Політика – це мистецтво робити необхідне можливим.
На війні мої підлеглі мали міцну голову та сильний характер. Це один із рідкісних моментів, коли я відчував, що справді маю вплив на перебіг подій і життя тих, за кого відповідаю. Ми не говорили про політику. Це було братство зброї, яке щодня випробовується в контакті зі смертю.
Юний мусульманин 14 чи 15 років, який стрибнув на міну, загинув на моїх руках. Спочатку я подумав, що вибух не зачепив його. Не кровоточив, не мав видимих травм. Розкрив його сорочку й помітив невелику червону дірку: іскринка пройшла крізь груди в серце. Він заплющив очі, тіло стало важчим. Засмучений, безпорадний я марно намагався повернути його до життя.
Демократію не можна експортувати у броньовику.
Я 18 років був мером Парижа і знаю, що парижани не люблять кортежів. Тому зупиняюся на червоне світло, як усі.
Було багато жінок, яких я любив. Робив це якомога обережніше.
Батьки не висловлювали при мені політичних поглядів. Єдиний із родичів політик – дід по батькові Луї Ширак. Він був під 2 метри зростом, мав чудове волосся й голос. Тероризував мене, дитину, авторитетом. У родині перед ним усі упадали. Коли заходив у кімнату, я тікав або ховався під стіл.
Політика стосується людей і характерів набагато більше, ніж партій чи ідеологій.
Зберігаю феєричну пам'ять про дитинство. 1942 року на узбережжі з'явилися німці. Ми їх зустрічали всюди – у виноградниках, на стежках пляжів. 27 листопада я почув величезний вибух і побачив у небі спалах. Так став свідком моєї першої історичної події – затоплення французького флоту в гавані Тулона.
У ніч на 15 серпня 1944 року перші командувачі союзників висадилися недалеко від нашого житла Вілла Роза у Райолі. Це було моє друге побачення з історією. В ранковому світлі солдати виходили з моря, розмовляли нашою мовою. Серед них – легендарний генерал Дієго Броссе, глава 1-ї дивізії Вільної Франції. Мої батьки оселили його на віллі. Я називав його "мій лейтенант", бо бачив дві смуги на погонах. Його це веселило. Згодом надіслав мені кілька листів, підписаних "Ваш лейтенант". За кілька місяців його машина впала в яр – і він загинув. Я розплакався від цієї новини. Вирішив назвати на його честь дорогу між узбережжям Райоля й національним шосе – авеню Генерала Броссе. Установив там саморобний знак. 30 років потому міський голова Райоля попросив мене, прем'єр-міністра, приїхати і відкрити офіційну табличку. Зробив це у присутності двох дітей генерала.
Народ – це сім'я. Зв'язок, який нас об'єднує, – наше найцінніше надбання.
Не люблю броньованих автомобіліВ. У них не можна відкрити вікно. А я люблю покласти руку на двері.
Можна йти на війну поодинці. Але миру ви так не побудуєте.
Наш будинок палає, а ми дивимося в інший бік. Понівечена природа вже не може відроджуватися, та ми відмовляємося визнавати це. Земля і людство – у небезпеці. Ми всі несемо відповідальність.
Перед обличчям нетерпимості та ненависті неможливі жодна капітуляція, жоден компроміс, жодні дебати.
Мати була жінкою з характером, пристрасна й відверта. Енергійна, наполеглива й тепла. Її головна турбота полягала в піклуванні про мене й батька. Коли малим повертався зі школи, розгортала льодяники – щоб я менше втомлювався.
Я любив батька, але наші стосунки визначала ієрархія "батько – син". Він був сильний – морально і фізично. Мобілізований у 19, за рік отримав поранення у груди шрапнеллю. За три місяці повернувся на фронт. Потім добровільно воював проти Червоної армії в Польщі. Був вимогливий, холодний і рішучий.
Мужність – це не боятися.
Зачарований старим японським ритуалом борців сумо. Він цікавить мене як протистояння двох інтелектів. Коли сумоїсти дивляться один на одного перед боєм, у їхніх очах – уся напруженість світу. Це мене навчило, як зрозуміти інших. Ми відкриваємо багато речей поглядом. Перший – інформативний. Другий урок: мусимо боротися до кінця. До моменту, коли відчуємо, який буде результат бою.
Забагато молодих людей думають, що не мають майбутнього. Насправді не мають мети.
