Лауреат Малої Шевченківської премії Олесь Уляненко, 44 роки, в парку на Прорізній сідає на лавку під пам"ятником туркменському класикові Махтумкулі. Поруч кладе пачку "Честерфілду". Незалежно роззирається. Друзі називають його Уляном.
Скільки ти романів написав?
— М-м... Десь 12, — каже хрипко. — Інтелектуальних.
Закладає нога на ногу. Сонце блищить на його шкіряних штанях. Чорна куртка розстебнута. Нервовими рухами раз у раз поправляє шалик.
Дехто плутає Уляненка з його персонажами — мовляв, живе на горищі, бомжує.
— Коли писав "Дофін сатани", вирізав статєйки про маньячішок, — розповідає. — Усі стіни на кухні й у спальні заліпив. Маніяки, вони такі рухливі, як сволочі. Чуть ти звихнувся — злітаєш із теми, мля. Шо пишеш, на те й нариваєшся. У мене вийшла повістина "Сєдой". Дуже насичена уголовщиною. Я і напоровся. Зазівався — дєвочки мене клофілінули. Усього кружку пива випив, а очнувся о п"ятій ранку на якомусь розвалищі. Таке, як фільм Кустуріци — вітер, кульки летять: у-у-у... Шугняк. Коли дивлюся, є жетон на метро. І ключ. А паспорт і посвідчення вкрали.
А як оберігаєшся? Окреслюєш крейдяне коло?
— У церкву ходжу, чого ж....
Ти не працюєш?
— Чьо я не працюю? От зараз кіно намагаємося робити з Володею Тихим. Ганна Павлівна Чміль обіцяє допомогти. Не за моїм романом, а нове придумуємо. А страждання по роману "Сталінка", який хотіли екранізувати, ще могут дліцца очєнь долго, мля.
У Кривому Розі на шахтах працював, на коксохімі
Ненормативну лексику вживаєш?
— У творах намагаюся матюки вживати, коли вже діватися нікуди. А в житті хто не матюкається? Просто я людина на виду, от воно й липне. Випив чарку, а вже кажуть, шо Улян випив відро. Я любитель посидіть у компанії. А задачі напиться нема. Люблю водку, віскі.
Квартиру маєш?
— Після Шевченківської премії написав Кучмі листа — що нема житла. І лист якось дивом дійшов. За три дня — чух-чух, гоп-гоп! Двері откривалися — як ото сім-сім, откройся. Я незчувся, як уже був на Позняках, на вулиці Гмирі. Живу скромно, звісно, з гулянками. А ще друг сім"ї у мене є — телевізор.
Премію швидко розтратив?
— А скільки там було?! Дві з половиною штуки доларів на ті гроші. Борги роздав. Спробував бізнесом зайнятися. Їздив у Молдову, шкарпеток накупив, усякої хєрні. Ха-ха, — сміється Улян. — Прогорів, як завжди. Умудрився без прописки поїхати. Мав тільки бумажку таку, як вовчий білет — що мені дозволяється жити в городі Києві.
А як у Києві опинився?
— У 15 років як спиляв із дому... Промаршував аж до Владивостока. У якутів жив, мля. Золото мив. У Кривому Розі на шахтах працював, на коксохімі. Після армії занесло в Пітер. Панкував. Але скучно стало, не клеялося з цими кацапами. Заштопав я кросівки дротом, бо вже пальці вилазили. Взувся. Поклав свій роман за пазуху, український — я його загубив потім — та й поїхав. В Україні прийшов із тим романом до одного кремпа. Відомий дуже чоловік. Сказав: "Ви це десь переписали". Я кажу: "Де?!" Після того мені як заказало ходити по видавництвах. А тим паче по літгуртках, де збиралися дєтки всякі.
В Україні якраз починалася бурхливі події.
— Вони мене й накрили. У мене дід сидів, всі на виселках у Сибірі були. Я возив пошту з УГС, кур"єром у Вільнюс мотався. Листівки друкував на своїй машинці.
Розкажи про свою родину.
— Баба в мене дворянка, мля. Народилася в Пітері. Потім жила в Катеринославі, а тоді поїхала до Хорола. А діда... Коли розбили повстання Шаміля, чеченських дітей розселяли по Черкащині й Полтавщині. Віддавали в приюти. Цар був християнин, не вбивав дітей. Діда усиновила сім"я Уляненків. Це у тому селі, звідки письменник Льоша Микитенко, — у Хвощівці. Брати бабині всі воювали — хто в Григор"єва, хто у Петлюри. Такий ось разнобой.
