Тарас Целюх воював на унікальному самохідному мінометі БТР-3М1
У березні 2014 року пішов у військкомат. Кілька тижнів вони мовчали. Нагадав про себе ще раз. Кажуть: "Раз сильно хочеш, пришлемо повістку".
Попав на вузол зв'язку у 24-ту механізовану бригаду. Це було дно. Службу ненавидів. Цей вузол – стаціонарний, не виїзний за межі Яворова. Треба було пробратися в піхотні частини, які вирушали на Донбас. Припасувався до 3-го батальйону.
У Дмитрівку Луганської області приїхали в середині серпня. Серед степу стояла купа техніки. Російські дрони бачили її. Від обстрілів "Смерчами" (реактивна система залпового вогню. – Країна) усе згоріло. Мати думала, що я в Яворові, на полігоні, потім – що в Харкові. Брехав, як міг.
Мали імпровізовану тюрму-"яму". Прапорщик "Татарин" із-під Лутугиного (у боях за райцентр на Луганщині у червні–серпні 2014 року загинули 49 бійців, за офіційними даними. – Країна) "Уралом" вивозив військових. Дивом вижив. Приїжджав п'яний, здавав зброю і ліз в яму. Він її й викопав.
У сільському магазині все було дороге. А ближче до Луганська ціни – взагалі космос. Хліб по 18–20 гривень, коли буханка коштувала 6–7. Одна жінка давала нам молоко, а ми їй – макарони, крупи.
П'ю каву за столиком біля крамниці. Підходить малий, років 6 на вигляд: "Купи мені пива". Відходить, дістає дерев'яного ножа, вертається і каже: "Я тебе вночі прийду рєзать". Це смішно, але насправді страшно й дико.
"Смерчі" стріляли з-під Луганська та з території Росії в ніч на 4 вересня 2014 року. Одночасно йшли дрони з потужними прожекторами – дивилися й дострілювали. Звук дивний, нагнітальний. Було чути, як розкриваються касети. Наче кинути горохом об метал. Наша зброя довго детонувала – у нас "Гради" (реактивна система залпового вогню. – Країна) стояли заряджені. Бензовози підкидало в повітря. Патрони свистали навсібіч.
Поїхали в село за 20 кілометрів у бік Старобільська. Спали в клубі між кріслами. Хлопці знайшли там бюст Леніна – розстріляли.
Привезли нам вантажівку провіанту. Пацани взяли звідти хіба пару енергетиків. Більше нічого захланні армійські прапорщики не дали. Було там пару відер вареників. Прапорщик кричав: "Это для офицеров". На другий день це відро валялося біля клумби – і страву їли пси. Дехто перебирав гуманітарку й усе краще поштою відправляв у Яворів.
Рік служби закінчився. Я отримав посвідчення учасника бойових дій і попрощався з армією.
Домовився з хлопцями з "Азова" про наступну ротацію. Поїхав на базу в Юр'ївку – курортне село між Маріуполем і Бердянськом. Вразили умови. Жили блоками, по кілька людей у кімнаті, душ, Wi-Fi. Тренажерний зал, басейн.
Виконувач обов'язків командира сотні тисне мені руку: "Запам'ятай, я Румата. Не Бумбата, не Бурята, не Ху…та". Коли почув, що я "Колобок", спитав, чи бухаю. У них був боєць із таким позивним. Пив, напоназичав грошей і втік.
На чотири тижні поїхали на полігон Бабах-Тарама. Заняття з тактики, стрільби зі станкових автоматичних гранатометів і мінометів 82-го калібру. Відпрацьовували дії під час боїв із технікою, вивчали парамедицину, методи диверсійно-розвідувальних груп, мінно-підривну справу, маскування та зв'язок. Колишні бійці спецпідрозділу СБУ "Альфа" нас тренували, як влаштовувати засідки, штурмувати машини, діяти при обшуку автомобіля. Навчали роботи з ножем і пістолетом.
Нашій чоті дали самохідний мінометний БТР-3М1 (бойова машина, призначена для вогневої підтримки піхотних підрозділів, може долати окопи, траншеї і водні перешкоди. На озброєнні у збройних сил Таїланду. – Країна). Тоді в Україні їх було три, решту експортували.
2 грудня 2015-го мене, "Водолаза" і "Буревія" відправили на завод "Дормаш" у Бердянськ. По периметру поставили розтяжки з фарбою. Кранівник тричі "підривався" на них. Там проходила стежка, якою виносили крадений метал. Робили це щонеділі. Мабуть, думали, що в нас вихідний. Жили ми там півроку. Охороняли завод, ремонтували свою техніку.
На бойові виїзди нас не пускали: "Ви неконтрольовані, через вас війна почнеться". Напевно, були не в курсі, що вона другий рік тривала.