У моїй родині майже всі були нерелігійні. Це ніколи не заважало мені бути віруючим.
Сьогодні ми пересаджуємо нирки, руки, серце. Усе, крім яєць. Бракує донорів.
Із дружиною Бернадетт познайомився в інституті. Дівчина, долаючи сором'язливість, зголосилася першою з групи представити свою презентацію. Звернув на неї увагу. Запросив разом працювати над завданням. Глибоке порозуміння поступово зближувало нас. Із часом зрозуміли, що ми незамінні одне для одного.
"Він хоч хрещений?" – запитали баби й діди Бернадетт, дізнавшись про наші заручини. Соціально ми належали до різних світів. Її рід по матері – старе дворянство. По батькові – новітня аристократія. Багато родичів мали успішну кар'єру в дипломатії, військовій справі, фінансах і промисловості. Дядько її батька – Джеффрой де Курсель, найперший соратник генерала де Голля та його помічник у Лондоні на початку Вільної Франції. Врешті-решт батьки дали згоду. Теща допомогла увійти в нове середовище.
Маємо усвідомити, що робота – вже не суть життя.
Політика полягає не в тому, щоб плисти за течією, а в тому, щоб вказати на вихід.
У липні 1973 року дочці Лоранс діагностували менінгіт. За якийсь час перестала їсти. На ґрунті менінгіту сталася нервова анорексія. Деякі фахівці вважали, хвороба могла бути пов'язана з розладом у стосунках із батьком. Я проводив із нею мало часу? Вона страждала? Ці питання неминуче ставив собі. Намагався обідати з нею щодня, щоб навчити її їсти. Даремно.
Після багатьох спроб самогубства і лікування Лоранс вистрибнула з четвертого поверху паризької квартири. Дивом уникла смерті. Це не завадило чуткам, що вона загинула. Почали надходити листи співчуття. Ми нікому не відповіли.
Ви не зробите такої кар'єри, як у мене, не жертвуючи великою частиною особистого життя. Зокрема, вихованням дітей.
Демократія – це рівні права. Республіка – рівні можливості.
Земля моїх предків Сент-Фереолі стала символом свободи. Проводив там літні канікули. Бабуся та дідусь жили перед фермою, я допомагав доїти та лікувати корів. Поруч були коваль і колісник – у них переживав моменти чистого щастя.
Війна завжди є крайнім засобом. Це доказ невдачі.
Нашому індивідуалістичному, холодному суспільству рано чи пізно потрібно буде відновити знання про душу. Їх можуть запропонувати лише мистецтво та культура.
Не можна бути державним діячем, якщо не маєш навичок еквілібристики.
Війна зробила мене непокірливим, провокаційним і прискіпливим. Я не протистояв установленому порядку, а йшов за власним натхненням. Слухав лише його пориви.
Втратив цноту в порту під час служби на кораблі. Мріяв про кар'єру штурмана. Але батько повернув мене додому. Ця втеча тривала понад три місяці, і завдяки їй я дізнався про життя, про чоловіків і про себе більше, ніж усе, що я знав до того. Назавжди полюбив пригоди і великі простори.
У мінливому середовищі немає більшого ризику, ніж залишатися нерухомим.
Засобів завжди недостатньо, коли мета погано визначена.
Визнаю один ідеал – ненасильства, втіленого Махатмою Ганді. Його вбивство стало одним із найпотужніших потрясінь моєї юності. Не забуваю його перелік семи соціальних гріхів: політика без принципів, багатство без роботи, задоволення без совісті, знання без характеру, торгівля без моралі, наука без людства, поклоніння Богу без жертв.
Лише вогонь виявляє справжній характер людини – і на війні, і в політиці.
Ми розвиваємося через досвід. Що в мене спільного з молодим депутатом 1967 року і ще молодим прем'єр-міністром 1974-го? Зберігав любов до країни та громадян, алергію до доктринерів та ідеологів, які хочуть "підмести" минуле і зробити його ідеальним. Гидую несправедливістю.
І за досвідом, і за темпераментом я більше схильний до переговорів, ніж до конфронтації. Воля до реформ не матиме успіху без мінімальної згоди та розуміння.
Криза – це не крах. Це коригування.
щоденник Підготовлено за матеріалами "ВВС Україна", виступами і статтями Жака Ширака та його автобіографією "Кожен крок має бути метою"
Коментарі