Улян поглядає на годинник у мобільнику. Невдовзі в нього зустріч із режисером Тихим. Каже, що старша сестра живе в Америці, в Сент-Луїсі. "Чьось її туди занесло, — дивиться на свої важкі військові ботинки. — Батьківщина — це де добре живеться".
Розповідає, що в паспорті він Ульянов.
— Тату колись написали так у метриці. Потім боялася баба переписувать. А тепер мені уже ліньки переписувать. Та й нашо? Я українцем почуваюся і з цим прізвищем.
Кажуть, у тебе жив якийсь художник на прізвисько Кактус?
— Кактус — це одна дурнувата журналістка придумала! — аж підстрибує Улян. — Це був дуже світлий чоловік — Саша Мисак. Талановитий художник. Умер від діабету, тому шо ні прописки, ні фіга. І помаранчева революція помогла йому отак, блядь, — Улян смикається, викидає порожну пачку "Честера". — Кілька років жив у мене на кухні.
А дружина твоя?
— Я уже сам тоді жив. Ні, ну я її з повагою згадую. Але це ж було лебідь, рак і щука. Її тягло в міщанське життя. Якби там залишився — і двох оповідань не написав. Була любов, да. А потім почала переходить в інше русло. Тобто, треба було просто жить. Я одягнув штани і сказав: "До побачення". Вони з тещею засміялися, питають: "Коли на обід прийдеш?" Думали, я жартую.
Так і живеш сам?
— Сам. Чи нема, питаєш, кота? Та він здохне в мене, бідолага.
Сидиш без їжі тижнями?
— Днів три можу. Якось переключаюся. Хоч іноді жрать хочеться, як собаці. Але я винослива людина.
Малу Шевченківську премію скасували.
Ти — її єдиний лауреат. Не шкодуєш?
— Наоборот: ні в кого нема, а в мене є, блін! Усі оці, мля, здоровенні, їх позабувають, а мене будуть пам"ятать.
Ти вже років 20 у Києві. Відомих людей знаєш?
— Півпарламента в мене знайомих. Кириленко, наприклад. Поважаю я цього чоловіка. Просто так попало йому, шо "Наша Україна" просралася.
У паспорті я Ульянов
Підходить письменник Леонід Кононович, сідає поруч. Улян бере в нього цигарку "Приму". Розповідає про улюблені київські бари.
— Матеріал десь же нада збирать. Дай сірника, Льоша, — підкурює, дивиться на годинник і продовжує: — Я ж не кабінетна криса. Почну хитатися по гламурних місцях. Напишу книжку "Гламур" — шоб сперма скапувала, — сміється Олесь і видихає дим.
Тобі закидають чорнуху.
— А де ти веселе зараз бачиш? Ну, покажи мені очі веселі! Коли починаєш входити в життя молодьожі... Це життя равлика. Воно повзе. Переповзло. Далі повзе.
Писати не набридло?
— Треба трошки підв"язувать. Гроші заробляти учиться.
— Перекладати зі шведської, — додає Кононович іронічно.
— Які мови знаю? Білоруську, — криво усміхається Улян.
У Хоролі буваєш?
— Да. Як тато помер, їжджу до мами частіше. Лежу тихенько, книжку читаю. Не хочу я там дуже розхажувать. Там тої інтелігенції, може, два десятки. Та й ті загнані, як тхори. По кутках сидять.
Олесь теребить борідку, змахує пасмо з очей. На руці, біля великого пальця, витатуювана літера "С".
Ти неголений і волосся забране в косичку — імідж?
— Людей шоб менш лякати. Бо я, коли розпатланий, мля, взагалі.
1962, 8 травня — народився в Хоролі на Полтавщині
1975 — закінчив 8 класів місцевої школи
1980–1982 — служба в Радянській Армії
1982–1984 — "пітерський період"
1984 — повернувся до України
1988 — вийшов друком перший твір "Зимова повість"
1991 — одружився з Наталею
1997 — Мала Шевченківська премія за роман "Сталінка"; журналіст на СТБ
2006 — вийшли романи "Син тіні", "Знак Саваофа", "Богемна рапсодія"
3 
1
Коментарі