"Просив у Бога, щоб проголосували за мене. Є такі спеціальні молитви"

31 жовтня 2010 у Липовому Розі Ніжинського району на Чернігівщині 49-річного священика Московського патріархату отця Олексія Пелипканича обрали сільським головою. Тепер у церкву прислали з райцентру іншого настоятеля отця Прокопія Філоненка, але отець Олексій теж має право служити.

Домовилися зустрітися в останню неділю листопада в церкві. Близько дев'ятої на церковне подвір'я заїжджає новеньке авто "Іж". За кермом отець Прокопій, поруч у камуфляжі Сергій Бураков - козак охорони Києво-Печерської лаври, на задньому сидінні церковний староста й півча. Через кілька хвилин козак вилазить драбиною на старе дерево, що пристосували під дзвіницю. Поруч із двома справжніми дзвонами саморобний з ободу автомобільного колеса. Лунає передзвін.

Доки у вівтарі готуються до служби, на порозі церкви з'являється високий широкоплечий чоловік із чіпким поглядом. Упізнаю по фотографії - це отець Олексій.

Він не реагує на мою простягнуту для привітання руку і "здрастуйте", рвучко проходить повз і цілує ікони. Потім підходить привітатися.

- Доброго ранку, ми за вами так соскучились, - кажуть колишньому настоятелю півчі.

Отець Олексій одягає ризу, йде в амвон. Звідти лунає приглушене перегиркування Пелипканича й Буракова, який прислужує отцю Прокопію. Крізь прочинені двері видно, що врешті чоловіки тиснуть руки й тричі цілуються.

Починається літургія. Служба малолюдна, під кінець присутні з десяток парфіян.

Після причастя і проповіді жінки, що допомагають у церкві, розпитують Пелипканича, як той з'їздив у столицю на присягу до меншого сина.

- Мар'янові зараз важко, але армія йому потрібна для дальнєйшої кар'єри, - каже батюшка.

Підходить отець Прокопій.

Мар'янові зараз важко, але армія йому потрібна для дальнєйшої кар'єри

- Один пішов, інший прийшов, а виставлятися хтось буде? - цікавиться одна з жінок.

- Мабуть, я перший принесу могорич, - обіцяє новообраний сільський голова.

Пелипканич бере велосипед, йдемо до сільради.

- У мене є й машина, але не люблю її ганяти без діла.

- А у вівтарі ви сварилися чи мені здалося?

- То я з козаком лаявся, що він агітував проти мене на виборах.

Повз нас проїжджає віз зі сміттям.

- Ти ж тільки на поле виверни, а я трактор знайду й позгрібаю, - напучує селянина.

У приміщенні сільради холодно.

- Чого газ палить у неробочий день, - пояснює Олексій Миколайович.

Йдемо в кабінет. Напівпорожні шафи, портрет президента Януковича, на столі старий яскраво-червоний телефон із вертушкою.

- З опрєдєлітєлєм номера спалили, а причепили якийсь непотріб, - киває Пелипканич на апарат.

Про посаду сільського голови він замислювався з 2006-го. Тоді отець Олексій очолював газовий кооператив, мав досвід депутатства і міг позмагатися з чинним головою Ганною Рудик. Але районне керівництво вмовило підтримати конкурентку. А Пелипканича вибрали до райради.

Цього року, крім нього, балотувалися Ганна Рудик і 26-річний учитель фізкультури Ренат Ібрагімов. Із 723 виборців на дільницю прийшли 491. 77 голосів набрав учитель, 178 - голова сільради і 219 - батюшка.

- Проти мене було задіяне все, - згадує Пелипканич. - Владика сказав, що можу правити тільки до суботи, до дня виборів. Тобто якби я програв, лишився би сану. Уже всерйоз подумував влаштовуватись охоронцем у Київ. Просив у Бога, щоб люди проголосували за мене. Є такі спеціальні молитви. Конєшно, як повернувся в четвер в єпархію з побєдою, ніхто мене не карав.

Як ви проводили газ?

- Мабуть, у мені є енергія, якої немає в других, - усміхається Олексій Миколайович, складає на грудях руки й відкидається на стільці. - У мене троє сестер живуть у Носівському районі, там давно газ. Гостював у них - рай. От і захотів провести у Липовий Ріг. 250 чоловік мені повірили й обрали головою газового кооперативу. Підвідний газопровід построїв орендатор наших паїв Олексій Сутула. А в основному будували за людські гроші. Поступово кожен виплатив по 2 тисячі гривень. Обійшлося так дешево, бо я їздив безпосередньо на завод під Києвом по труби. Піднімав архіви й доказував, що мощності Ніжина ще у 1978 році розраховувались і на газифікацію нашого села, тому нам газу хватить. Мене виганяли з кабінетів, нам рубали труби. А за 10 місяців у лютому 2007-го в селі таки включили газ. У мене сльози котилися.

Хочу, щоб у Липовому Розі було чисто, як на Западній Україні. Там люди прибирають не тільки у дворі, а й на вулиці

Навіщо вам посада сільського голови?

