Людмила Гарячун улітку 2014 року виїхала з Луганська в Харків
Їхати до Харкова з хлопцем вирішили за два дні. Зі скандалом взяла на роботі тижневу відпустку. За цей час сподівалися перечекати обстріл міста. Одночасно складала іспити в магістратуру. Наприкінці червня 2014-го в Луганську вже почалися проблеми з громадським транспортом, захопили будівлю СБУ, на вулицях – озброєні люди з георгіївськими стрічками. На залізничному вокзалі – переполох, біля кас – довгі черги.
З собою взяла дві сукні, туфлі, документи й кішку. Різали лимон старим поганим ножем і навіть не згадували про кондиціонер останньої моделі та набір швейцарських ножів, що довго вибирали й купили за кілька днів до від'їзду. Усе це було непотрібне щонайменше рік.
Почала шукати роботу – коли зрозуміла, що залишаємося надовго. Чотири місяці працювала на виставці сільськогосподарської техніки та культур на території аеропорту. Випадково натрапила на вакансію тренера-інструктора в мережевому фітнес-клубі, в якому займалася в Луганську. Спортивного досвіду в мене – ніякого, але там ухил на психологію – треба було вміти спілкуватися. А це в мене виходить.
Два місяці пропрацювала, однак офіційно мене не оформили. Весь час якісь відмовки. То не пройшла випробувальний термін, то сумніваються, чи підходжу їм. Потім стали говорити, що не мають права, бо в них – приватне підприємство.
Через дев'ять місяців звільнили. Ні зарплати, ні вихідної допомоги не отримала. Тим, хто залишився працювати, заборонили зі мною спілкуватися. Дівчата не відповідали на дзвінки, видалили мене із соцмереж. Було дуже неприємно. Одна справа – власник, але подружки? Видно, серйозно їх залякали.
Звернулася в прокуратуру. Вийшла дівчина, попросила написати заяву. "А, так ви працювали неофіційно?" Показує через вікно в бік ринку: "Там теж усі неофіційно працюють. І ніхто не скаржиться". Пішла в податкову. Написала заяву в інспекцію з праці. Нічого не відповіли. З прокуратури заяву направили до райвідділу міліції – і там тиша. Потім почали приходити відповіді: "Вибачте, не можемо допомогти. Мораторій на перевірку бізнесу. Тільки через Кабінет міністрів". Коли писала в Генпрокуратуру, це вже було справою принципу. Повідомлення стали приходити одне за одним: "Ваші матеріали передані", і так разів 10. В якийсь момент подумала: все, нічого не вийде. Куди можна було звернутися – написала. Досить.
Потім зателефонував чоловік: "Я з податкової". Був вихідний день. Зустрів перед будівлею, озирнувся, завів на шостий поверх. Темно, тільки один охоронець, мені вже страшнувато. Чоловік виявився оперуповноваженим. Став умовляти забрати заяву взамін на тисячу гривень. Відмовилася. Нехай повернуть те, що заробила. Почав погрожувати: "Ти працювала неофіційно. За це теж є стаття". Сказала, що писатиму далі. Мало того, підключу дівчат, які були звільнені, як і я. І так 5 годин.
Наступного ранку дзвінок: "Треба зустрітися". Мовчки віддав усі гроші. Сказав, що таке в його практиці – вперше.
Після тяжкої хвороби померла мати хлопця. Не знали, де поховати. Тут? А раптом виїдемо? Та й що буде далі в Харкові? Везти додому? Попросили друзів у Луганську дізнатися про кладовища. З'ясувалося, що вони заміновані, ховати не дають. Вирішили кремувати.
З хлопцем довго радилися, що робити далі. Залишатися в Харкові чи спробувати себе за кордоном? Була ідея поїхати в Сполучені Штати. Вчилися б у магістратурі й одночасно працювали. Але наші стосунки змінилися. Якось гуляли ввечері, він говорить: "Тобі треба шукати житло". Кажу: "Не гарячкуй, давай обговоримо". "Ні, я так вирішив". Зрозуміла, що це – остаточно.
Напевно, ми чекали одне від одного різного. Я – коли він покличе заміж. Щоб була сім'я з дітьми. А він хотів будувати кар'єру. Світ рухнув. Не мала ні роботи, ні житла. Після звільнення з фітнес-клубу пішла на курси HR-менеджерів в ІТ-компаніях. Коли розлучилися, якраз закінчила вчитися й виконувала тестове завдання для однієї з фірм. Залишався ще тиждень стажування, але вже нічого не хотілося. Ні роботи, ні Харкова.
Поїхала до батьків у Луганську область. А там – війна. На городі стоїть блокпост. Пару місяців тому в будинок влучив осколок. Сусідній дім згорів. Батьки кілька разів поривалися виїхати, але як кинути дім, в якому жили ще їхні батьки? Тато його добудував, там – величезний сад. Вірять, що все налагодиться.
Розібратися, як жити далі, не встигла. Через два дні подзвонили з фірми, для якої виконувала завдання: "Беремо".
Коли 17-річною вступала в інститут внутрішніх справ, мріяла про творчу роботу. На третьому курсі на практиці зрозуміла, що міліція – це не моє. Ще три роки намагалася звикнути, ламала себе. З переїздом до Харкова з'явилося багато нових знайомих, які ніяк не пов'язані з юриспруденцією – дизайнери, літератори. У когось – своя студія, хтось знімає кіно. Так само в IT немає формальності й несправедливості, які є в юриспруденції. Коли брали на роботу, не питали, де навчалася. Головне – результат. Підбираю викладачів для школи IT, допомагаю випускникам працевлаштуватися.
Два роки тому читала тільки кодекси. Зараз – книжки, які повинна була прочитати ще в школі. Остання з них – роман Гемінґвея "По кому подзвін". Деякі сторінки перечитувала по кілька разів. Є над чим замислитися.
3 
1
Коментарі