: у нас є все, що потрібно. Навіть більше – зайве передаємо в інші підрозділи, – каже.

– У нас є військова логіка, бойові задачі. Є свої методи ведення бою, техніка. Ми знаємо, шо де і почьом, куди й коли треба під'їхать, зробить "піу-піу-піу" і втекти, – несподівано жартує ще один бородань – харизматичний військовий із псевдо "Дід".

– Ми ж "махновці". Ми всі родом з Махновщини, у нас кров тече махновська, – підморгує "Старий".

"СТАРИЙ"

Десь поруч за садком скрипить гальмами позашляховик. Перекриваючи торохтіння дизельного мотора, лунають чоловічі голоси. Серед них чую і голос командира. Невдовзі повертається та пропонує прогулятися до позицій, де зможемо спокійно поговорити.

Дорогою розповідає, що за фахом він – інженер-механік сільського господарства. Воює з росіянами з 2014-го. Пішов добровольцем у військкомат, мобілізувався. Потім – уклав контракт.

– З того часу постійно воюю, – говорить скромно. – Навєрно, себе показав так, шо мене поставили командувати теробороною. Пройшов багато посад до цього.

Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, у військкоматах Запорізької області був просто аншлаг, згадує командир. У його рідному місці перші три дні було дуже багато людей. Чималій кількості відмовили, бо штат укомплектували практично одразу. Перевагу надавали людям з бойовим досвідом, вмотивованим патріотам.

Люди вмотивовані й готові захищати свої родини, батьківщину

– Всякі випадки бували. Люди прийшли з цивільних організацій і багато хто не знав, шо таке армія і дисципліна. Приходилося розказувати, вчити. Но щас підрозділ болєє-мєнєє сформований. Люди вмотивовані й готові захищати свої родини, батьківщину.

У підрозділі "Старого" немає стройової підготовки і муштри. Першочергова задача – обороняти країну, пояснює командир. І додає: дні тероборонців біля лінії зіткнення проходять в окопах.

– Під обстрілами. Самі чуєте, – "Старий" киває головою на небо, яке "розриває" мінометна канонада. – Міни не раз прилітали по позиціях, по селу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Лєнин чоловік вибіг з матрацом на голові. Бо стьокла постоянно сипалися" – як живеться українцям на півдні біля позицій росіян

Нині більшість людей виїхали з населеного пункту. До своїх обійсть деякі навідуються періодично аби переконатися: мають куди повернутися після закінчення війни.

У тероборонців ротації, як такої, немає. Свою родину "Старий" не бачив з 24 лютого. Вони у безпеці та встигли виїхати з населеного пункту, де точаться бої, коротко каже.

– Смішних випадків тут немає (на позиціях. – Gazeta.ua). Та й сміятися ніколи, єслі чєсно. Протів нас ворог, ми воюєм, а не сміємся, – розповідає про будні бійців. – Мєжду собою підшучуєм друг над другом. Нада один одного підбадьорювати – підбадьорюєм.

На війні до всього звикаєш: і до втрат, і до сльоз

– Чула від мешканців Токмака, що коли росіяни підійшли до міста, то мер попросив окупантів не руйнувати будинки. І нібито було звернення до українських захисників, щоб відійшли без бою. Чи це правда? – питаю військового.

– Неправда, – відказує. – Троє суток ми стояли на охороні об'єкту, який нам наказали обороняти. Коли вже не було чим відбиватися – було прийнято рішення одходить маленькими групами. Ми одходили. Втрати були – і загиблі, й поранені. На війні до всього звикаєш: і до втрат, і до сльоз.

Автор: Ольга Стенько
  "Старий" показує позиції одного з підрозділів Запорізької тероборони
"Старий" показує позиції одного з підрозділів Запорізької тероборони

– Що найстрашніше для вас на війні? – запитую.

– Що сім'ю свою не бачу. Спілкуюсь тільки по телефону. Страшно було, коли вони були в окупації. Не жили за тією адресою, де прописані. Переховувалися. Їх шукали. Потім самі виїхали. Проривалися, – говорить "Старий".

Серед його колишніх сусідів виявилося чимало зрадників, які й здавали окупантам інформацію про нього та його родину.