- Хочу, щоб у Липовому Розі було чисто, як на Западній Україні. Я родом із села Бітля. До Львова від нас 200 кілометрів. Люди там живуть чистіше. Прибирають не тільки у дворі, а й на вулиці. Трава покошена, паркан полагоджений, сміття нема. Я депутатам на першій сесії сказав: усі негаразди оставляєм на стороні й працюєм, як одна команда. Спочатку я буду просить людей прибрати коло хати. Як сільського голову і як священика послухають. Якщо не поможе - є відповідні служби, яким тільки напиши - одразу приїдуть і оштрафують. Хто не в силах - поможемо. Попрошу Сутулу купити косарку за півтори тисячі, є депутати, які можуть допомогти грошима. У нас є Дуб Шевченка. Тільки захаращено все навколо. Так один київський дачник просив: дайте людей, щоб прибрати, а я зроблю капличку і вказівник на Московській трасі, аби заїжджали до нас.

30-го числа кожного місяця під дворами люди залишатимуть мішки зі сміттям, їх забиратиме нанятий сільрадою транспорт.

У пунктах передвиборної програми Пелипканича - вуличне освітлення, пряма маршрутка на Ніжин та дорога через поле.

- Від нас до центру Ніжина 10 кілометрів. Кожного ранку на роботу й у справах їде не менше 30 чоловік. Проїзд коштує 4 гривні. Автобус, окрім нас, іде ще через п'ять сіл. Приходить набитий - повне м'ясо. Буду говорити, щоб перевізник пустив до нас окремий автобус. А як не погодиться - у мене є знайомі, які готові сюди їздити.

Голова запрошує додому. Дорогою розповідає про односельців.

-Я 18 років у селі, знаю хто чим дише. Он, дивіться, паркан згнив, хата падає, а йому й діла немає. Понятно, якби грошей не було. А то в нього на базарі чотири точки, а на дачі такий бардак. Не треба вона тобі - продай.

На вулицю вистрибує біло-сіра кішка.

- Аліска! - радіє батюшка.

Заходимо у двір. Невеличка чепурна хата. Заасфальтоване подвір'я і новий великий сарай.

Господиня, Катерина Олексіївна, сьогодні на роботі в Києві - працює продавцем на ринку на Петрівці. З господарством - трьома свиньми та кролями - поратися сьогодні помогли сусіди.

- Була й корова, та вже два роки нема, - каже Олексій Миколайович. - Заболіла, а нову не хватає грошей купить. А нема молока - не держу і свиноматок, бо без молока важко поросят вигодовувать.

Господар водить по кімнатах. У колишній веранді чотири роки тому зроблена ванна та кухня.

Показує фотографії дітей.

- Старший, Віталій, на п'ятому курсі київського авіаційного університету, вчиться на спеціальності "Транспортні технології та перевезення". Дочка Марія теж у цьому вузі й на цій же спеціальності. Обоє збираються їхати в Америку. У Віталія друг уже там, і поможе влаштуватись. А Мар'ян закінчив у Києві залізничний технікум. Після армії спробую прилаштувати у силову структуру.

За навчання дітей плачу 22 тисячі на рік. Це без сумок і грошей на прожиття

Отець Олексій показує дембельський альбом - служив у залізничних військах у Горьковській області. Потім годує кішку, підігріває ліниві голубці, дістає з холодильника домашній зельц, копчене сало й запрошує до столу.

- Після школи я рік провчився в училищі на електрика, потім пішов в армію. Як одслужив, поступив у Дніпропетровський педуніверситет на вчителя історії. Але не закінчив. На третьому курсі попав у будівельний отряд у Прибалтику. Був старшим над сторожами. Платили величезну на ті часи зарплату - 600 рублів. Там я проробив три роки. 1986-го купив "жигулі-тройку" й холостяком повернувся в село. Привіз 2 тисячі грошей, рік ніде не робив, прогуляв. 1987-го женився на дівчині зі свого села. Договорювався з колхозами у Полтавській, Кіровоградській областях, сіяв віники, а потім возив їх у Росію продавати. Всяке було. Раз мало не програв чуркам в наперстки дві машини віників. І не так за себе обідно стало, як за людей - вони ж в'язали, я должен був із ними розщитаться за роботу.

У 32 роки Олексій Пелипканич пішов учитися на священика - після розмови з двоюрідним братом, отцем Михаїлом, який служить в селі Горностаївка Ріпкинського району на Чернігівщині.

Після закінчення Київської семінарії отримав парафію у Друцькому під Черніговом. Парафію в Липовому Розі одержав завдяки тому, що за нього замовив слово інший двоюрідний брат - отець Степан із села Локнисте Менського району на Чернігівщині.

- На доходи батюшки в нашому селі не дуже розженешся, а в мене троє дітей. Щоб вижити, підробляв: возив м'ясо на Москву. Купив оцю хату за 3 тисячі доларів - на тоді великі гроші. Один час орендував у селі 20 гектарів землі. Працював помічником у Сутули. Криза й мене накрила. За навчання дітей плачу 22 тисячі на рік. Це без сумок і грошей на прожиття. Два роки моя матушка мусить працювати простою робочою на базарі в столиці, бо там зарплата вища. Їздить електричкою три дні на тиждень.

Час їхати зустрічати Катерину Олексіївну. Отець Олексій пропонує підвезти й мене. Виганяє з гаража не новий, але доглянутий Opel Omega. Позаду сідає сусідська дівчина-студентка, яка від батьків повертається до Києва.

- Люблю западенську музику, - вмикає магнітолу Пелипканич і набирає швидкість.

На виїзді із села голосує жінка. Забираємо.

- Тільки до "сємьорки", - попереджає господар, що їхатиме лише до кінцевої автобуса на околиці Ніжина.

- Олексій Миколайович, ось візьміть за проїзд! - тицяє гроші жінка.

- Не треба нічого.

×