ФОЛЬКЛОРНИЙ ГУРТ "БОЖИЧІ" ДВІЧІ СПІВАВ УДОМА В ПЕТРА ПОРОШЕНКА – КОЛИ ВІН ЩЕ НЕ БУВ ПРЕЗИДЕНТОМ
– ЩОБ ПІКЕТУВАТИ КОЛЕКТИВ, ЯКИЙ ЗБЕРІГАЄ ТРАДИЦІЙНУ КУЛЬТУРУ, ТРЕБА БУТИ АБО НАДТО РОЗУМНИМ, АБО ДУЖЕ ДУРНИМ, – каже художній керівник столичного фольклорного гурту "Божичі" Ілля Фетисов.
Півроку тому, 9 січня, незадовго до початку концерту колективу в Київській філармонії перед її входом зібралися пікетувальники. У мегафон закликали бойкотувати захід, бо керівник ансамблю є "українофобом" і "платним пропагандистом КПУ".
З Іллею Фетисовим зустрічаємося об 11.00 в Ботанічному парку неподалік станції метро "Університет". Сідаємо на лавку. Ілля – невисокого зросту, худорлявий, має темно-русяве волосся, носить бороду й вуса. Часто усміхається.
Ваше дитинство минуло в Росії. Коли відчули себе українцем?
– Батьки були розлучені. З татом уперше зустрівся, коли жив у Львові. Та наша зустріч стала останньою. Дізнався, що в роду були запорізькі козаки.
У школі в Чернівцях мене звільнили від вивчення української мови, бо переїхав із Росії.
У Львові цікавість до української культури прийшла через громадсько-політичну діяльність у "Молодіжному духовному русі". Ми були в одному приміщенні зі студентським братством, що очолював Олег Тягнибок (голова політичної партії Всеукраїнське об'єднання "Свобода", народний депутат України кількох скликань. – "Країна"). У такому оточенні вже не міг говорити російською, – сміється. – Це був гарний поштовх, щоб почати цікавитися українською культурою. Створив студентське братство в музичному училищі й до 1996 року захоплювався українським націоналізмом.
Чому відійшли від цих поглядів?
– Розчарувався. Студентське братство Львова було молодіжною організацією соціал-націоналістичної партії. Вважали, українець – це той, хто має щонайменше 30 відсотків української крові. Коли вирішив вступити до партії, мені відповіли, що маю замалу частку української крові – 25 відсотків. Ніби відро холодної води на мене вилили. Через це зі Студентським братством нашого музучилища вийшов зі Студентського братства міста. Тоді почався пресинг із боку адміністрації училища.
Що вас штовхнуло в бік комуністів?
– Той конфлікт. Коли нас почали пресувати, став шукати захисту. Якось зайшов до Російського культурного товариства. Там тривало засідання блоку лівих сил. Це було щось нове. Я побачив нормальних людей. Комуністів зараз уявляємо винятково як організаторів Голодомору. Але всі, хто влаштовував його – померли. А ті, що були в компартії заради вигоди, після 1991-го вийшли з неї. Залишилися ті, що переймалися долею країни. Також комуністична ідея інтернаціоналізму приваблювала тим, що стикається з християнським принципом: усі люди – брати, "немає ані елліна, ані юдея".
1997 року я написав заяву на вступ до компартії. Мене помітив Олександр Голуб, тоді – перший секретар Львівського обкому КПУ. Справив враження розумної, інтелігентної людини. Через рік були вибори до Верховної Ради, я брав участь в агітації.
Як це відбувалося?
– Передвиборний штаб компартії працював у сусідньому будинку з УНА-УНСО. Це трохи лоскотало нерви. Ми розносили листівки по поштових скриньках. Коли ж Голуба обрали депутатом (пройшов до Верховної Ради від КПУ, був 33-м у списку. – "Країна"), став його помічником. 2002 року Голуба призначили редактором газети "Комуніст". На його запрошення пішов працювати до редакції.
Він поважав чужу думку і не робив з цього проблем. Під час помаранчевої революції один хлопець приходив на роботу із помаранчевою стрічкою. І ніхто йому не наказував зняти її. Я, було, сперечався з головним редактором про Голодомор: доводив, що він був, а Голуб – що не було. Під час експедицій ми завжди записуємо спогади людей про ті події. Також спілкувалися з ветеранами УПА. Розповідав йому, що вони за незалежність воювали.
Чому пішли з редакції?
– Головний редактор вийшов із фракції КПУ – на знак протесту проти корупції серед керівництва партії. Я одразу звільнився слідом, бо людські стосунки у мене завжди стоять на першому місці. Вже рік офіційно безробітний.
У квітні ухвалили закони про заборону пропагування комуністичної ідеології та символіки. Як ставитеся до цього?
– Будь-яка ідеологія, що доривається до влади, намагається ствердити себе як єдино істинну. В такий спосіб хоче захиститися. Та, як показує історія, подібні спроби призводять до зворотного. Треба думати про наслідки.
Ініціатори ухвалення цих законів не думають про наслідки?
– От цікаво: якщо вийти на мітинг із прапором Китаю – це вважатимуть пропагандою комуністичної ідеології? Бо він червоний, і на ньому – зірка. Найкраща комуністична пропаганда – це економіка Китаю. Українці прекрасно почуваються, купуючи вироблений там одяг. Давайте будемо послідовні: заборонимо китайські товари.
