Галина Дідківська бачилася з чоловіком тричі за сім років його ув'язнення
Мені був рік, коли почалася війна. Батька мобілізували, але він воював у партизанах. Бабця по материній лінії його не любила. Тато часто співав: "Ой, сад, виноград, зеленая роща, ой, кто ж виноват – жена или теща?" У нього завжди виходило, що винна теща.
Мамині рідні були смагляві, й усі діти такі. А я народилася білявою. Баба за це називала мене ляхівкою. Казала про батька: "Хай бере своє ляшеня та їде, звідки приїхав". Тато й забрав мене в рідне село Безпечна (у Сквирському районі Київської області. – Країна). Хотів, щоб і мама поїхала, бо любив її. Та вона не наважилася. Тож у мене було дві матері – рідна і хрещена, батькова сестра. Дітей у неї не було, тому опікувалася мною все життя.
До мами повернулася через п'ять років. Їхали з хрещеною на даху поїзда. Вона просила не розказувати, як добиралися. А я проговорилася: "Ми їхали гарно, так провітрувалися". Пішли маму зустрічати з роботи. Якби мені не сказали, що то вона, не впізнала б. Не могла зрозуміти, як вона могла мене покинути. Зарубка лишилася на все життя.
Згодом батько забрав нас на Київщину. Завжди слухалась його. Лише двічі пішла проти батькової волі. Тато хотів, щоб після інституту залишилася в столиці. А я вирішила їхати в село викладати. Дали призначення в село Підлісний Мукарів у Дунаєвецькому районі на Хмельниччині. Удруге – коли вийшла заміж за Євгена. Він – невисокий. Тато переймався, що й діти будуть низенькими.
У Підлісному Мукарові поселили в господарів навпроти школи. У селі було багато поляків. Казали не Миколайович, а Миколович – на польський манер. Учительку з німецької звали Франя Адамівна, завуча – Франц Адамович.
Київ був російськомовним. У президії Академії наук писала протоколи засідань. Її голова Борис Патон в українській мові нічого не тямив, хоча трохи говорив нею. Мало хто з учених володів українською.
Із чоловіком познайомилися в бібліотеці. Я готувалася до вступу в аспірантуру, а Євген працював над кандидатською дисертацією. Засиджувалися до 11-ї вечора. Якось на мій стіл впала Євгенова книжка. Як це сталося – загадка. Він потім жартував, що то Купідон приніс її на крилах. Того вечора ми виходили з бібліотеки разом. Коли гуляли біля загсу на Печерську, спитав: "Коли ж ми з тобою сюди зайдемо?" Я відповіла: "Колись". Розписалися через півтора року.
Євген не знав української культури, бо його родину вислали в Казахстан. Він до 16 років жив там, мовою не володів. Ухопився за мене і все почав засвоювати. Тоді усвідомив, що він – українець. Згодом розповів мені про Миколу Вороного, Олександра Олеся, Василя Симоненка. Ми ніколи не розходилися в думках.
Чоловік познайомив мене з друзями – Юрієм Бадзьом та Світланою Кириченко (правозахисниця, померла 22 квітня позаторік. Її чоловік Юрій Бадзьо – радянський політв'язень. Його не стало 1 вересня 2018-го. – Країна). На початку 1966-го він поїхав у відрядження до Львова. Звідти телефонував. Друзі почали питати, про що говорив, чи впевнена, що то був його голос. Усі думали, що його теж арештували, бо тоді почалася перша хвиля затримань шестидесятників.
Євгена заарештували 6 липня 1972 року. Зранку КДБісти провели обшук у моїх батьків. Близько 11-ї прийшли до мене на роботу. Викликали на допит. Казала, що не знаю про діяльність чоловіка. Боялася, але страх приховувала. Треба ж було підтримувати Євгена. Слідчий, який мене допитував, сказав: "Є люди, які думають про самостійну Україну". Я прикинулась: "Та невже? Дотепер?" – "Думають", – відповів.
Із роботи "за скороченням штату" мене звільнили після арешту чоловіка. Не могла влаштуватися нікуди протягом місяця.
Євген потрапив у табори в Пермську область. Перше побачення дозволили влітку 1974-го. Поїхала з 5-річним сином Мирославом. Дехто казав мені: "Навіщо сина везти?" Але Мирослав був дуже прив'язаний до батька. Стояли на станції Всесвятська (село Чусовського району в Пермському краї РФ. – Країна) в очікуванні попутного транспорту до табору. Люди озиралися на мене, бо була у вишиванці. Раптом почули собачий гавкіт. Арештантів вели під дулами автоматів. Мирослав перелякався. Сховався за мене: "Мамо, це фашисти?"
Усіх, хто приїздив на побачення, селили в дерев'яному будинку, де все прослуховувалося. Вночі без попередження могли зайти з ліхтарем. Перед зустріччю з чоловіком роздягали догола, щоб обшукати. Заглядали в рот і вуха, обмацували всі шви одягу. Мирослав віз батькові шоколадного батончика. Його забрали. Син потім переймався, хто ж з'їв ту шоколадку.
За сім років ув'язнення чоловіка бачилися тричі, загалом – сім днів. Якось побачення тривало годину, у присутності вартових. Мали говорити російською, триматися на відстані. Я не витримала й кинулася обійняти Євгена. Мене відштовхнули і повели на повторний обшук – боялися, аби не передав щось заборонене.
Одне з побачень було взимку. Ніна Марченко, мати Валерія Марченка (правозахисник, відбував покарання разом з Євгеном Пронюком. Помер у пермському таборі 7 жовтня 1984 року, відмовили нирки. – Країна), дала кожух сина. Добиралася до табору пішки, бо не було попутки. Якби не кожух, замерзла б дорогою.
Разом із чоловіком сиділи Євген Сверстюк, Іван Світличний, Михайло Дяк, Микола Горбаль. Останній казав: "Де, як не у в'язниці, я міг би познайомитися з такими видатними людьми". Попри ретельні перевірки ув'язнені готували матеріали, щоб передати на волю, за кордон. У кожного була спеціалізація. Микола Горбаль розбірливим дрібним почерком писав на цигарковому папері. Хтось інший герметично упаковував листи в целофан, щоб потім їх можна було проковтнути. Говорили мовою Езопа. Голодування називали постом. Імена змінювали. Мене Валерій Марченко назвав Шурочкою Ясногорською.
"Компромат" ковтала в таборі. У Києві якось треба було заховати листи. Закопала їх у дворі під деревом. Дзвонила Льолі Світличній, дружині Івана Світличного. Вона розуміла, що є свіжі новини. Передавала їй, а вона далі: спочатку – в Москву, звідти – за кордон.
На заслання Євген потрапив у Каракалпакію. Виділили йому кімнату з кухнею на другому поверсі невеликого будинку. Там було легше, відпустки могли проводити разом. Син вчився там у школі.
Приїхала до Євгена на восьмому місяці вагітності. Він не хотів, щоб я народжувала в Каракалпакії. Медицина там була на низькому рівні, дітей часто калічили при пологах. Наполіг, щоб верталася додому. Встигла дістатися Києва.
2 
1
Коментарі