– Про всіх цих людей маємо докладну інформацію, – каже військовий.

СПАРТАНСЬКИЙ КОМФОРТ

– Єслі вам покажуть, шо ми їмо – то не воно. Треба пробувати, – кумедно рухає вусами "Дід". Називає себе духовним наставником підрозділу.

Проходимо на подвір'я. У сараї за відкритими міцними дерев'яними дверима – продуктовий склад. Там є вода, тушкованка, консерви, картопля, крупи й макарони, пакети з печивом та цукерками в ящиках.

Для них це важливо, бо підіймає бойовий дух

Навпроти – білений вапном будиночок. Це одна з "квартир" тероборонців. У сінях на дверях приклеєні дитячі малюнки. Їх привозять волонтери разом з допомогою. Для них це важливо, бо підіймає бойовий дух, запевняють військові.

Всередині будинку темно й прохолодно, вікна закриті плівкою. Кімнати облаштовані для відпочинку. З ліжка на наші голоси з-під спальника підіймається заспане обличчя. Відпочиває нічний черговий. В інших кімнатах постілі влаштовані на підлозі – на матрацах чи карематах.

Автор: Ольга Стенько
  Тероборонці квартируються в сільських хатах, живуть у спартанських умовах - але з комфортом
Тероборонці квартируються в сільських хатах, живуть у спартанських умовах - але з комфортом

За домом – літній душ та туалет. Трохи далі між деревами на мотузці сушаться неочікувано яскраві чоловічі футболки та білизна.

Забезпечення таке, що не вспіваємо з'їдати

З іншого боку двору облаштована літня кухня: полиці з посудом та спеціями на стіні будинку, поруч – рукомийник, у затінку щільної маскувальної сітки – накритий клейонкою обідній стіл і дві дерев'яні лави поруч. Трохи поодаль – акуратна обмазана глиною кабиця (піч просто неба. – Gazeta.ua), на якій гріється вода у двох відрах. На таганку стоїть прикритий кришкою казан з борщем. За столом чаюють троє бійців.

Пічку будували самі, розповідають. Готують по черзі – мають чергування по кухні.

– Продукти привозить ЗСУ. Добре працює логістика. Є й свіже м'ясо, і овочі. Сьогодні забезпечення таке, що не вспіваємо з'їдати. Ми таке як макарони чи крупи не їмо, віддаємо мєсному насєлєнію, – говорить "Старий".

Не обходиться й без волонтерських гостинців. Передають смаколики – випічку, цукерки, шоколадки. Та військові тут же жартують, що таке харчування підходить не усім. Один з побратимів – "вівсянколюб".

– Ну кому як. Немає каш, а картопля, макарони, рис, іноді гречка. Від цього тільки живот росте. Я люблю овсянку, а її не привозять, – ніби виправдовуючись, каже військовий з чашкою чаю. – Щодо постачання, то є наказ ЗСУ про забезпечення. Не ми замовляємо.

– Раніше в армії враховували лише один чинник: калорійність. Навалювали все, але яке воно буде на смак чи користь – не думали. З 2018-го систему харчування змінили. Тому, якщо є можливість логістики, привозять все. Навіть свіжі молочні продукти, овочі та фрукти, – додає "Старий".

Селяни теж допомагають – свіжими яйцями, зеленню, молоком. Військові натомість надають посильну фізичну допомогу.

Сало – це самий главний продукт для українця

Бійці пригощають салом власного засолу. М'яке, з привабливою м'ясною проріззю та м'якою ароматною скоринкою. Смалили соломою, говорять.

– Сало – це самий главний продукт для українця. Це і їжа, і лакомство, і закуска, – каже хтось з вояків.

Автор: Ольга Стенько
  "Старий" показує, чим сьогодні обідають бійці
"Старий" показує, чим сьогодні обідають бійці

Уточнюю, чи бувають серед бійців проблеми з алкоголем.

– У нас є свій самогонний апарат. Зараз покажу, – командир швидко йде в хату й повертається з великою чорною нагайкою. – Захотів самогону, прийшов – я йому нагнав.

Від слів командира над кухнею розноситься гучний регіт бійців.

