Повертається мода на російських акторів
– Сідайте на почесне місце, – Олег Примогенов підсуває єдиний стілець із підлокітниками посеред навчальної аудиторії на факультеті театральних мистецтв в Університеті імені Карпенка-Карого.
Викладає тут акторську майстерність. Перед двома рядами парт – імпровізована сцена за ширмою. На дерев'яному стільці стоїть магнітофон.
Є серед молодих акторів талановиті?
– Таланти є, а реалізуватися їм складно, – Олег Борисович міряє аудиторію широкими кроками. – Повертається мода на російських акторів. Вони знову беруть головні ролі. Московський актор отримує півтори тисячі доларів за знімальний день, київський – 200.
Чому така ситуація?
– Наші продюсери прогинаються перед Москвою. З російським актором продати фільм на їхній ринок можна дорожче.
Ми казали: все, самі працюватимемо, ми – самодостатні. Зняли пару фільмів, але не змогли продати їх у Росію.
З нашою історією, конфліктами, катаклізмами можемо робити стресове кіно для цілого світу. Ми – не швейцарці, які чешуться: що б таке зняти, аби вразити глядача. Але немає в нас режисера, який хоча б погано копіював Ґая Річі чи Тарантіно.
Чому?
– Бояться експериментувати. Треба жити легко, вільно, розкуто. Але заважають побут, держава. Чиновнику байдуже, що перед ним митець: "Да кто он такой? Кино делает? Если б он бабки варил".
Раніше в такого опупіндера в малиновому піджаку попросиш гроші на театр, а він: "5 тысяч долларов? На театр? Давай их лучше пропьем, возьмем баб, поедем в баню". Це для них – тьху, кожен вечір у казино стільки програє. Леонід Черновецький (мер Києва у 2006–2012 роках. – Країна) хотів усі театри позакривати.
Сталін казав: "Навіщо нам багато фільмів? Треба два-три, але шедеври". От усі й чекають того шедевра. А треба знімати багато. Тільки тоді з'явиться вибір.
Мій товариш, відомий кінознавець, сказав: "Голлівуд – це купа лайна, на якій раз на рік виростають 10 троянд".
У нас не розвивається інфраструктура кінотеатрів. Приїхав до свого товариша Кості Бочкарьова в Чехію. Маленьке містечко під Прагою, Їглава. Як у нас Буча. 60 тисяч населення. Там два театри, льодовий палац, філармонія, концертний зал, гігантський басейн, купа готелів і два супермаркети. Жінки перед виставою походжають у фойє: в одній руці келих сухого білого вина, а в другій – пляшка пива. Надпивають по черзі. Потім поставили все на парапетик і пішли дивитись виставу. В антракті – знову до своїх келихів.
Про наш Голодомор іноземці зняли фільм "Гіркі жнива". Яке ваше враження?
– Мої студенти розкритикували фільм. Не ходили українські заміжні селянки з розпущеним волоссям. Сталін у фільмі горілку п'є. Він ніколи горілку не пив, тільки вино.
Наші режисери вміють створювати екранні образи?
– У нас переважає проста схема: герої або покидьки. Бракує продуманих характерів.
Бачив документальний фільм, як Фелліні робив "Сатирикон" у 1960-х. На зйомку приїхали продюсери – мафіозі, бандити на широких машинах. Виходять у велюрових костюмах, в чорних окулярах, поруч – охорона. Вирішили подивитися, як знімають кіно, в яке вони інвестували гроші.
Фелліні тільки їх побачив, гукає до знімальної групи: "Ідіть сюди! Подивіться на них. Що думали матері, коли їх народжували? Сподівалися, що будуть люди, а це ж дебіли. Подивіться на їхні обличчя. Вони нічого не виражають. Запам'ятають мене, бо я – Фелліні. А ви – ніхто".
Був такий злий, бо вони не всі обіцяні гроші виплатили. Ті зціпили зуби й поїхали геть. А в нас перед продюсерами копчик труситься. Хоча диктувати умови має режисер.
Ви зараз знімаєтеся в російських проектах?
– Ні. Якось пробувався на роль у "Білій гвардії" за Булгаковим. Її знімав російський режисер Сергій Снєжкін. Приходжу. Він побачив мій картуз і онімів, – Олег Борисович іде за ширму. Повертається з чорним картузом із нашитим тризубом. – Такі носила колись контррозвідка УПА. Його для мене пошили костюмери. Щодня взимку ношу. У Крим їздив у ньому до окупації.
