МАРІЯ СТУС ПЕРЕЇХАЛА З ДОНЕЦЬКА ДО КИЄВА І ВИНАЙМАЄ КВАРТИРУ
НА ПОРОЗІ ОРЕНДОВАНОЇ ДВОКІМНАТНОЇ КВАРТИРИ НА СТОЛИЧНИХ БЕРЕЗНЯКАХ МАРІЯ СТУС ПРОСИТЬ НЕ РОЗЗУВАТИСЯ. Вона одягнена в салатову блузу з коротким рукавом. Коротке світле волосся охайно зачесане. Із сусідньої кімнати вискакують правнучки 4-річна Ксеня і на рік молодша Меланка.
У кімнаті з меблів – "стінка", крісло, диван, стіл. Усе – з 1980-х. На столі стоїть тарілка з нарізаними яблуками. По підлозі розкидані пластмасові різнокольорові коники.
– Ці лошадки-поні – в них улюблені, – усміхається Марія Семенівна. – Іграшок вже більше, ніж треба. Скільки й одежки. Ксеню мама, старша моя внучка, щоранку приводить сюди і йде на роботу. Вони винаймають квартиру на Ленінградській площі.
Онука 26-річна Еліна кличе пити чай. Через кухню натягнуто шворку. На ній сушаться дитячі штанці й футболки. На столі – печиво і смажені млинці з чорничним варенням.
Непросто було звикнути до 16-го поверху?
– Що таке висота, порівняно з обстрілами. Моя хата в Донецьку – на вулиці Ударній, недалеко від аеропорту. Рік тому там страшне що робилося. Стріляли і "Гради", і міномети. Багато будинків розбиті. Через три вулиці – дочка з чоловіком у батьківській хаті. У ній ми з Василем виросли. Зять не захотів хату розвалювати. Казав: "Нравится мне дедова хата". Так вона і стоїть. Із низькими вікнами. Сусіди говорили, що то вікна для котів – щоб ті заглядали, – сміється Марія Семенівна. – Хату батько поставив 1946 року.
Чому батьки переїхали з Вінниччини в Донецьк?
– Батько був сиротою. Мама – із заможнішої сім'ї. Вони піднялися, хазяйство завели. А купили молотарку – вже щиталися як куркулі. Прийшли до них і все забрали – курей, коней, корову, свиней. Навіть дошки з підлоги зірвали. Батькові порадили тікати, щоб не відправили в Сибір. Поїхав у Керч.
Мамі свекруха сестри принесла відро якоїсь крупи: хоч куліш звариш. Не встигла повернутися – прийшли і це забрали. То вона втекла до батька. Там два роки жили. Тоді вернулися – знов почали хазяйство піднімати. Але батько хотів, щоб ми з Василем вивчилися. У селі – тільки семирічка, а в Донецьку є інститут. Поїхали.
Тато купив карту світу на всю стіну. І ми з Василем гралися: одне загадає якесь місто, а друге шукає, де воно. Лампа була із зеленим абажуром. Кожен вечір тато сідав із нами читати. Василь з одного боку, а я – з другого.
Ви схожі з братом?
Верхня частина обличчя у нас з Василем дуже схожа. Він мав густі чорні брови, чорне волосся – шевелюра жорстка стояла. На зріст 1,85 метра був. А Дмитрик (син Василя Стуса, директор столичного музею Тараса Шевченка. – Країна) – на 7 сантиметрів вищий.
Василь був дуже цікавою дитиною. Йому бабуня пошила сорочечку довгу, під неї якісь штанці. От він ходить по коридору, а сусіди його щипають: "Яке в тебе платтячко!" – "А ще з кишеньками!" – каже Василь.
Був дуже трудолюбивий. Ми спочатку жили в робітничих бараках. У кімнатці – ліжечко його і моє. Я на рік старша, прибираю своє ліжко, хочу прибрати і його. Ніколи не давав мені: "Я сам! Я сам!"
Був відмінником. Батько за кожну похвальну грамоту що-небудь дарував. Купив гітару. То Василь самотужки навчився так грати, що підбирав навіть арії. Іншим разом отримав фотоапарат. Постійно на чердак лазили з ним фотографії проявляти.
За інструкцією в журналі "Юный техник" Василь змайстрував телефон – між нашим і сусіднім будинком.
А батьків як любив! Сяде їм на руки й обціловує. "Ну Васічка, ну хватить", – просяться. Нашим вихованням більше батько займався. І робив усе кругом. Мама жила за ним, як за кам'яною стіною. Була, як ще одна його дитина.