– Пройшовся по магазинам у попередньому селі, де квартирувався підрозділ. Суворо заборонив продавати будь-які спиртні напої військовим, – пояснює вже серйозно командир. – Сказав: "Будете продавать – закотю гранату". У мене всьо жорстко.

"СІРИЙ"

Більшість бійців просять їх не фотографувати. Один з таких – чоловік років 30 у скоченій на потилиці на манір шапочки світлій літній балаклаві. Має позивний "Сірий".

Вже не можуть вибратися. Були обиски, паспорта в них позабирали

Воювати не планував. Але коли Росія нахабно вдерлася в мирну Україну – записався добровольцем у тероборону, пояснює. Не мав жодного бойового досвіду.

– Я мирна людина, работав. Пішов захищати свою родину. Зараз часть сім'ї виїхала, частина осталася. Бо вже не можуть вибратися. Були обиски, паспорта в них позабирали, – говорить. – Про те, що воює, знають найближчі. Односельці – ні.

Боєць зізнається, що дуже хоче звільнити з окупації всю сім'ю. До рідного дому від позицій – менше 70 км.

– Про особисту помсту не думаю, – продовжує. – Сконцентрований на виконанні бойових задач. Це війна. Ворог прийшов на мою батьківщину, вбиває дітей і жінок. Звісно, шо ненависть є. Але вона не персональна, а до усіх ворогів. Звільняти Україну, вважаю, треба до граніц 1991-го года, – говорить "Сірий".

– Та як? Кубань же наша! Ростов наш! – говорить із посмішкою хтось із вояків.

– І Москва наша! Юрій Долгорукий же наш! – глузує "Дід".

– Ну то хай Генштаб вирішує. Я не впливаю на їх рішення. Їм видніше, – "Сірий" не ведеться на жартівливий тон побратимів і продовжує говорити серйозно.

Попри постійну небезпеку, напругу і ризики для життя, військові не ображаються на українців, які продовжують жити за звичним графіком – гуляють, відпочивають у кафе та проводять час із друзями.

Єслі в городє фронта немає, то для чого постійно жить на стрьомі?

– Ну єслі жить одною войною, то це не правильно. Люди должни жить обичним життям, – говорить "Сірий". – Єслі в городє фронта немає, то для чого постійно жить на стрьомі? Єслі можна ростить дітей, работать, платить налоги.

Автор: Ольга Стенько
  Дитячі малюнки, які привозять волонтери, дуже тішать бійців та підіймають бойовий дух
Дитячі малюнки, які привозять волонтери, дуже тішать бійців та підіймають бойовий дух

– Та хай гуляють. Но для чого вони все виставляють? У нас єсть знайомий один, то в нього одні фотографії. Хочеш показать – на телефоні комусь покажи! – додає "Дід". – Я йому написав: "Харашо устроївся, шкуру грієш там. Приїжджай, є свободне місце у бліндажі". Не приїхав. Але виставляти фото перестав. Бояться мужики, та і все...

Під загальний регіт "Дід" ділиться власним лайфгаком, як допомогти побратиму побороти страх у на полі бою. А така реакція при першому обстрілі проявляються дуже часто. І бійці клякнуть на місці – не можуть ні говорити, ні рухатися.

Но ты берешь автомат в руки, поднимаешь его хотя бы над собой, и начинаешь стрелять

– Шо в етом случає робить? Хароший должен буть прильот в ухо. Ляпас не поможе, – розповідає військовий. – Оказується, ритм фізіології людини рощитан на 16. Ударить: "Диши". І він должен 16 раз вдихнуть-видихнуть. І тоді пропадає страх. Це військові психологи нам читали лєкцію, – вже серйозно завершує "Дід".

– Я нашим бойцам всегда задаю вопрос: "Шо такое героизм в вашем понятии?". Они там говорят, шо выйти на танк и такое всякое. Не, пацаны. Героизм – это когда тебя "кроют" и тебе страшно поднять голову! Но ты берешь автомат в руки, поднимаешь его хотя бы над собой, и начинаешь стрелять. А потом приходит боевой запал, адреналин. Если еще видишь, что попал, и что попали в танк – блиин! Видели бы вы наше подразделение, когда подбили танк и БТР (російські. – Gazeta.ua)! Вы б видели "подрыв" (емоційне піднесення. – Gazeta.ua) боевого состава! – долучається до розмови боєць із позивним "Сват".

