"Подальших вказівок не буде, дієш на свій розсуд"

 

Група Олександра Бєлявського в перші дні великої війни підірвала міст на Миколаївщині.

Військовим хотів бути з дитинства. Відчував: так треба. Не думав, що в нас буде війна. Ще школярем 2003 року ретельно відстежував операцію, яку американці розпочали в Іраку.

Вступив до приватного університету. Став юристом. Хоча у професії себе не бачив. Пішов на строкову службу. Там зацікавився саперною справою. У Чернігові був 8-й навчальний центр державної спеціальної служби транспорту. Потрапив на викладача на прізвище Сертаков. Старший лейтенант, цікаво пояснював інженерку.

Потім – державна служба охорони. Понад два роки працював за 1400 гривень на місяць. 2009-й за вікном. Погуляти з друзями й купити дівчині квіти вистачало. Але розумів: тимчасово. Бо хотілося більшого. Влаштувався молодшим інспектором у колонію в Літині на Вінниччині. Зарплата не набагато більша, але не було транспортних витрат. На попередній треба було їздити в інше місто. За три роки від молодшого інспектора дослужився до помічника начальника варти.

2014 рік. Революція гідності. Спочатку базувалися в Лук'янівському СІЗО. Згодом закинули охороняти Міністерство юстиції. Підхід на майдан Незалежності проходив попід нашими вікнами. Командир сказав: "Якщо міністерство штурмуватимуть – відходимо". Підставляти нас він не хотів. Але ніхто на Мінюст не зазіхав – що там штурмувати, одні папери.

Психологічний дискомфорт тоді відчував – змушений захищати владу, якої не підтримував. Але цей дискомфорт вирішився 2016-го. Я тоді в колонії атестувався на офіцерську посаду. Відправили до Білої Церкви на Київщині на курси підвищення кваліфікації. Зустрівся там з активістом Майдану – бойовим хлопцем із Коломиї, трактором зносили барикади, він був на ньому. Потрапили до однієї групи, порозумілися. "Ти мене бив би?" – "Так". – "А ти мене?" – "Теж". Потиснули руки.

Приїжджає в колонію комісія. Отримую догану за неналежне ставлення до особових справ працівників – мовляв, людина служила ще за часів Союзу, а там це не вказано. З 2100 гривень зарплати зняли 900. На той час був знайомий із медиком, який воював із ­2014-го. Поговорив із ним і зрозумів: військо – те, де має перебувати справжній чоловік. Звільнився 23 серпня 2016 року лейтенантом державної кримінальної внутрішньої служби.

Контракт, а я одразу хотів до 59 бригади, підписав у селі Врубівка Попаснянського району на Луганщині. Бригада дислокувалася в Гайсині на Вінниччині. Але мене попередили: оформлятимешся у Врубівці. Гаразд, продав ноутбук – купив квиток. Їду Бог знає куди. Приїжджаю в Попасну. Пояснюють: вийдеш біля п'ятого стовпа зліва, там дитячий табір. Його не видно, але ти знайдеш. Зустріли мене, підвели до Василя Осипчука – комбрига. Він запитує: "Ти чого сюди приїхав, не закінчивши навчального центру?" Відповідаю: "Маю спеціальність – командир відділення інженерно-саперних взводів. Для чого мені навчальний центр, хочу допомагати тут і тепер". Законодавство дозволяло, але комбриг був не в гуморі. Гортає особову справу, бачить посвідчення водія категорії В та С. Комбриг каже: "О, підеш у протитанкісти, гармати тягати". Обурююся: "Я не хочу, маю бути інженером". Співрозмовник ошелешено: "Тобто не хочеш? Я – комбриг, я обираю". Проте від свого не відступаю – контракту не підписав. Він цікавиться: "Що ти далі робитимеш?" "Переночую, – відповідаю, – і піду шукати іншу бригаду". А юрист стоїть поруч, каже: "Ти зухвалий, але зараз я поговорю з начальником інженерної служби Юрієм Кухарем. Якщо він тебе забере, думаю, ком­бриг погодить". Кухару потрібні були люди. Взяв мене без вагань. На той час була інженерно-саперна рота зі 117 осіб. Почалася демобілізація, залишилося 20 контрактників.

Отримував 10 тисяч гривень. Що зарплата більша, відчув, коли в листопаді 2016-го вийшли із зони проведення бойових дій. Зайшов у магазин і повністю екіпірувався. І ще залишилися гроші. Коли працював у колонії, то мені на джинси треба було збирати два-три місяці.

Контракт закінчився у вересні 2021-го. Купив "Шкоду", поїхав на риболовлю. Мав підробіток. 24 лютого 2022 року був у ліжку вдома. Телефонує майбутня дружина: "Саш, почалася війна". Я відповів: "Зрозумів, іду в ТЦК". Цим її приголомшив, бо хотіла, аби заспокоїв.