У Голод 1946-го мене, 9-річну, забрали до себе на Вінниччину тітка й бабуля відгодувати. У лютому забрали, а влітку отримуємо листа від мами, що тато дуже захворів. Я переживала: як тато умре – що ж ми будемо робити? Доведеться нам з Василем йти побиратися. Плакала весь день. А вночі сниться: йду по небу, а навпроти мене Бог іде, у світлі, в рясі. Біля нього багато ліжечок, простирадла на них – білосніжні. Запитую: "А де тут ліжечко мого тата?" А Бог каже: "Нема. Ти ще добре тата нагодуєш кашею, аж тоді буде ліжечко". Розказала бабуні, вона зраділа: "Хороший сон! Виздоровіє твій тато". Він і справді поправився. У жовтні мене забрав.
Дуже засмажені млинці не беріть. Чого вони в мене так вийшли? – Марія Семенівна підсуває до нас світліші млинці. – Я засмажені не люблю. У мене проблеми зі шлунком, як колись і у Василя. З дитинства зіпсував.
В інституті я вчилася в першу зміну. Вася на філологічному – у другу. Але зі мною в першу зміну йшов. До обіду працював у бібліотеці. Піде в їдальню – пляшка кефіру й пиріжок. Тормозків не брав, бо соромився. А ввечері приходить – уже борщу не хоче, супу не хоче. Любив ковбаску в яєчні. Мамі шкода його, і вона смажить йому яйця й ковбасу. І так щодня. Поступово в нього стала майже виразка шлунка.
Вася дуже подобався дівчатам. Він не такий і красивий був, але розумний. В інституті на філології всього п'ять хлопців вчилися в їхній групі. Раз до Василя лист прийшов. Батьки вроді делікатні, але прочитали. Дівчина написала: "Я якось тебе вб'ю і в твоїй крові утоплюся". Видно, він із нею товаришував, і в них далеко зайшло. Батьки дуже стривожилися.
На облік у КДБ Васю поставили у студентські роки. Бо виступав на відкритті пам'ятника Шевченку в Донецьку. Національна свідомість – це татова закалка. Вони з ним багато балакали. Ми в родині тільки українською розмовляли. Коли Василь вступив в аспірантуру, проводжали його в Київ. Товариш Іван Принцевський всю дорогу повторював: "Вася, не лізь у полум'я".
Еліна дає Марії Семенівні потримати правнука 13-місячного Андрія і йде вкладати спати дівчат. Хлопчик стукає по столу чайною ложкою.
– Уже те, що Вася в Донецьку українською розмовляв, вважалося за націоналізм, – продовжує Марія Семенівна. – Коли його 1972-го арештували, на суд їздив батько. Мама мала хворе серце. 1944 року нашого старшого брата Ваню розірвало міною в неї на очах. Хлопчаки в ямі розряджали її. Одного кусочками поховали, іншому голову відірвало. А нашому Ванічці – він мимо проходив – ніжку відірвало і в серце попало.
Після того батько не те що крикнути на маму не міг – він її на руках весь час носив. Коли приїхав із суду, сказав, що Василеві дали три роки тюрми і рік заслання. Хоч насправді було п'ять років тюрми і три заслання. Я теж не знала правди, доки знайома єврейка Танька Фрідман на вулиці не сказала.
Востаннє мама бачила Василя у червні 1978-го – через шість років після арешту. Його відпустили на дев'ять днів на похорон батька. Тільки заходить у хату, не встигли ми з ним поцілуватися, а за ним двоє КДБістів слідом.
Мама писала синові листи у в'язницю?
– Один раз написала. Він такий щасливий був. Відписав: "Мамочка, я кожну букву твою обціловував, наче сунички збирав". Вона була дуже стримана, все переносила в собі. Я не бачила, щоб плакала.
На останнє побачення з Василем поїхали на Урал я, Валя (Валентина Попелюх, дружина Василя Стуса. – Країна) і малий Дмитрик. Не могли взяти йому здорової їжі, бо зіпсується доки довеземо. Тому Валя зробила суміш: соя, мед і горіхи.
Чекали на побачення з ранку до вечора. Літо, душно. Приходить КДБіст: "Свидания не будет. Он не выполнил ритуал".
Що означав ритуал?
– Ми мусили спілкуватися російською. Василь не погодився. А ще, коли вели на побачення, в'язнів дуже принизливо обшукували. В одязі кожну ниточку промацували, кожен рубчик, заставляли присідати. Але Валі один раз вдалося принести від Василя "бомбочку" з мілесенько написаними віршами – папірець із палець довжиною, закручений трубочкою в целофані. Інколи дисиденти передавали дружинам такі листи при поцілунку. Може, і Василеві так вдалося. Валя не розповіла, як.