Автор: Пресслужба Запорізької окремої бригади територіальної оборони
  Кулеметник "Генрі" влучно б'є з кулемета - посилає росіянам гарячі "привіти" з трофейної зброї
Кулеметник "Генрі" влучно б'є з кулемета - посилає росіянам гарячі "привіти" з трофейної зброї

Підрозділ ТрО має у своєму розпорядженні трофейну техніку і зброю, які здобували в боях. Зокрема, мають великокаліберний кулемет "Утьос". Колись був і танк, який захопили під час однієї з операцій. Його віддали танковій бригаді.

– Гроші збирали на масло, шоб його залить. Вже й купили і снаряди за пузирьок сала. Ми ж махновці! В нас робота з громадськістю на висшем уровнє, – продовжує жартувати "Дід". – У нас єсть всі спеціалісти. І артилеристи свої. Дали б тіки нам "добро".

"СВАТ"

56-річний чоловік міцної статури у армійській футболці та панамі. Спадковий військовий у п'ятому поколінні. Говорить російською.

Народився у місті Завітінськ Амурської області Росії. Має родичів у Підмосков'ї, хоча давно і не спілкуються. Разом з батьком військовим колись багато їздили по СРСР. Зрештою повернулися в Україну та оселилися у Запоріжжі – майже на батьківщині матері, яка родом з Мелітополя.

Найважче – коли ти їдеш на війну, а дружина тобі дивиться услід.

– У мене батько був військовий, і дід, і прадід. І прапрадід – служив у царській кавалерії. Батько – в авіації, помер у 2000-му. Його родичі всі у Росії, – розповідає.

За військової спеціальністю "Сват" артилерист. На війні з 2014-го. Викладав артилерійську справу в одному з військових навчальних закладів. Навчив чимало мінометників. Зараз же постійно перебуває на позиціях. Найскладнішим на війні вважає відсутність родини поруч.

– Найважче – коли ти їдеш на війну, а дружина тобі дивиться услід.

Автор: Пресслужба Запорізької окремої бригади територіальної оборони
  "Сват" - військовий у п'ятому поколінні
"Сват" - військовий у п'ятому поколінні

"ІСПАНЕЦЬ"

Невисокий худорлявий чоловік у світлому камуфляжі одягом вирізняється з-поміж усіх. Попри спеку, на ньому куртка й штани, а на голові – трикотажна бандана. Доволі жвавий – важко повірити, що бійцю 62 роки.

"Міжнародний" позивний отримав, бо приїхав воювати на батьківщину з Іспанії, де живе багато років. Закінчив там морську академію та працював на риболовецькому судні. Має власну яхту. Звідси й перший його позивний – "Кеп".

"Іспанець" уперше повернувся до України 2014-го. Три роки воював в АТО.

– Мені було 54 роки, а в армію тоді брали до 45. То я пішов через "Правий сектор". Попали під Іловайськ з сином... Служив у різних підрозділах, – коротко згадує про пережите кілька років тому.

Я його по голові погладив і кажу: "Не переживай, синку, тебе вб'ю першим"

Через травми ніг боєць був списаний зі служби. Повернувся до Іспанії та став заробляти ремонтом яхт. Однак, коли дізнався про початок повномасштабної російської агресії проти України – разом із сином знову став на захист рідної землі. Навіть попри те, що не всі у родині підтримують його рішення.

– Після виходу з Іловайська приїхав я додому з автоматом, а моя родина сидить за столом. Племінник, який їздив у Москву на заробітки, дивиться на мене і видає: "По телевізору передавали, що всі нацисти скоро повернуться додому і будуть усіх вбивати". Я його по голові погладив і кажу: "Не переживай, синку, тебе вб'ю першим". І пішов. На жарт я відповідаю жартом, а на дурість – дурістю, – каже "Іспанець".

Роки проведені на війні вважає найкращими у своєму житті.

– Я зустрів таких людей, яких на гражданці б ніколи не побачив – справжніх героїв. І сам у тому всьому побував, – пояснює. – І коли в старості бритимуся й дивитимуся на себе у дзеркало, мені не буде встидно за своє життя.