Зв'язався з братом, який служив зі мною в зоні ООС три роки. Він каже: "Я знову йду у військо". Відповідаю: "Іду я. У тебе дитина народилася щойно, сиди". Приходимо разом до ТЦК, працівники сидять розслаб­лено, каву п'ють. Штурхаємо: давайте швидше, війна у країні. Кажуть: "Вам медогляд треба пройти". Який медогляд? 59 бригада в оточенні в Пісках на Херсонщині. Медогляд пройшли "екстерном", знову до ТЦК. Підходжу до начальника: "У мене бригада в оточенні, що ви телитеся – я в оперативному резерві". Він: "У мене немає рознарядки в 59-ту, куди скажу – туди й поїдеш". Я показав йому непристойний жест, сів у "Шкоду", взяв брата – і поїхали до Гайсина.

О третій дня прибуваємо в частину. Оформили нас і кажуть: "Відпочивайте". Як відпочивати? Пацани в оточенні. Я очолюю підрозділ інженерного забезпечення. Набираю побратимів-контрактників, записую до себе, щоб ніхто не перехопив.

25 лютого до Гайсина приїхав Ярослав Гурман – нинішній комбат батальйону підтримки 59 бригади. Знав його по службі в зоні ООС. Йому потрібна була одна людина для виконання завдання. "Ярославе, – кажу, – я поїду з тобою". Погодили.

1 березня ми заїхали до Миколаєва з боку Вознесенська. Переночували на блокпосту. Отримав наказ від командира – зібрати групу й зустріти противника, влаштувати засідку. Беру трьох людей. Сідаємо в червоний "Форд", накидав у нього мін, вибухівки. Проїхали Снігурівку, оцінив ситуацію. Кажу: "Ідеальне місце для засідки – міст під залізничними коліями в селі Калинівка. Мінуємо опори, організовуємо станцію для підриву". Командир каже: "Саш, подальших вказівок не буде, дієш на свій розсуд".

Обабіч дороги виставили протипіхотні міни, чекаємо ворога. Важка ніч. Увечері йшов дощ, потім вдарив мороз. Розвели вогнище, постелили каремати, гріємося, відпочиваємо по черзі.

2 березня поїхав на блокпост – це 2 кілометри. Ді­знався, що висунулася колона ворога. Мерщій назад. Перевіряємо мережу, бо вночі її перебило. Мостом проїжджають "Тигри", дві бойові броньовані машини із зетками. Хлопці – мені: "Підриваємо?" "Ні, – кажу, – чекаємо танк". І тут над мостом з'являється незрозуміло що. Танк має невеликий профіль. Його не видно – тільки "мангал" зверху, наварений із "Джавелінів". Бачу шматок дула. "Це танк, – кажу. – Дозаряджаємо машинки, – наказую, – підриваємо протипіхотні міни". Нерви – два "Тигри" проскочили. Це не так печально, а танк може більше лиха наробити – відрізати Миколаїв по зовнішньому радіусу.

Натискаю кнопку. Танк з'їжджає з мосту й підривається. Біжимо на інший кінець лісосмуги, бо нас починають прострілювати. Підтягується наша артилерія, починає працювати. Кажу хлопцям: "Будемо вибиратися, йдемо до блокпосту посадками". 10-та година, земля примерзла. Посадка закінчується, чисте поле. Далі бігти немає сенсу. Хлопці питають: "Що робимо?" "Лягаємо в кругову оборону, – відповідаю, – приймемо бій".

Чую, поруч перезаряджається автомат. Хлопці питають: "Хто це?" Ясно, що ворог. Перекочуюся – бачу: йде "русскій" дорогою. Розумію: це не простий солдат, а спец, бо інші на чолі колони не їздять. Хочу зняти, але придивився й бачу: молодий хлопець. Роблю три постріли поблизу нього. Зупиняється, кидає автомат. "Лягай, – кажу, – зараз наберу мінометника, коригуватимеш вогонь по ваших". Він: "Не буду цього робити". Не будеш то не будеш. Кажу побратиму Олексію: "Забирай його". Той наказав "русскому" розвернутися спиною і між булок засунув автомат.

Виявилося, 25 років, офіцер, капітан ГРУ. Покинув своїх строковиків у підпорядкуванні, почав тікати лісосмугою, напоровся на нас. Дав телефон, щоб подзвонив дівчині. "Любимая, учения затянулись, я немного задержусь". Запропонував йому сказати, що Путін – *уйло. Категорично відмовився.

Привезли його у штаб бригади. Хлопці там хотіли порішити на місці. Не дав. Не для того віз його 20 кілометрів. Згодом прийшов наш командир. "Нічого собі, – каже, – наш штаб-сержант узяв у полон цілого капітана ГРУ". "Вибачайте, – відповів, – кого взяв – того взяв, інших не було".

×