"Давно хотів зробить тобі предложеніє, но все тєряюсь"

Про що говорять в електричках сполученням Ніжин – Київ

Дві жінки, років за 30, заходять у вагон і сідають одна навпроти одної. Поруч хропе чоловік. На очі насунута шапка.

– Михайлівна поїде на море. Дітей повезе у Первомайськ. 4 тисячі заробить і покупається. Бо коли вона ще там побуває за ті гроші, що получає? Бо як не дрова треба, то на стройку, то на холодільник, – говорить худа жінка з чорними кучерями. – Я доки хворіла, купу грошей витратила. Ледве в Дудника больнічне випросила. Пояснюю, у мене 20 учнів. Кожному треба підійти і три рази пояснити. До четвертої години голосу вже нема зовсім. А він: "Навєрно, кричите на дітей. Тому й голосу нема", – Ох і дємон, шо тобі сказать.

Питаю його: "Антібіотік пить?" – "Не нада", – "У мене связки, воспалітєльний процес, як не нада?" Через день сказав прийти. Приходжу – хриплю. А він: "Ви шо, антібіотік не п'єте? Я ж вам сказав пить". Показала йому бумаги: "Де ви це написали?"

– Це як він мамці остео­хондроз лічив, а в неї було воспалєніє льогких, – говорить подруга.

– Мені казали: нада було купюрою махнуть. Це як дів­чата на кафедрі питають: "Практику будеш проходити в магістратурі?" – "Смішні. Не буду я нікуди поступати і не писатиму вам докторські. Відпустіть мене, пожалуста, із закінченою вищою освітою", – "Ну, так із тебе дві сковорідки". Думаю, сковорідки різні ж бувають – маленькі тєфальовські за 2 тисячі. А може, сотейник? Так він і 3 тисячі стоїть. Я ж не знаю, якими вони сковорідками пользуються. Перезвонюю. Питаю, що за сковорідки. А вони: "На якій купюрі Сковорода нарисований?"

Заплатила. Не хочу більше ці роботи писати. Он малій своїй роблю. Дзвонить: "Мама, треба курсова з цивільного права". Кажу: "Ти чуствуєш разницю між мною і цивільним правом? Я вже твоє кримінальне право вивчила. Сиди сама і читай". У мене практика, випускний, на сесію у квітні треба їхати.

Жінка сахається – чоловік поруч голосно захропів.

– А ще у школах цю американську систему вводять, – продовжує. – У мене в класі 20 дітей. На першому уроці кожен по колу має представитися: "Мене звати Леся. Я люблю музику". А потім носами потертися з наступним. Які носи? Зараз потруться, а завтра усі зляжуть.

– А хто таке придумав?

– Гриневичка. Краще б давали можливість частіше їх на екскурсії возити. Бо не знають, як поводитися. Запросили благодійники дітей із малозабезпечених сімей у Київ. Повели у ресторан. Ті захотіли в туалет. Жду 15 хвилин – нема. Пішла подивитися. А вони перелякалися, бо не знають, як воду в крані виключити. Тикають, тикають по ньому. Кажу: "Приберіть руки. Вона сама перестане йти". Руки боялися у сушку засовувати. Думали, попече.

Пасажирки йдуть до виходу. Вчителька продовжує на ходу говорити. Електричка наближається до станції Бровари.

Огрядна брюнетка передпенсійного віку куняє над планшетом. З-під чорної спідниці видно товсті коліна в грубих колготах. На під'їзді до Києва ховає планшет у сумку і телефонує.

– Ярослав, подзвони до Артьома і скажи: "Хрьосна просе, шоб ви оставили її в покоє, всьо". Яка сволоч, яка скотина, видра! Це тільки вона могла залізти мені у Facebook. Такого там понаписувала. Скільки людей те все побачить! Послухай, якщо будеш мене во всьом обвінять, ніякої поддєржки од мене не получиш. Ти поняв? Я на сто процентов увєрєна, що це вона мені зламала Facebook. Артьом? Артьом при дєлах. Бо в неї курячі мозгі. Вона би не змогла залізти в папкі й ламать сістєми. Подзвони прямо січас. Хіба, може, ще сплять. Вони – сови. Це ми – жайворонки.

 

Кладе слухавку, набирає інший номер:

– Прівєт. На роботі? Постав чайок. Через 15 минут буду. У мене така історія, що до 12-ї ночі буду розказувать. Та нє, з мамкою не полаялася. Нє, не запив. Сестричка в мене – така сволоч, така скотина. Потом розкажу. Чайок постав – булку добру везу.

Літня жінка в теплій хустці "під бороду" риється в картатій торбі на "кравчучці". З-під ганчір'я дістає палицю сухої ковбаси, грамів на 150. Від м'якої житньої хлібини відламує окраєць. Береться жувати.

– А почому зараз хліб? – питає сусідка її ж віку зі смаглявим обличчям, у вельветових червоних штанях.

– 19 гривнів.

– О-о-ой, 20 гривнів хлібина. Я київський уже давно не купляю. Беру ніжинський по 13, – каже ще одна жінка поруч. Усі три повертаються в Чернігівську область із Києва. Торгували на базарі домашніми продуктами.

