Торік восени побачила на українських блокпостах прикордонників. Це означало, що пройдено точку неповернення, – каже Тетяна Носач, соціальний працівник із Донецька
Тетяна стоїть біля темно-вишневої автівки Dacia Logan на вулиці між приватними будинками в Донецьку. Струнка, вдягнена у чорну сукню до колін. У вухах – саморобні сережки з мушель, розфарбованих червоним і жовтим.
– Привет! Думала, дольше будешь искать улицу, – усміхається.
Сідаємо в машину. Лунає композиція "Суничні поля" групи the Beatles. За пару хвилин зупиняємося напроти 2-поверхового цегляного будинку. Позаду нього – фруктові дерева. Тетяна проводить до офіса Центру матері й дитини. Пропонує чай. Із вікна видно плоску верхівку терикону.
Минулої осені на тому териконі стояла установка "Град". Коли починала стріляти, все навкруги тремтіло. Ви перебуваєте менш, ніж за 500 метрів.
– Ми повернулися в цей будинок у грудні. "Граду" там уже не було, але бачили, як заїжджав танк.
Організація продовжує працювати за українськими документами – на відміну від більшості місцевих установ.
– Так, ми були зареєстровані в Донецькому виконкомі, мали статус міської громадської організації. Нещодавно підтвердили його на підконтрольній Києву території – у Маріуполі. Ця будівля є нашою власністю. Боюся, що влада ДНР може відібрати її.
Виникла ідея: може, нам, українській організації, дозволять працювати тут, як іноземній? – сміється. – Хоча їм теж перешкоджають і періодично погрожують виселити. Для мене головне – залишатися доступною для людей, які потребують моєї допомоги.
Як багато тут зараз матерів із дітьми?
– П'ятеро мам і стільки ж дітей. Центр може прийняти удвічі більше. Можна було б розмістити багатьох. Але як матір, так і дитина повинні усамітнитися, відчути затишок.
Наприкінці 1990-х нам допомогли придбати недобудоване приміщення в Київському районі (один із тих, що найбільше потерпають від обстрілів. – "Країна"). Привели його до ладу й організували притулок. Згодом дізналися, що багато дівчат-сиріт або з неблагополучних сімей народжують і залишають немовлят. Українське законодавство дозволяє покинути дитину в будинку малюка, якщо матір має складні обставини. Але ніхто не контролює, у чому полягають ці обставини.
Вирішили працювати з молодими мамами. Щороку через наш заклад проходили з півсотні таких. Кожна проводила тут від півроку до дев'яти місяців. Навчаємо давати собі раду з дитиною.
Приходять дівчата, які пережили зґвалтування. Їм допомагає психолог. Також навчаємо спілкуватися з іншими, взаємодіяти з державними установами, оформляти документи.
2012 року придбали цей будинок. Зараз в офісі працюють семеро волонтерів. Ще шестеро розвозять адресну допомогу інвалідам і літнім людям, які не можуть ходити. Інтернет і мобільний зв'язок кожен оплачує сам.
Сьогодні одна жінка в нас оформила перше деенерівське свідоцтво про народження дитини. Звернулися з пологового відділення, де народила. Не мали права виписувати її, бо в співмешканця були погані результати флюорографії. Забрали її до себе. Є кілька жінок без паспортів. ДНР видає їм так звану адресну довідку. Вона засвідчує особу всередині республіки. Та я не ризикнула б проїжджати з нею через блокпости.
Мене той "документ" засмутив. Це ще одне свідчення невідворотності процесів. Уперше відчула подібне, коли восени побачила на українських блокпостах прикордонників. Це означало, що пройдено точку неповернення. Що Київ поступово легалізує ситуацію, яка склалася тут.
До цього дня свідоцтва про народження в Донецьку оформляли на українських бланках, з українськими печатками. Але їх не вносили в державні реєстри, тому вважають незаконними. Ми запитували в Міністерстві соціальної політики: що робити тим, хто народили тут? Виявляється, треба з медичною довідкою про народження виїжджати на підконтрольну територію і там оформляти.