Автор: Ольга Стенько
  "Дід" та "Іспанець" обговорюють тактичні питання
"Дід" та "Іспанець" обговорюють тактичні питання

"Іспанець" мріє, щоб після перемоги якомога більше українських воїнів повернулися живими додому.

– У мене була розвідгрупа своя. Нас було сім чоловік. Я їм усім розповідав за яхту, – починає розповідь про особисту мрію "Іспанець". – Був один хлопчина, який пішов воювати у 18 років. І от він зараз служить під Слов'янськом. Була атака на батальйон тероборни. Хлопці почали відступати, бо москалі рушили танками. Мій син поїхав витягувати трьохсотих, а цей хлопчина кинувся у бій. Прийняв командування на себе. Відбили атаку – наші позиції, і плюс заняв іще позиції ворога. Сам підбив три бехи і танк. А коли назад тягнув трьохсотого – став на міну. Йому частину ноги відірвало, зараз у лікарні. Я ж дав йому завдання – прочитати книжку про подорож аргонавтів за "Золотим руном" і докладно вивчити їх маршрут. Пообіцяв, що коли закінчиться війна – ми на яхті підемо тим шляхом.

Щойно закінчив – за яхту пропонували € 50 тис.

Дістає з кишені старенький смартфон та довго шукає в галереї фотографії. Показує знімки своєї яхти: акуратне невелике біле парусне судно, оздоблене всередині натуральним деревом. Роботи виконав власноруч, каже. На купівлю яхти і матеріали витратив € 26 тис. А щойно закінчив – за яхту пропонували € 50 тис., зізнається.

Судно має всі зручності для того, щоб там комфортно жили декілька людей.

– Розрахована на сім людей. І група моя сім людей була, називалася "Дикий качур". Я і яхту так назвав. Коли для вас війна закінчиться перемогою, для нас ще – ні. Зберемо екіпаж, – веде далі "Іспанець". – На яхті є бочонок рому, шаблі піратські й абордажний крюк. Ми вип'ємо по 100 грам, на морі можна – два стакани п'ється, шоб не закачувало. Візьмемо шаблі й шукатимемо російські яхти. І так поки не почистим від них море. Комбат буде главний пірат, – широко посміхається вояка.

"ДІД"

Одягнений у формені штани та панамку забарвлення "літній піксель", на ногах – світлі літні берці. А от футболка, хоч і має цілком армійський колір, не по уставу – великими чорними літерами на грудях написано: "ТРО це як ЗСУ тільки й*бнуті". Найвидатніша риса обличчя – густа й розлога, практично сива борода. На неї спускаються пишні козацькі вуса.

Коли "Дід" посміхається, то лукаво прищулює блакитні очі, від чого навсібіч сонячними промінчиками розходяться мімічні зморшки. Коли ж говорить серйозно, таке враження, що очі набувають кольору зимових сутінків. І стають такими ж холодними.

Зараз тут воюють козаки, які з 2014-го по три ротації пройшли

– 24 лютого я вже був у батальйоні. О шостій вечора видали зброю, о дев'ятій ми вже поїхали на завдання в Токмак, – починає розповідь 63-річний боєць. – Бойовий досвід мав – довго служив у армії. З 2014-го був у штабі оборони району: блокпости, охорона важливих об'єктів. Козаки охороняли. І зараз тут воюють козаки, які з 2014-го по три ротації пройшли.

"Дід" багато років розвиває козацький рух на Запоріжжі. Дослужився до звання генерал-хорунжий. Є одним із керівників громадської організації "Велика рада отаманів запорозького козацтва". Каже, їх рота повністю прийняла посвяту в козацтво. І ще бійців прийматимуть, бо на це є запит.

Автор: Ольга Стенько
  "Дід" називає себе духовним наставником підрозділу. Постійно жартує, вміє говорити з гумором про серйозні речі
"Дід" називає себе духовним наставником підрозділу. Постійно жартує, вміє говорити з гумором про серйозні речі

– Заважають обстріли (посвятам у козаки. – Gazeta.ua). Хіба, що на ротацію виведуть. Але за ці п'ять місяців жодної ротації в підрозділі не було, – веде далі. – Токмак, Пологи... Виходили з оточення два рази. 26-го (лютого. – Gazeta.ua) о шостій вечора прийняли бій у Токмаку і до третьої години наступного дня тримали. Потім танк начав нас розстрілювати, як кошенят. У нас не було ні гранат, ні боєприпасів – тільки стрілецька зброя. Но ми відстрілювались – вони не зайшли на об'єкт, – згадує перший бій після початку повномасштабної війни.