– Любка Мурашкова, що живе коло клуба, у раньше времня заказувала три буханки чорного, дві-три – білого. Ще й плєтьонку або ромашку. Бо у неї ж семня. Давала 50 гривень, і хватало. А зараз хвате? – каже остання.

– Страшні ціни, – говорить смаглява. – Треба вторгувати грошей, трохи м'яса купить.

– Морковка, бурячки, огірки! – перебиває її криком висока жінка. Носить вагоном насіння в картонному ящику.

– Шо, шо? – перепитує пасажирка.

– Польські огірки, 50 насінин у пакеті.

– Ай, нашо вони мені треба. Прошлий год 40 метрів рядок посадила. Страшне, скільки їх було. Досі бутлі з ними стоять. І каструля на 25 літрів. Гурки доб­ренні. Та ніхто не хоче. На Дарницю більше не буду возить – не беруть.

– Краще їх свіжими вивозить, чим солить. Я тоже солені два рази возила. Більше не хочу.

– Хто б раніше повірив, що прийдеться у Київ їздить? Яке колись село було! На стайні, у гаражі робота. Двє спецмашини, бензовози, комбайни. Десь 200 чоловік у колхозі робило. А в сільпо, магазинах, на пошті, в бібліотеці, в больниці стільки людей! А зараз у Київ на роботу за сотні кілометрів добираються. Із Конотопа – кожен день.

– Це вобше.

– У моєї Оксани є сусідка – тьотя Тоня. Щодня першою електричкою їздить у ресторан у Київ мить посуду. У полтретього ночі – подйом. На маршрутку не йде. Бо 6 гривнів 50 копійок – обична. А ноччю – 13 гривнів. Я колись вранці на електричку їхала машиною із зятьом. Бачу: люди потемну йдуть. Зять каже: "Пішки на вокзал ходять, бо маршрутка дорога стала".

Чоловік напідпитку в камуфльованій куртці стріпує головою після сну. Має сиве волосся, гладенько поголений. Виглядає років на 60.

– Братішка, я їду на Нєжин чи на Київ? – питає у пасажира його віку навпроти.

– На Фастов.

– Нє, ну серйозно. Дєвушкі, я куди їду? – гукає через прохід. – А, на Нєжин. Харашо. Бо мені ще дальше – на Чернігов. Добираюся перекладними – економлю. Маршруткою, навєрно, 120 гривень буде. Братішка, а ти откуда родом? Не хочеш балакать? Женщіна, а ви откуда? – питає сусідку передпенсійного віку з крос­вордом у руці. – А я всю жизнь прожив у Носовській області (Носівський район Чернігівської області. – Країна). Побалакайте зо мною. Я ніколи не обіжу незамужню женщину. Давайте, я вам той кросворд порішаю, щоб ви не мучилися. А чоловік у вас є?

– Димерку проїжджаємо, – киває головою у вікно. – Величезне село. Там люди роблять, як воли. З утра встають і цілий день у парниках і теплицях пропадають. Огурки, помідори. Далеко нам до них. У мене там знакомі работали. Їздив до них. У них такі вавки на пальцях, бо з кислотою мають діло. Помідор росте в такій тирсі. Туди капає х*ня якась.

– Зате потім ті помідори год лежати можуть, – говорить сусід.

Проходом іде засмагла струнка жінка. Продає пластикові пакети, вологі й сухі серветки.

– Почом кульки у вас? – питає п'яний пасажир.

– По 17 гривень, на картош­ку беруть.

– А по 15 не вийде?

– Карочє, давати чи не да­вати?

– Давать, – риється у задній кишені джинсів, дістає пом'яті одно- і двогривневі купюри. – Така гарна женщіна.

– Скоко вас знаю, ви все такий балакучий, – сміється продавщиця.

– Давно хотів зробить тобі предложеніє, но все тєряюсь.

Усі навколо регочуть. Чоловік ховає в рюкзак на підлозі кульки. Дістає порожню 250-грамову пляшку з-під горілки.

– Вилилась? – каже сусід.

– У мене такого не буває. Випилась.

Літня жінка в червоній зимовій куртці і такому ж береті заходить у вагон на станції Заворичі. Рівно тримає спину, злегка усміхається яскраво нафарбованими губами. Сідає біля жінки з насунутим на голову капюшоном.

– Хорошо, хоть электричка не опоздала. Думала уже зимнюю одежду постирать. Передумала, – каже до сусідки. Та мовчить. – Простите, что с вами заговариваю. Это чтобы не разучиться говорить. С сыном живем в одном дворе, но в разных домах. Общаемся только по телефону. К нему не хожу – к чему взрослому мужчине мои бабские разговоры? Он ко мне не приходит.

Еду за картошкой в Нежин. А то сын вчера звонит: "Мам, надумал оливье сделать. У тебя картошка есть?" В Нежине – дешево. На прошлых выходных за 5 гривен килограмм на­шла. В чеверг ходила на базар в Заворичах. Хотела рыбки купить. Скумбрия – 81 гривня. Хочется раз в неделю себя побаловать. А потом сижу на батоне с маслом и чаем. Экономлю. Дров нужно на следующую зиму купить. Сейчас иногда электрический обогреватель включаю. Полуморозильник, но сегодня заставила себя помыться. Ведь в люди еду.

×