Як часто виїжджаєте на підконтрольну територію?
– Щомісяця. Кожного разу, коли повертаюся сюди, закуповую багато ліків. Не тільки для мам із дітьми з нашого центру. В одному з пологових є відділення для недоношених немовлят. Вони не могли замовити ліки з підконтрольної території, бо офіційно "молода республіка забезпечує їх усім необхідним". Але якщо недоношене немовля не отримає вчасно певних ліків, то виросте інвалідом.
Ми збирали гроші через соцмережі. Я закуповувала на підконтрольній території, везла великі сумки автобусом через те, що Київ обмежив увезення великих партій ліків. У липні навантажили машину й вирішили їхати через територію Росії. Боялися, що на митниці не пропустять. Але поставилися лояльно: як з українського боку, так і з російського.
Часто чуємо, що цивільним, які не підтримують республіку, слід евакуюватися на підконтрольну територію.
– Обидва наші центри ми перенесли торік у липні на Дніпропетровщину. Всі вважали – тимчасово. Багато донеччан виїжджали, щоб дозволити українській армії звільнити місто. Я обрала Київ. Як волонтер допомагала евакуюватися. Але поступово мій ентузіазм згасав.
Через вимушений переїзд розривалися соціальні зв'язки. Для якоїсь матері важливою підтримкою був педіатр, бо лаяв її за те, що дитина – брудна. Для іншої – вчитель із сусідньої вулиці, перед яким було соромно показатися п'яною. Допомагати треба, але не руйнуючи того, що людина має.
Виїжджати має той, хто самостійно так вирішив. Практика 2014 року показала, що людина часто думає: оскільки вони запропонували евакуюватися, то й надалі відповідатимуть за мене. До того ж їх селили в місця компактного проживання, годували централізовано, за годинами. Небезпечно заганяти людину в подібну ситуацію, бо вона швидко перетворюється на безпомічно-споживацьку істоту. Щоб уникнути цього, компактне проживання переміщених осіб не може перевищувати двох тижнів. Це нам пояснили ізраїльські фахівці.
По молодшому сину побачила, що таке травма переміщення, хоча він переїхав із батьками та старшими братами. Зараз він із нами в Донецьку. Бігає щасливий із другом, який теж виїжджав і повернувся. Я гадала, що для 7-річної дитини дім є там, де мама з татом. Але він рік питав, коли повернемося в Донецьк.
Як впливає війна на дітей, що залишаються тут?
– Разом із психологами ми проводили заняття в дитячому таборі. Група налічувала 7–8-річних. Одним із завдань був малюнок за бажанням. Троє хлопчиків сиділи поруч, кожен малював для себе. Один закінчив перший. Зобразив свій будинок, себе, сестру й батьків. Підписав, що хоче миру. Поруч у хлопчиків малюнки були зі зброєю, танками. Перший хвилину дивився на них. Раптом почав бити по своєму малюнку олівцем і викрикувати: "А тепер – снарядами, кулеметами, "Градами"!" І знищив свій малюнок.
Як розділилися у поглядах донецькі знайомі?
– Ті, хто виїхали на початку цих подій і більше не бували тут, не зовсім адекватно уявляють ситуацію в регіоні. Але продовжуємо нормально спілкуватися. Хто не виїжджав або повернувся – завжди підтримували єдність України. Однак десь наприкінці зими поступово почали розуміти: єдності нема. Через економічну блокаду бізнесменів підштовхують до пошуків нових зв'язків із Росією. Але не всі поспішають робити це. Серед знайомих ніхто не підтримує владу ДНР. Однак навіть тих, хто вимушений співпрацювати з нею, не можу назвати колаборантами. Наприклад, якщо це завідувач відділення у лікарні.
4 
1
Коментарі