Але неофіційно наш мобільний мінометний підрозділ працював. Їхали вночі в бік рибзаводу в Павлополі (Волноваський район на Донеччині. – Країна). Там стояв батальйон. БТР ховали в бокс. Сепари підходили так близько, що могли гранату кинути. А в тих вояків найважче – АГС-17 (автоматичний гранатомет. – Країна). Кажуть: "Нам би хоч якогось міномета". Ми випхали БТР, коректувальник дав дані, кинули пристрілочну міну. Отримали добро на відкриття вогню.
Працювали неофіційно й "азовські" розвідники, снайпери, мінометники. Коли гинули, то було трохи юридичної тяганини. 25 березня 2016-го в районі Павлополя на розтяжці підірвався розвідник "Француз" (39-річний Сергій Бурлака. – Країна). Ворог почав обстріл. Тіло побратима забрали тільки за кілька днів. Лісосмугу, де це сталося, назвали посадкою "Француза".
Поїхали на полігон у село Старе під Києвом. У наметах поряд жили бійці колишнього "Беркута". Ходили в футболках із символом підрозділу. Ми попередили: або вони знімають, або звідти не виїдуть. Прибрали.
Нас попросили зняти з флагштока прапори "Азова" і червоно-чорний. Мовляв, нестатутні. Ми відмовилися. Нас намагалися пресувати. Ми сказали, хто спробує зняти, лишиться як мінімум без зубів. І попередили, що замінуємо їх.
На полігоні повідомили, що в "нациків" (прізвисько Національної гвардії. – Країна) два "жмури" й один осліп. Бухали одеколон "Дипломат", який купили в чіпку (армійський магазин. – Країна). Отруїлися.
У липні 2016-го повернувся в Маріуполь у складі 3-ї сотні. Полк домовився з командирами батальйонів територіальної оборони про розташування наших снайперських, розвідувальних, мінометних груп поруч із ними.
Виїжджали в бік Гнутового, Павлополя, Чермалика (Маріупольський напрямок. – Країна). Там стояв батальйон якихось алкашів. У них окопи – до коліна. Наша розвідка допомогла їм вибити ворогів із посадок. Пробили стежки в мінних полях. Казали їм: "Укріпляйтесь, вкопуйтесь". А ті сидять, вже й пляшка розпита. Хлопців це коробило.
Заїхали у вересні в Павлопіль, знайшли собі хату. Трохи підлатали, позакривали діри. Вона стояла скраю села. Нікого туди не пускали. Іноді двоє нас було, іноді – 12.
У жовтні алкобатальйон 56-ї бригади мінявся з морпіхами. Домовилися, що ми теж будемо працювати разом. Коли їх "дуже турбували", ми допомагали. Моряки не пиячили. Заїхали, вкопалися, накрили позиції. А в магазині був траур, бо туди завезли багато горілки. Думали, приїде нова ротація – і буде виторг.
Мали зробити контрольний спостережний пункт між Павлополем і селом Жовтень. Пішли на позицію "Йожик". Моряки називали вогневі опорні пункти за іменем старшого. Зліва був "Бабай", праворуч – "Маркус". Позиція сепарів називалася "Сіська". Той горб був панівний, із нього багато видно. Ми стримували їх.
27 лютого 2017-го "Лемко" запропонував завезти морякам щось смачне. Поїхали з побратимами в Павлопіль. Тут дзвонять від морпіхів: треба забрати 300-го з позиції "Йожик", бо їхня "буханка" в болоті застряла. Їдемо. Стоїть та машина посеред дороги. Біля неї – морпіх "Васьо", каже: "Йожик" поранений". З обох сторін мінне поле протитанкове. Людина не підірветься, а машина – легко.
Полізли по кабанячій стежці на позицію. Спускаємось у бліндаж. "Йожик" лежить. З виду худенький, але 80 кілограмів важить. Із гілок зробили ноші. Шестеро чоловіків несли. Йому гранатою ліву ногу розпороло. Затягнули на кузов. "Васьо" каже: "Кіця, ану порухай. Головне, щоб той рухався". Глянув на пах, чи все на місці. Сказав, що все добре.
У середині березня на позицію приїхав виконувач обов'язків командира роти "Олексійович". Пішов до станкового автоматичного гранатомета перед посадкою. І тут бабах – ніби піхотна міна розірвалася. Йому ногу відірвало. У морпіха Сергія зі 137-го батальйону вся морда в якійсь фігні.
Вони верталися стежкою через посадку до позиції. "Олексійович" відступив на метр і натрапив на протипіхотну міну. Його гелікоптером забрали в Дніпро. А Сєрьогу контузило, уламок у щоці застряв. У Маріуполь відвезли.
Із хорватом "Томом" за кілька тижнів повернулися на позицію – нога "Олексійовича" висить на дротах. Полягали на траву, давай її знімати. Влучили. Родичі командира мали забрати. Але кінцівку просто закопали – ніхто не з'явився.
31 березня 2017-го сказали, що всіх виводять із позицій. Останньої доби перед виходом працювали по сепарні – самохідна артилерія, "Піони", важкокаліберні міномети, 82-ки, 120-ки. Рознесли їм склади, кілька гармат, автомобілів. З опівночі, як почали, так весь день і прощалися.
3 
1
Коментарі