Після такого нерівного зіткнення українські підрозділи отримали наказ на відступ. Тероборонці повернулися в розташування батальйону, перегрупувалися і поповнили боєзапас. Сподівалися втримати позиції, але не вдалося стримати грубий натиск росіян.

– А 3-го (березня. – Gazeta.ua) ми прийняли у Пологах бій. Так склалося, що довелося виходити з оточення. Виводили бійців 128-ї (бригади. – Gazeta.ua.) У воді по горло були! Так шо ми бойові пловці, моржі вже, – "Дід" раптово і дуже заразно сміється.

Про свою службу говорить неохоче: батальйон виконує різні завдання, відповідно до бойових розпоряджень. Про себе каже коротко: технік стрілецької роти. Готується воювати довго.

Ведемо журнали – у нас єсть про всіх колаборантів

– Війна бистро не закінчиться! – пояснює. – Даже після того, як ми відвоюєм Крим, наші Кубань і Воронеж – триватиме ще довго. Не такі страшні їхні воші, як домашні гниди. Треба не допустить того, шоб наші внуки через 10-15 років опять були в окопах. Чистить нада буде дуже багато чого. Ми ведемо журнали – у нас єсть про всіх колаборантів. Всіх! Наші люди є зараз у Токмаку, Запоріжжі, Гуляйполі, у селах. Ми все знаємо. Прийдемо – все пред'явимо і кожен отримає. У нас є залізничники, приготуємо товарні вагони – будь ласка, хай їдуть. Воркута і Магадан їх чекають – там благодать. Надходить інформація, що по селах переписують людей і глава республіки Дагестан Сергій Мєліков особисто пообіцяв, що люб'язно їх прийме. Хочете отримати паспорти російські – їдьте. Будете в Дагестані чабанами. Ми ж тут без них самі відбудуєм. Вони ж не люди, вони – зрадники. Якщо один раз зрадив, зрадить ще не раз. Будуть переобуватися кожного разу, хто б не прийшов: мінять папаху на будьоновку.

Танк розстрілював казарми прямой наводкой

Говоримо в затінку між густим чагарником, з усіх боків прикритим від небажаних очей завісами з маскувальної сітки. Навколо голосять півні, цвірінькають горобці й чутно звуки вибухів. На Гуляйпільщині нині жодного дня без роботи мінометів – гатять росіяни, але й у відповідь отримують вибухові "подарунки".

Автор: Пресслужба Запорізької окремої бригади територіальної оборони
  "Бандеромобіль" військові облаштували з позашляховика, встановивши турель з трофейним кулеметом. З нього регуларно гатять по позиціям ворога
"Бандеромобіль" військові облаштували з позашляховика, встановивши турель з трофейним кулеметом. З нього регуларно гатять по позиціям ворога

Найстрашнішими за 5 місяців війни "Дід" називає саме перші дні російського вторгнення. А бій за Токмак – найважчим.

– Танк розстрілював казарми прямой наводкой. І була оця безпомічність, бо ти його не можеш достать. Зараз боязні вже немає. Да, є люди, які ламаються. Без страху людина не живе – у кожного він є, – розповідає "Дід". – Но єсть страх, а єсть – відповідальність. Забуваєш про нього. Знаєш, що єсть рідні, єсть близькі, єсть діти. У мене страх пропав в Приютному. Ми зустріли колону цивільних, які виїжджали з-під обстрілів. Що мені запам'яталося: перва машина їде, ззаді – прицеп. У прицепі сидять чотири бабушки старі, годів по 90. Обнялися, держаться. А сама машина забита, 15 чи 16 дітей! Діти не знали, хто їх зупиняє, попіднімали руки, а ручки – трясуться. З тих пір у мене нема ні страху... – сивий вояка замовкає, на його очі нагортаються сльози. – Ні жалю – нічого. У мене четверо онуків. Після того, що я побачив, їм (росіянам. – Gazeta.ua) нема прощенія.

Хай ми, воїни, нам на роду написано захищати свою землю. Но шо діти зробили?

Рація оживає шипінням і говорить м'якими баритонами військових. Передають інформацію кодовими фразами. "Дід" лише мить прислухається і повертається до розмови.

– Ці діти виростуть, стануть дорослими, але це вони запам'ятають на все життя. Скільки з ними треба працювати, скільки їх нада лікувати, шоб вони не боялися стуку, грюку? Хай ми, воїни, нам на роду написано захищати свою землю. Но шо діти зробили?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

"Дід" трепетно дістає з кишені оберіг, зроблений невідомою дитиною: невелика паперова трубочка, обмотана червоною ниткою, яка виявляється цидулкою. Всередині дитячим почерком виведені слова: "Обіймаю та бажаю гарного дня".

– Приїжджали волонтери і привезли цукерки. І на кожній цукерці було від діток побажання. Носю з собою... Листочок уже в такому стані, але я його збережу до перемоги. Це мені побажання написали дітки. Я його бережу. Кожного вечора перечитую, – дуже обережно козак згортає папірець у сувій, замотує ниткою та складає в кишеню. – А в мене єсть ще оберіг. Зробив його мій внучок, коли йому було 6 років. А зараз йому 14. Він мені намалював. Цей оберіг у мене завжди був удома біля ікон. А тепер він мені переслав.

Чоловік обережно лізе в кишеню, дістає дбайливо згорнутий стандартний білий аркуш канцелярського формату. У куточку – зображення покровителя українських воїнів архістратига Михаїла. А в центрі дитячою рукою виведено слова: "Боженька – храни дедулю".

– Ми тут заради наших внуків. Все буде добре, все буде Україна! Якщо не буде добре – значить, нас уже нема живих. Стоять будем до останнього. Бо живемо за принципом: "Воля або смерть" (гасло загонів Нестора Махна. – Gazeta.ua). Не всі. Но козаки – да.

Живемо за принципом: "Воля або смерть"

Це гасло більшість бійців підрозділу мають на шевронах. На чорному тлі білі літери обрамляють дві перехрещені шаблі. Такі носять ті, хто пройшов пекло перших днів війни.

У підрозділі служать виключно чоловіки. Відсутні й новачки – усі вояки служать з перших днів утворення батальйону. За цей час встигли вивчити один одного краще, ніж іноді родичі, каже "Дід".

Автор: Ольга Стенько
  "Дід" - справжній козак, має звання генерала-хорунджого Запорозького козацтва. Коли бійці їдуть на бойовий виїзд, розкурює т рубку на фарт
"Дід" - справжній козак, має звання генерала-хорунджого Запорозького козацтва. Коли бійці їдуть на бойовий виїзд, розкурює т рубку на фарт

З'явилися й особливі традиції. Одну з них вдалося побачити. Поки ми говорили, декілька бійців спорядилися на бойовий виїзд. Бронежилети, шоломи, засоби камуфлювання, аптечки, запасний боєкомплект, гвинтівки. Вивели зі сховку позашляховик з туреллю, розфарбований у зелено-брунатні плями. І коли розміщуються в транспорті, до нас підходить командир та легенько плескає мого співрозмовника по плечу.

– Діду, давай!

І "Дід" спокійними та якимось відміреними рухами дістає з кишені кисет, а звідти – добротну дерев'яну люлку із чорним зі сріблястим ободом мундштуком. Набиває її тютюном та розпалює. Солодко затягується. Позашляховик виїжджає з двору, залишивши гази з вихлопної труби, а услід за автівкою тягнеться хмарка ароматного тютюнового диму.

– Командир просить, щоб коли хлопці виїжджають, закурював люльку. Закурюю на фарт – щоб все було добре. А все і буде добре, – ніби муркоче "Дід", випускаючи дим у пишні вуса.

Зараз ви читаєте новину «Махновці, списки зрадників і українська Кубань: як сучасні козаки нищать росіян на Гуляйпільщині та в яких умовах живуть». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути