вівторок, 04 листопада 2014 13:38

"Не можна керувати державою, як бізнесом. Це – інша система, і Порошенко повинен із цим змиритися"

  Мирослава ҐОНҐАДЗЕ, 42 роки, дівоче прізвище – Петришин. Журналістка, ведуча новин, очолює українську службу ”Голос Америки”.  Народилася в містечку Бережани на Тернопільщині у сім’ї інженерів. Закінчила юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. На початку 1990-х працювала юридичним консультантом у Львові. Там познайомилася з Георгієм Ґонґадзе, 1992-го. Він викладав у школі англійську мову. Пізніше разом писали у львівську газету ”Пост-Поступ”, працювали на місцевому телебаченні. Георгій знімав документальні фільми про військові події у Грузії, а Мирослав писала до них тексти, була виконавчим продюсером. Побралися 1995-го. За два роки народилися доньки-близнючки – Нана і Соломія.  Була серед засновників телеканалу СТБ, керівником відділу інформації партії ”Реформи і порядок”, помічником народного депутата Віктора Пинзеника, головою відділу громадських зв’язків газети ”День”, тренером-консультантом з ефективної комунікації для Національного демократичного інституту США, Міжнародного республіканського інституту США та міжнародної програми IREX.  2000 року Георгія викрали і вбили. Замовника злочину досі не знайшли. 2001-го Мирослава з дітьми отримали політичний притулок у США. Живуть у передмісті Вашингтона.  ”Мені довелося починати все з початку. Завдяки старим знайомствам отримала роботу – невеликий контракт на редагування книжки для Міжнародного республіканського інституту. Працювала днями й ночами. На початку була там ніким, біженцем, який англійською знав лише слово ”хеллоу”. Мала рекомендаційні листи від колишніх працедавців і завдяки цьому змогла знайти роботу”.  Працювала журналістом на ”Радіо Свобода”. 2004-го перейшла в українську службу ”Голосу Америки”.  Про свій нинішній сімейний стан не говорить. ”Моє життя й так багато років було занадто відкрите”
Мирослава ҐОНҐАДЗЕ, 42 роки, дівоче прізвище – Петришин. Журналістка, ведуча новин, очолює українську службу ”Голос Америки”. Народилася в містечку Бережани на Тернопільщині у сім’ї інженерів. Закінчила юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. На початку 1990-х працювала юридичним консультантом у Львові. Там познайомилася з Георгієм Ґонґадзе, 1992-го. Він викладав у школі англійську мову. Пізніше разом писали у львівську газету ”Пост-Поступ”, працювали на місцевому телебаченні. Георгій знімав документальні фільми про військові події у Грузії, а Мирослав писала до них тексти, була виконавчим продюсером. Побралися 1995-го. За два роки народилися доньки-близнючки – Нана і Соломія. Була серед засновників телеканалу СТБ, керівником відділу інформації партії ”Реформи і порядок”, помічником народного депутата Віктора Пинзеника, головою відділу громадських зв’язків газети ”День”, тренером-консультантом з ефективної комунікації для Національного демократичного інституту США, Міжнародного республіканського інституту США та міжнародної програми IREX. 2000 року Георгія викрали і вбили. Замовника злочину досі не знайшли. 2001-го Мирослава з дітьми отримали політичний притулок у США. Живуть у передмісті Вашингтона. ”Мені довелося починати все з початку. Завдяки старим знайомствам отримала роботу – невеликий контракт на редагування книжки для Міжнародного республіканського інституту. Працювала днями й ночами. На початку була там ніким, біженцем, який англійською знав лише слово ”хеллоу”. Мала рекомендаційні листи від колишніх працедавців і завдяки цьому змогла знайти роботу”. Працювала журналістом на ”Радіо Свобода”. 2004-го перейшла в українську службу ”Голосу Америки”. Про свій нинішній сімейний стан не говорить. ”Моє життя й так багато років було занадто відкрите”

КОНФЛІКТ НА ДОНБАСІ МОЖЕ ЗАКІНЧИТИСЯ ЗА ДВА-ТРИ РОКИ, ЯКЩО ПРЕЗИДЕНТ І ПРЕМ'ЄР ВЕСТИМУТЬ УЗГОДЖЕНУ ПОЛІТИКУ, ВВАЖАЄ ЖУРНАЛІСТКА МИРОСЛАВА ҐОНҐАДЗЕ

ІЗ ЖУРНАЛІСТКОЮ І ТЕЛЕВЕДУЧОЮ 42-РІЧНОЮ МИРО­СЛАВОЮ ҐОНҐАДЗЕ ПРО ІНТЕРВ'Ю ДОМОВЛЯЄМОСЯ ЧЕРЕЗ FACEBOOK. 13 років вона з доньками Наною і Соломією, яким зараз по 17, живе у Вашингтоні. До Києва приїхала на два тижні. З директором Національної телерадіокомпанії Зурабом Аласанією на Першому національному вела дебати перед парламентськими виборами.

