Любомир ВИННИК понад 40 років тому виїхав до Польщі, потім – до Швейцарії. Вважає це рішення помилкою
Моє дитинство було українським, молодість – польською, зрілість – швейцарською. То хто ж я: космополіт, відщепенець чи європеєць? Не знаю. Заздрю людям, які причетні до одного-єдиного роду й культури. Їм легше. Кожна багатогранність є переважно тягарем.
У совєтській Україні мене визнали нездарою. Навіть із рекомендацією професора з живопису тричі не міг скласти іспитів до художнього училища в Одесі. Те саме повторилося під час спроби вступити на факультет журналістики Львівського університету.
Я – в'язень різних здібностей, які інколи здаються радше прокляттям, ніж благословенням. Не вмію відпочивати, вічно в поспіху і стресі, бо дари Божі змушують постійно до якоїсь роботи. Це – невпинна боротьба із собою. За все життя не мав часу на розваги. Навіть не навчився танцювати, бо це – марна трата часу.
Жив із батьками в Надвірній Івано-Франківської області. До мого товариша приїздив родич із Польщі, який 1968 року прислав мені запрошення. Вразила вільність людей. Вони могли собі дозволити речі, які в СРСР були мрією: вголос розповідали політичні анекдоти. Існувало приватне підприємництво – фабрики, фермерські господарства, невеликі фірми. Більшість поляків їздила без перешкод на Захід. Вони бачили світ, який для мене був недоступний. Коли вертався у поїзді додому, ридав із розпачу. Вирішив вирватися з "тюрми народів" за всяку ціну.
Подав клопотання на виїзд із СРСР – і став безробітним. Знайти нову роботу, відтепер уже для політично "нєблагонадьожного", було непросто. Тішився, коли взяли робітником на склад підприємства, де шили бюстгальтери. Там і жив. У котельні була глибока ніша в стіні. У ній ночував більше року. Аж поки у львівському ОВІРі на шостий чи сьомий раз не задовольнили заяви на виїзд із СРСР.
1971 року після приїзду до Варшави провів місяць у лікарні, бо виглядав так, наче втік з Освенціма.
У головному управлінні поліції у Варшаві, беручи мій паспорт із серпом та молотом, пані капітан іронічно зауважила: "За людьми з такими паспортами ми не зітхаємо. Можете їхати, куди хочете". Я взяв це близько до серця, і ми з дружиною виїхали. За тиждень були у Швейцарії. В Цюриху з потяга попрямували до поліції. Урядник підняв брови, коли побачив мій паспорт: біженці з такими документами тут були рідкістю. Трьома місяцями пізніше ми отримали політичний притулок і нові паспорти.
На чужині ти нікому не потрібний. Бо вона і своїх непотрібних має вдосталь. На чужинця дивляться як на істоту другого сорту. З мільйонів емігрантів одиницям вдається працювати за фахом, зробити кар'єру, а ще рідше – здобути визнання.
Прибув до Швейцарії з посвідченням польського журналіста, а за тиждень уже називався hilfsarbeiter – некваліфікований робітник. Цю "професію" цюрихська влада вписала в усі мої документи. У редакціях, яким пропонував свої послуги, дивились у папери й казали: "Ви – некваліфікований робітник. Що ви тут шукаєте?" П'ять років я ним і був: мив унітази, вікна, підлоги, приміщення. Мав усі шанси залишитися некваліфікованим довіку. Але власник однієї невеликої фірми подарував мені коробку пастельних фарб. "Малювати – це ж твоє хобі", – сказав він. Незабаром я взяв участь у мистецькій виставці в місті Ольтен. А мої перші німецькомовні публікації з'явилися у цюрихських газетах – Neue Züricher Zeitung і Die Weltwoche. Зумів, бо поважаю жидівську мудрість: якщо викидають через двері, заходь через вікно.
Рідних побачив через 15 років після виїзду з СРСР. Навесні 1980-го вислав запрошення для мами. З ним її, як і очікував, вигнали з паспортного столу в Надвірній. Тоді написав листа до президента Швейцарії Курта Фурґлера, щоб допоміг мені побачити матір, доки вона жива. І швейцарські дипломати почали діяти.
На початку 1986-го подзвонив знайомий урядник міністерства закордонних справ і сказав, що всі їхні спроби вплинути на москалів не мали успіху. А вже через кілька днів зателефонував іще раз. Спитав, чи чув я про зустріч у Женеві Рональда Рейгана (президент США з 1981-го по 1989 рік. – Країна) з Михайлом Горбачовим (останній генеральний секретар ЦК КПРС. – Країна). Виявилося, Фурґлер під час розмови з Горбачовим порушив питання приїзду до Швейцарії моєї матері. За три тижні я чекав її на летовищі в Цюриху.
Швейцарію вважають найбезпечнішою країною. Але не можу сказати, що на 100 відсотків почуваюсь у безпеці. У вільноринковому світі не гарантують ані безпеки, ані праці, ані поваги чи спокійної старості. Це характерно для всіх цивілізацій, які доходили до вершини свого добробуту. Якщо спіткнуся і впаду, руки ніхто не протягне.
У країні чотири державні мови. Всі етноси розмовляють своєю на етнічних теренах. У цьому нікому не дають поблажок. Якщо хтось із німецької Швейцарії переїздить до французької, не отримає там роботи, існуватиме у повній ізоляції, доки не навчиться французької мови. Неможливо отримати швейцарське громадянство, доки не опанував мови кантону, в якому подав клопотання.
Франкомовні неохоче вчать німецьку, хоч у школах цей предмет обов'язковий. Німецькомовні більш толерантні. Їхня мова рясніє французькими виразами, це вважається вишуканістю. Tеte carrе – квадратні голови – так називають франкофони німецьких швейцарців, а ті кажуть на французьких gurken – огірки.
Різницю світоглядів видно під час народних референдумів: франкофони, італійськомовні тессінці і ретороманці переважно кажуть "ні" там, де німецькі швейцарці голосують "за".
На Заході пишу про Україну 40 років. Це переважно публіцистика. Коли 2007-го в Німеччині вийшла книжка Geschichte der Ukraine – "Історія України" – берлінська газета Junge Frieheit замовила рецензію. У книжці була стара пісня про Київську Русь, байка про трьох братів, з котрих московит, звичайно, старший, і маса інших небилиць. У рецензії назвав ту книжку історією брехні.
До вивчення мов заохочував батько. Він володів польською, німецькою та французькою. До еміграції я вже був добре підготовлений з польської і трохи – німецької.
Людям, які хочуть будувати для себе хати, мати авта й інші блага, психологічно легше бути за кордоном людьми другого сорту, бо вони керуються лише матеріальними ідеалами. Гірша справа з тими, які мають амбіції. Таким я радив би нікуди з батьківщини не їхати, хоч як би важко було. Якби мені довелося почати життя спочатку, залишився б в Україні.
2 
1
Коментарі