Снєжкін запропонував зіграти епізод, де козак каже: "Спаліть цю москальську школу!" А мій пересонаж, староста села, відповідає: "Та може її перехрестити?" А козак: "Ні, спаліть. Я приїду, нову школу збудуємо, українську!"
Я Снєжкіну говорю: "Зачекайте. Немає такого епізоду в Булгакова. В Україні школи палили більшовики й денікінці. Армія УНР нічого не палила". Режисер показав мені на двері. Той епізод він сам написав.
У вас лишилися друзі з Росії?
– Були. Але пропаганда попсувала стосунки. Вони не бачать реального життя.
У мене всі родичі – із Забайкалля, зі Смоленської області. Важко з ними розмовляти. Батьків рід заслали туди за царату. Гнали сербів, хорватів, греків. У мене грецьке прізвище: прімо – перший, ґенос – народжений.
У молодості почувалися типовою радянською людиною?
– Совком був кошмарним. "Рус-с-с-с-скім" через п'ять "с". Мав залізну думку, що СРСР повинен поширюватися на весь світ. В армії старші товариші мізки виправили. Почав Солженіцина читати, іншу підпільну літературу.
Довго чіплявся за космополітизм, асиміляцію народів. Потім поїхав у Західну Україну. І побачив цілу культуру, якої не знав. Як там уміють шанувати людей – навіть лаються на "ви". Я загорлопанив: "Застеляйте столи, та все килимами". На мене подивилися, як на хворого – хто ж різдвяні пісні влітку співає? Зрозумів, що треба свій фонтан заткнуть і послухати інших.
Коли з Криму казали, що це Україна в Росії його вкрала, відповідав: "Хлопці, ви не знаєте, скільки сіл і плодючої землі затопили, щоб зробити вам воду у водосховищах – Канівському, Київському. Як зробили з Криму пустелю, бо знищили всю татарську систему зрошування". Татар викинули і заселили півострів росіянами. Вони писали листи до Сталіна: "Батя, куда ты нас привез? Тут картоха не растет! Че делать-то?" А зараз лізете і кажете, що це "исконно русская земля"?
Фільм Вадима Абдрашитова "Время танцора" розповідає, як убивали грузинів в Абхазії. Їхні будинки заселяли росіянами. Русскій приїжджав з якогось Свердловська: "Ка-ать! Ма-ань! Смотри – игрушки еще целы! Для нашего будут пацана. И постель теплая! Вот тебе жизнь. Не то что в Свердловске вонючем". Є ще серед росіян режисери, які розуміють, що таке справжній "русский мир".
Чому вирішили стати актором?
– Несподівано. Хотів плавати на морі. Вивчив усю оснастку корабля, марив Робертом Стівенсоном, Джеком Лондоном, Майн Рідом. Але мав значний дефект: я не вмів свистіти у два пальці.
Працював учнем зварювальника. А після роботи горланив на гітарі у своєму дворі на Чоколівці блатні пісні. Один мужик, який кабелі тягав, каже: "Чувак, ти так кричиш! Тобі треба в театральний".
Побіг у бібліотеку готувати репертуар на іспити. Дівчинка там каже: "Який Шекспір? Треба щось радянське. Й українською мовою". Вибрав вірш Сосюри "Я комсомолець. Стріляй!" По дорозі на екзамен зустрів колишніх однокласниць. Сипонули сім штук таблеток валер'янки. Я їх ковтнув. Вірші читав голосно і відморожено.
Зараз очолюєте список українських акторів, які за останні п'ять років знялися у найбільшій кількості фільмів.
– Понад 200 робіт. Знімаюся і в студентських. Вони ж – мої майбутні роботодавці. З другого боку, цікаво робити те, що вони вигадують.
Не думали працювати за кордоном?
– Ким там буду? У мене й так 55 записів у трудовій книжці: то актор, то вантажник, то актор, то вантажник. Відіграв виставу – пішов ящики розкидати.
Раз вивчив текст польською для виступу в Кракові. Перед тим допомагав декорації розкладати. А потім я надів костюм і вийшов на сцену. Повний зал. Саме відспівав Паваротті. І тут я зарядив монолог польською. Відчуття було – ніби в цирку виступаю. Монтувальники за сценою аж присіли. Після виступу поляки підходять: "Пан єст полякєм?" – "Ні, – кажу, – пан є росіянин з Кийова". Вони подивилися на мене з жалістю, як на хворого: не пощастило чуваку, не там народився.
1 
1
Коментарі