Зустрічаємось у п'ятницю, 24 жовтня. Наступного дня Мирослава летить додому. Перед розмовою просимо сфотографуватися. Знімки робимо в парку на столичному бульварі Шевченка. Віє холодний вітер, однак Миро­слава знімає шалик від Burberry, розстібає пальто.

Бульваром у напрямку Бессарабської площі "Газеллю" їде кандидат у народні депутати Дарт Вейдер у костюмі горили, махає перехожим. Грає музика з кінофільму "Зоряні війни". Двоє його помічників – у костюмах інопланетян.

Йдемо в лобі-бар готелю "Прем'єр Палац", де Мирослава Ґонґадзе оселилась. Вона замовляє американо з гарячим молоком.

Ви 13 років живете в Сполучених Штатах Америки, в Україні – діють зовсім інші правила. Довго звикаєте, коли приїжджаєте сюди?

– До холоду звикнути важче. Я не брала з собою теплих речей, – киває на тоненьку блузу. – У Вашингтоні тепліше. Такий клімат, як у Криму. Життя в Україні справді інше. Ненормоване, хаотичне, калейдоскопічне. Але мені не складно призвичаїтись, бо я ж – звідси.

Цього разу очікувала побачити більше змін у політичному середовищі. Поки що амбіції беруть верх над професійністю та бажанням щось зробити. Якщо вдасться поставити країну на перший план, то все вдасться. Як ні – отримаємо постпомаранчевий період. Не треба говорити, що реформи Яценюка кращі за реформи Порошенка. Реформи потрібні єдині, й ці політики повинні домовитися.

Яке враження справили кандидати в народні депутати за два тижні дебатів?

– Рівень політичної дискусії майже нульовий. Не говорять по суті, лише деклараціями. Політичні сили – не ідеологічні партії, а товариства з обмеженою відповідальністю.

З другого боку, політики всюди говорять гаслами. Різниця в тому, що американський політик відповідає за свої слова й дії. Якщо вкрав чи пролобіював власні інтереси – його або не оберуть наступного разу, або потрапить у тюрму. В Україні з політиком, який бреше чи залізає в корупційні схеми, – не відбувається нічого.

Головна проблема цієї виборчої кампанії – закриті списки. Тому політична еліта оновиться лише відсотків на 20. Це сповільнить реформи. Не може президент давати доручення звільняти заступників генпрокурора чи ще когось. Якщо він цього не розуміє – його треба навчити. І прем'єр не має вигукувати гасла в бік Росії в умовах війни з нею. Це не на користь країні. Так, Росія – агресор. Але президент і прем'єр повинні вести спільну державну політику. Суперечки треба залагоджувати не публічно. Українська громадськість і світ мають знати: країна рухається до реформ.

Що буде після виборів?

– Що мені не подобається в політиці президента – це відсутність делегування. Він хоче робити все сам. Так, зараз війна, і він мусить контролювати ситуацію, це виправдано якоюсь мірою, але не надовго. Делегувати повноваження доведеться і робити урядування прозорішим – теж. Не можна керувати державою, як бізнесом. Це – інша система, і Порошенко повинен із цим змиритися.

Є думка, що Сполучені Штати хочуть і далі бачити прем'єром Арсенія Яценюка.

– Америка зацікавлена, щоб тут хтось провів реформи. Буде це Яценюк чи Гройсман, Пупкін чи Мупкін – не має значення.

Що про Україну говорять американські політики і суспільство?

– Україна зараз у всіх на слуху. Цей момент треба використати й добитися від США та Європи плану реконструкції для України. Такий існував у США щодо Афганістану. На це виділяють фантастичні гроші. Але ці фінансові потоки мають бути об'єднані і стратегічно розподілені. Щоб не українська влада контролювала, що і куди йде, а спільно із західними партнерами.

Американські політики підтримують Україну і засуджують Росію. І республіканці, і демократи підштовхують адміністрацію президента Обами до активніших дій.

У газетах і по телевізору кажуть: "Україна – жертва Росії". І закликають Україну продемонструвати готовність до змін.

Росію засуджують як агресора?

– Ще дуже активне покоління, яке жило під час холодної війни, до розвалу Радянського Союзу. Для них це – як повернення в минуле.

До пересічних росіян американці ставляться нормально. Це – політика Кремля і Путіна. Є росіяни, які підтримують свого президента, але є й такі, що засуджують. До мене постійно приходять колеги з російського відділу (російська редакція Голосу Америки. – "Країна") і вибачаються.

До Майдану про Україну говорили як про корумповану країну?

– За Януковича – так. Після помаранчевої революції були величезні надії, але їх втратили. У США відчувалася втома від України. Але всі піднялися духом, коли почався Майдан. Американці зрозуміли, що в Україні є люди, готові помирати за свою свободу. Це було ключове.

Час від часу чути, що конфлікт на Донбасі – це насамперед протистояння між Вашингтоном і Москвою.

