П'ять книжок, які вплинули на письменника Олега Коцарева
1. Джеймс Джойс, "Улісс". Ключовий роман світового модернізму. Давно про нього чув, думав: треба хоч зазирнути. А коли відкрив – опинився в іншому світі. Різні простори, стилі, смисли, мови, і все це – втиснуте в один день, запаковане, як у сумку. На одній сторінці – інтелектуальні чи культурологічні побудови, на другій – щось веселе, на третій – із коханням пов'язане, на четвертій – з історією. Твір динамічний, хоча й величезний – читав понад два місяці.
"Улісс" – багатофункціональна, масштабна річ. Не тільки покращує смак до літератури, а й дає уявлення про Ірландію та Велику Британію. Рідну столицю Джойс описав так переконливо й докладно, що свого часу жартував: якщо Дублін розбомблять, то за його книжкою можна відновити будинок за будинком.
Після "Улісса" в мене почався період захоплення ірландським – музикою, історією, літературою.
2. Милорад Павич, "Хозарський словник". Сюжету майже немає – роман складається ніби зі словникових статей. Можна читати з будь-якої сторінки. Я перескакував і повертався. Написано інтригуюче: хочеться зрозуміти, яку ж релігію врешті виберуть хозари.
"Хозарський словник" – постійна гра з текстом, формою, гра в енциклопедичність. Автор привчає уважніше ставитися до метафор. Стиль Павича впізнаєш із кількох речень – він фірмовий, колоритний. Правда, коли його читаєш багато, починає видаватись одноманітним. Але це неминучий "зворотний бік" будь-якої стильності.
Коли читав роман, зустрічався з дівчиною, в якої була його чоловіча версія, а в мене – жіноча (є дві версії "Хозарського словника" – різняться одним абзацом. – "Країна"). Це робило наші стосунки зворушливішими і романтичнішими.
3. Валерій Шевчук, "Три листки за вікном". Любов'ю до історичної стилізації Шевчук нагадує Умберто Еко. В українській літературі він близький до Павла Загребельного. Але як автор для мене яскравіший.
Твір написаний 1986 року, однак позбавлений і радянської ідеології, і прямолінійної антирадянщини. Містить три розділи, кожен стилізований під епоху – XVII, XVIII і ХІХ століття. В останньому – трохи грається зі стилем Гоголя.
Один із ключових мотивів – втеча. Втеча від зла, від політичного несприятливого контексту, незбагненний потяг кинути все – він є в кожної людини, хай і не завжди помітний.
4. Оксана Забужко, "Вірші. 1980–2013". Прочитав пару років тому, коли книжка вийшла. Забужко вміє накрутити несподіване порівняння – й історію розказати, і майже музичний звукопис додати. Будь-яка її книжка має енциклопедичний характер – зі згадками про художні явища, імена, назви творів. Починаєш їх шукати – теж приємний процес. Авторка ненав'язливо дає культурний та історичний контекст. Читаєш – і відчуваєш смак доби.
5. Юрій Андрухович, "Рекреації". Багатьом в Андруховича більше подобається "Московіада" – роман про пригоди українського поета в Москві напередодні падіння імперії, він міфологічніший. Але я прихильник "Рекреацій" – історії про початок 1990-х. Сюжет розвивається на тлі культурного, політичного й історичного зламу. І не тільки в Україні або Радянському Союзі, а в усій нашій частині континенту – Центрально-Східній Європі. Поет опиняється у складних, іноді – драматичних ситуаціях. Рефлексує. Такий собі український варіант карнавалу – Свято воскресаючого духу, на яке потрапила весела і творча компанія. Андруховичу належить одна з моїх улюблених фраз, з іншої книжки: "Карнавал мусить тривати, інакше йому настане кінець!"
Книжку купив у Львові. Поїздом повертався більш як добу. І як сів на своїй плацкартній полиці, так і не випускав роман із рук, доки не прочитав. Мені було 19. Андрухович відкрив для мене український постмодернізм.
3 
1
Коментарі