У Японії кожен по закінченню школи мусить знати 100 народних пісень. А зміною назв вулиць і міст нічого для України не зроблять. Національний характер зберігають мова і традиційна культура.
Коли перейшли на українську?
– Повністю – у Києві. Коли починали зустрічатися з дружиною, говорили російською.
На першому курсі консерваторії купив касету польського гурту "Верховина". Він виконував пісню "Летіла зозуля", яку вивчили від київського гурту "Древо". Для мене то був абсолютно новий музичний світ. До того любив європейську музику Середньовіччя й Відродження. Того ж року вперше поїхав у фольклорну експедицію. З 1997-го кожного літа сплавляємося річками України на байдарках у пошуках ще не записаних пісень.
В Іллі дзвонить телефон.
– Привіт! Якого числа і де? Ну, ми ж у них працювали за 6 тисяч гривень? Можна поставити 8, – сміється, – і торгуватися. Тільки транспорт не забудь!
– Зараз помітна суцільна деградація фольклорного руху, – повертається до розмови Фетисов. – Народна пісня вмирає. І перший, хто буде винуватий – фольклористи. Бо мають хибну установку – заробити на цьому.
Чи можна заробити на фольклорі?
– Мені щойно дзвонили, запрошували на корпоратив. Але ми заробляємо не на музиці, а на послузі. Розважаємо людей, навчаємо їх сільських танців. А школу танців при музеї Івана Гончара я веду безкоштовно. Вкладаємо в ансамбль більше, ніж заробляємо. Корпоративи – це не джерело доходу, а обігові кошти, що можна вкладати в ідею. А ідея – це живий фольклор.
Політики запрошують?
– Одного разу були з жінкою вдома у Ющенка – за його президентства. Стали "подарунком" для директорки "Кока-Коли" з Америки. Та приятелювала з Катериною Чумаченко. Дружина президента влаштувала вечірку з нагоди її від'їзду до США.
Ми прийшли, заспівали, нам подякували. Віктор Андрійович розпорядився: "Погодуйте їх на кухні". Пішли перевдягатися. Тут прибігають: Віктор Андрійович просить, щоб вернулися, хоче вас пофотографувати. Ми знов костюми одягнули, пішли фотографуватися. Приємно, коли тебе президент фотографує, – сміється Фетисов. – Попрощалися, пішли перевдягатися. Тільки розділися – знов прибігають: вас просять за стіл до президента. Та що ж таке! Знов одягаємо строї. Тоді ми вперше суші скуштували.
Двічі були в Порошенка – коли він ще не був президентом. Посередниці, яка на нас вийшла, сказали, що нам треба буде десь переодягтися. На це жіночка знервовано відповіла: "Може, вам сам Порошенко показуватиме, де перевдягатися? Перевдягайтеся вдома". Я наполягав.
Приїхали. Охорона зустріла, завела до якогось будинку. Кажуть: чекайте. Тут відчиняються двері, заходить Петро Олексійович. Привітався. Питає: "Вам треба переодягтися? Ходімо, покажу де". Тоді каже: "Запишіть мій телефон. Коли будете готові, наберете".
Запрошували нас на годинку, а ми там до четвертої ранку пробули. І Петро Олексійович танцював, і Марина Анатоліївна, і діти. Наступного року також запросили.
Розповідь Іллі перериває дзвінок.
– Не в Пирогові, а в Гончара. Щосереди на 19.00, – каже у слухавку.
Вам постійно дзвонять щодо занять народними танцями в Музеї Гончара.
– На кожне заняття приходять щонайменше одна-дві нові людини. Веду ці танці 10 років. Якщо помножити на кількість занять, то вийде, що було більш як тисяча осіб. Але постійно відвідують близько 30. Більшість шукають собі пару. Однак і для здоров'я корисно: фітнес відпочиває у порівнянні з народними танцями.
З експедиціями ви їздите селами. Як за останні 20 років вони змінюються?
– Якось із нами в байдаркову експедицію на Чернігівщину подалися діти. Коли проїжджали селом, одна дівчинка каже: "А тут що – була війна? Чому всі будинки розвалені?"
Чому зараз знищується сільське населення? Бо з капіталістичної точки зору, воно є надлишковим. Техніка не потребує такої кількості робочих рук.
За Брежнєва селяни жили краще?
– У них гарні спогади про ті часи. Саме тоді почали створювати фольклорні ансамблі при клубах. Київський гурт "Древо" став їздити селами наприкінці 1970-х. Записували шикарний матеріал, бо селяни хотіли співати. А ми почали їздити, коли був розвал, і люди співати не хотіли. Відповідали: "Нам зараз невесело".
Війна зачепила вас, родину?
– Колись ми в Донецьку проводили майстер-клас із танців. Подарували обласному центру народної творчості наші диски. Нещодавно знайома пише звідти: "Наш центр розбомбили, ваші диски пропали. Пришли, будь ласка, диск, бо хочемо танцювати". При цьому вона – палка прихильниця ДНР.
Найбільша проблема нинішнього суспільства, що воно покладається на себе, а не на Бога. Політика – це диявольська справа. Хоча релігія, за великим рахунком, – також. Обидві роз'єднують. У "Божичах" люди різних політичних поглядів і конфесій. Ніколи не обговорюємо те, що може спричинити конфлікт.
4 
1
Коментарі