Мені перед тим нездійсненим побаченням із Василем снився віщий сон. Наче йду на роботу. І тут Василь підходить до мене. Все ближче і ближче. Я – до нього, але не встигла. Звідкись узялася брудна вода, як після бані. По дорозі тече, і її все більшає. Василь упав і поплив у цій воді.
Ви – україномовна родина – легко прижилися в Донецьку після Вінниччини?
– Ми тільки вдома українською розмовляли, а на вулиці – російською. Тільки Вася на російську ніде не переходив.
Як ваша сім'я пережила обстріли?
– Я часто лишалася в хаті зі старшою правнучкою Ксенею. Раз вискочила у двір, чую – гуде, підняла голову – щось півметрове червоне летить. У нас через дві вулиці – ДНРівський блокпост. Ледве добігла до хати. Мала сіла на підлогу, до дивана притулилася і кричить істерично, вся труситься. Я її обняла: "Ксюшечка, не бійся!" Не раз ми з нею від обстрілів у погребі ховалися.
Раз іду вулицею. Стріляють так страшно, що нагнулася й зіщулилась. А чоловік один: "Не бойтесь! Это мой отец стреляет".
Раз зустріла сусіда-сепаратиста. Він із Криму. "Как живете?" – питає. Відповідаю: "Снаряди повибивали мені вікна". – "Вы окна не вставляйте. В Луганске власть вставляет. И вам сделают". Хоча ніхто нікому й не думає вставляти ті вікна.
Я жила на тій вулиці, де стоїть ахметовська хата. Там до війни жила Надя, мама Ріната. Це вже новий будинок. Він його років 10 тому поставив. На татарський мотив – із візерунчастими стінами. Мусульманський дворєц. Будували турки. Огорожа, як стіна. Кажуть, гараж на вісім машин. А до того була у них маленька благенька батьківська хата – ткнеш пальцем, і розвалиться.
Батько в Ахметова був математик, закінчив Політехнічний інститут. А мама колись вугілля на шахті збирала, в колгоспі працювала, в магазині – прибиральницею.
Їхня родина була в пошані?
– Ніхто не говорив, що вони – погані люди. Мені одна жінка розказувала, як мама Ахметова скаржилася після переїзду в нову хату: "Люди завидуют, что я богатой стала. А я с этим богатством ни к кому в гости пойти не могу. Живу, как птичка в золотой клетке". Вона в тому будинку місяць-два поживе, потім – на Канарах чи в Еміратах.
Раз побачила її на вулиці. У кожанці – наче не з її плеча. Шапка, замотана зверху шарфом – так ходили ще в моїй молодості.
Ріната там не бачила. Тільки чула, як на 20-річчя закінчення школи він збирав однокласників. Дирекція серед зими зробила ремонт, бо "як він зайде в таку школу". Поприїжджали всі його однокласники. На столі – вина, закуски дорогі. Охорона кругом. Прийшла класна керівниця Ізабелла Петрівна. Скаржилась, що дочка-економіст не може знайти роботу. Так Ахметов її на якусь свою фірму влаштував на 600 доларів у місяць.
Як живете в Києві?
– Внучку Елінку прихистила на якийсь час Оксана Дворко – перша дружина племінника Дмитра. Василева жінка Валя живе сама у двокімнатній квартирі на вулиці Чорновола. Кликала нас до себе. Але вона худесенька, хвороблива. А в нас дівчатка – як вогонь. Не дадуть спокою. Дмитро їй весь час помагає – і ліки, і продукти носить. Сам живе у селі Дмитрівка під Києвом.
Мені з правнуками добре. Я б тут і лишилася. Якби раніше знаття, що отаке буде, то хату в Донецьку продали б, а тут би де-небудь купили. Але зараз за ту хату і 4 тисячі доларів, напевно, ніхто не дасть.
Чиновники з київської мерії пропонували мені місце в будинку для пристарілих. Або – родині будиночок без вигод у селі. Ми відповіли: "Вибачайте, але як нам там із маленькими дітьми?" Влітку – то одне діло. А взимку?
Виживаємо на копійки. Моя пенсія – 1?721 гривня. 4 тисячі віддаємо за оренду і тисячу – за комуналку. Старша онука більш як 5 тисяч за квартиру платить. А із сьогоднішнього дня підняли ціни на електроенергію. Трошки допомагають знайомі й рідні.
Сподіваєтеся, що у столиці дадуть квартиру?
– Оце такого листа Кличко прислав, – Марія Стус витягує з-під скатертини аркуш із надрукованим текстом.
Мер міста обіцяє найближчим часом забезпечити Марію Семенівну житлом.
4 
1
Коментарі