– Є такий нюанс, але в іншому контексті. Конфлікт створила Росія. Путін бореться за право бути найбільшим мачо у світі. США довго на це дивилися скептично. Типу – перебіситься. А воно не перебісилося. Американці стикнулися з людиною, яка намагається домінувати не тільки над власним народом, регіоном у цілому, а й над усім світом.

Чомусь Росія вирішила, що Україна має бути в її зоні інтересів. З якої радості? Америці не потрібна зона інтересів. Америка хоче, щоб Україна жила власним життям.

Сполучені Штати допомагають Україні вижити. ­Інколи в українському уряді чути: "Це зробив Яценюк". Чи в ­Адміністрації президента: "Це зробив Порошенко". Ні, це не Яценюк, не Порошенко. Це зробив український народ, вийшовши на Майдан, і американська дипломатія разом з європейською.

Кажуть, зниження цін на нафту – це приховані американські санкції.

– У нафтових питаннях не розбираюсь. Але підозрюю, що так і є.

Санкції Сполучених Штатів щодо Росії позначилися на їхній економіці?

– Ні. Це як укус комара. Америка часто запроваджує санкції. Проти Ірану вони діють 20 років. Кричить американський бізнес, який звик працювати в корумпованій Росії. Організували кампанію в медіа проти санкцій. У Washington Post була вкладка на правах реклами про те, яка фантастична й могутня Росія. Росіяни намагаються лобіювати свої інтереси в Америці. Не зізнаються, але їхня економічна система валиться. Їм же перекрили доступ до кредитних ресурсів, на яких вони живуть. Так, у них є резерви, великі енергетичні запаси. Але скоріше, ніж за три роки, вони скінчаться.

Конфлікт на Донбасі триватиме стільки ж?

– Він тлітиме і залежатиме від того, чи сильною буде Україна. Якщо їй вдасться відновити свою економіку за два-три роки – тління триватиме стільки ж. Наше завдання – зміцнитися. Тоді зможемо повернути і Донбас, і Крим.

Ходять чутки, що хочуть закрити програму Савіка Шустера. Це наступ на що?

– Шустер – прекрасний шоумен, але безвідповідальний журналіст. Його шоу рейтингове, воно цікаве, але небезпечне для суспільства. Бо реальну політичну дискусію заміняє шоу. Замість того щоб вести діалог, там нападають і відбиваються. Таке шоу має право на існування, однак воно не може бути головною дискусійною програмою України.

Ви показали своїх доньок на Facebook. Вони почуваються американками?

– Доньки не публічні, не схожі ні на мене, ні на Георгія – з точки зору психотипу. Вони дуже приватні. І я рада, що дала їм таку можливість у США. А Україна для них – батьківщина. Вважають себе українками. Щоночі дивилися Майдан.

У вас українське чи американське громадянство?

– Не будемо вдаватися в ці подробиці.

Із доньками в Америці назавжди?

– Я б хотіла повернутися. Доньки – як вирішать. Вони добре знають українську, вільно говорять і пишуть. Нана виграла конкурс сценаріїв і поставила за ним п'єсу в одному з вашингтонських театрів. Хотіла б займатися журналістикою, але не політичною.

Соломія цікавиться політикою, волонтерить у молодіжному уряді штату Вірджинія, де ми живемо. Це дорадча рада місцевого департаменту освіти.

Дівчата закінчують школу?

– Ще рік вчитимуться. Наступного мають податися до університетів. Тому від нинішніх оцінок залежить, в який зможуть вступити. Поки що в них усі – А, тобто "п'ятірки".

Навчання в коледжах Штатів дороге, десь по 20 тисяч доларів на рік.

– Навіть школу за 20 тисяч не знайдете. Наша – безплатна, бо я не змогла би тягнути. Я на державній службі. Додаткових доходів не маю.

За університет доведеться платити. Але розраховую, що дівчата отримають стипендії. Навчання в університеті коштує від 20 до 60 тисяч доларів. Шукаємо щось дешевше. Стипендія може покрити половину вартості навчання, а може і 20 відсотків.

Чимало українців вважають, що в Америці жити легше.

– Американці живуть краще, але майже всі в борг. І я – теж. Виплачую величезний кредит за житло.

Українці не люблять жити в борг. Як ви в собі це побороли?

– Було таке. Мені видали кредитну картку, а я півроку нею не користувалася.

В якому будинку мешкаєте?

– У мене таунхаус, маленький навіть за українськими мірками, але кожен має свою кімнату. Подорожую, якщо є час і фінанси. З дітьми стараюся поїхати кудись на канікули.

Наприкінці розмови запитую в Мирослави, чи погоджуємо інтерв'ю.

– В Америці цього ніхто не робить. Але можете прислати.

Зараз ви читаєте новину «"Не можна керувати державою, як бізнесом. Це – інша система, і Порошенко повинен із цим змиритися"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути