У селі Літвиця Дубровицького району Рівненщини живуть трохи більш як 300 людей.
— Кругом ліси та болота. У селі ні сільради, ні кабака немає, — каже водій. — Років 10 тому сюди і дорога не вела, лише пісок. Аж доки поганеньку не виклали. На все село один стаціонарний телефон — на фельдшерсько-акушерському пункті.
Неподалік цвинтаря живуть 43-річний Раві Раджан з острова Шрі-Ланка та його цивільна дружина Валентина Кришталевич. Мають трьох смаглявих дітей. У селі сім"ю вважають диваками, бо ні з ким не спілкуються.
Раджан підозріло оглядає мене через занавіску. Каже, що емігрант завжди готовий до гіршого.
— Простите, не могу угостить вас чаем. Живём очень бедно, — він трохи розуміє українську, але говорить російською. Знає також англійську та німецьку.
У кімнатах майже немає меблів. На підлозі коробки з одягом і взуттям — гуманітарна допомога від ООН.
— Улітку до мене приїжджав із Києва спеціаліст у справах біженців. Тепер чекаю його дзвінка. Якщо пощастить, мене з родиною заберуть в іншу країну. Можливо, навіть у США, — говорить Раві.
Він — нелегал. 13 років тому на кілька днів зупинився в Києві. Їхав із заробітків із німецького міста Гессен. У столичному районі Троєщина його побили та відібрали документи.
— У темряві йшов вулицею, ззаду напали троє чи четверо хлопців. Ударили по голові, сильно били, копали ногами по ребрах. Може, і вбили би, але закричала якась жінка. Це була Валя, вона йшла з роботи з пекарні. Почувши її, бандити втекли.
42-річна Валентина снідає за столом. Відставляє молоко та хліб.
— Я бачу, когось б"ють на асфальті. Як закричу: "Та що ви, гади, робите?" — розмахує руками. — Вони забрали його гроші й паспорт. Привела Раві в міліцію, а там лише посміялися — схожий на цигана, документів не має. Узяла його до себе на зйомну однокімнатку, напоїла чаєм і поклала спати. Уранці шкода стало проганяти, був увесь у синяках.
Валентина погано чує, бо в дитинстві частково втратила слух. Коли говоримо, пильно дивиться на губи.
— 1997-го в нас у Києві народилася донька Сабріна. Було голодно — я в декреті, Раві без роботи. Поїхали до моєї мами в село. Спершу вона не знала, як реагувати, бо іностранців ще не бачила. За півроку вже навчила Раві палити грубку, садити бульбу. Він їй сподобався, бо не матюкається і не п"є. Мама померла два роки тому.
Родина має синів Раумана та Валентина, вони ходять у четвертий і другий класи. Батьки чекають їх додому після обіду.
— Сабріна зараз у шостому класі, пізно віддали до школи. Батько вдома вчить їх англійської та французької. Сільські діти їх не люблять, обзивають циганами. На трьох дітей отримую гроші, за них купую продукти в селі. Ще 80–120 гривень на місяць плачу за електрику.
Простите, не могу угостить вас чаем. Живём очень бедно
Раві показує кілька старих родинних фотографій — батька, брата Рафіка та сестри Раджі.
— Вони на заробітках в Європі, інколи присилають мені гроші. З острова Шрі-Ланка я втік у 20 років, у нас була громадянська війна. Потім у Німеччині працював помічником кухаря в ресторані.
Фотографуватися в хаті не хоче, бо соромно за бідну обстановку. Виходить на двір. Сарай стоїть закритий, шибки вибиті. На землі в лантусі — півмішка картоплі.
Руки тримає в кишенях. Нарікає, що мерзне. Зимою в хаті буває +3°С. Сплять одягнені, бо будинок старий, перекриття гниє.
— Дрова купую в селі, сам до лісу не ходжу — невигідно. Минулої осені ми з жінкою цілий день пиляли сухі гілки. Додому не забрали, бо стомилися. Уранці прихожу, а дрова вже хтось поцупив. Відтоді тільки ходжу з дітьми по гриби, збираю чорниці й журавлину. Ніякої худоби не маємо.
Без документів Раві не беруть на роботу. Щоразу, як виїжджає з села, мусить уникати патрулів.
— Якось знайомий дружини взяв мене торгувати чаєм у сусідньому райцентрі Сарни. День я попрацював, а ввечері підходять двоє у формі: "Плати 50 гривен или заберем в кутузку", — від образи в Раві горять очі. — У селі рідко вдається підробити. Відновити документи так і не зміг, бо консульства Шрі-Ланки в Україні немає, лише в Москві. А без паспорта кордон не перетнеш.
Коментарі