Україна як держава не втрачає опірності

 

Від нас залежить, чи все ми зробили сьогодні, щоб завтрашній день був такий, як ми хочемо, – каже філософ Олексій Панич.

– Україна як держава не втрачає опірності. У суспільстві зберігається критична маса людей, готових нести на собі тягар війни. Актив суспільства, його пасіонарна частина перемелюється в жорнах війни, але поки що є достатньо людей для утримання тилу. Принаймні фронт не сиплеться й не видно, щоб це сталося в найближчій перспективі, – є чим його тримати. Отже, ситуація принципово не змінилася.

– Немає. Його хитають уже не перший рік. Але в останні місяці істерик поменшало.

Принаймні в інформаційному просторі нарікань стосовно ТЦК, що хапають і забирають невинних людей, значно менше. Їх пік був навесні та влітку цього року. Восени це все почало вщухати. Тому не бачу зсувів на гірше. Хто хотів виїхати – виїхав, правдами й неправдами. Хоч як дивно, добровольці досі продовжують іти в Збройні сили через рекрутинг. Це не так помітно, бо активну частину добровольців забирають через адресний рекрутинг, обминаючи територіальні органи. Але добровольці є. Просто з різних причин ці люди раніше не йшли у військо, а тепер ідуть. Доки цей струмочок не висох, не можна казати, що все погано.

– Так. Можна як завгодно жалітися на індивідуальні несправедливості, але всі розуміють, що коли Росія реально прийде туди, де її нині немає, то це буде на порядок гірше за все, що є тепер в Україні. Це непорівнянні речі. Людина може ховатися від вибору стільки, скільки можна. Але коли постає руба питання "Або Росія, або ти починаєш щось робити, щоб її тут не було" – варіантів немає.

– Ніяк не оцінюю цієї стратегії, бо вже немає того міністра, за каденції якого її розробляли. На жаль, усі ці папірці обнуляються зі зміною управлінця. Саме через цю гіперперсоналізацію, привнесену Володимиром Зеленським, повністю втрачається інституційна пам'ять. Кожен міністр починає ніби з чистого аркуша. Це наша величезна хронічна хвороба.

Якщо говорити про культуру як творчість і дозвілля – це одне. Якщо розуміти поняття культури ширше – культура праці, економічних відносин, правова, політична культура – тоді це вже інша історія. Можна сказати, що в нас відбувся ривок у культурі націєтворення. Після початку повномасштабної війни люди так гостро відчули себе нацією, як не відчували навіть після 2014 року. В цьому плані є великий прогрес.

Щодо художньої культури – тут опірність теж суттєво проявилася. Ми бачимо, як творчі люди гинуть на війні. Але водночас з'являються люди, породжені війною, – здобувши військовий досвід, вони розкриваються як митці. Вони ніколи такого не написали б, якби не травма війни, яку вони спромоглися перетворити на художній здобуток. Це також засвідчує опірність українців як єдиного організму.

Я говорив про культуру у двох принципово різних значеннях: у вужчому сенсі – культура як дозвілля і творчість, у ширшому – культура як спосіб робити щось. Коли ми робимо "що" – це предмет діяльності, коли ми робимо "як" – це спосіб діяльності. Культура – це про "як", а не про "що". "Що" – це може бути економіка, праця, повсякденні стосунки. А культура – це "як": як ми працюємо (культура праці), як будуємо економіку (господарська культура) тощо. Однак ці речі взаємопов'язані: від змін загальної культури залежить і розвиток культури у вужчому сенсі.

– Угода про копалини має суто тактичний характер. На певному етапі вона була потрібна нам – щоб Дональд Трамп повністю не втратив інтересу до України. Тому ми мали, з одного боку, зберегти його інтерес, а з другого – не погодитися на відверто кабальні умови, які нам спочатку пропонували. Це була позитивна історія, бо Україна не піддалася на шантаж і домоглася пристойних умов для себе. Після цього Трамп певний час попіарився на цій угоді, сказавши: "Чому ми допомагаємо українцям, якщо вони з нами не діляться надрами?" О'кей, ми поділилися. Він нам допомагає? Грошова допомога – під нуль, допомога зброєю – під нуль, єдине – ділиться з нами розвідданими. Решта іде за рахунок Євросоюзу. Угода про надра для нас не програшна, але виграш нам дала тактичний і то ненадовго. Якщо після війни США згадають про цю угоду – там нема для нас нічого шкідливого. Якщо не згадають – ми нічого не втратимо.

– Минулої зими ми взагалі не могли відповідати дронами по Росії, як робимо тепер. Звісно, дрони – не ракети. З ракетами в нас складна ситуація. Я неодноразово чув, що європейці були б не в захваті, якби в українців з'явилося багато далекобійних ракет. Бо ще невідомо, хто тут буде завтра і як розпоряджатиметься ними. Ми для них не настільки свої, щоб стерпіти, що ми є центром сили. Коли Україна буде в ЄС, оборонних союзах, можна буде розвивати спільні ракетні проєкти. Нині ми на шляху до цього, але ще не там.

Дрони покусують, але це тактика тисячі порізів. Кожен поріз ослаблює, але не вбиває повністю. Ми не можемо знищити жоден об'єкт дронами – лише зупинити його на кілька місяців. Однак це теж корисно.

Операція "Павутина" була разова, такого ще ніхто не робив. Ця наша ініціатива була сприйнята у світі неоднозначно. США, Ізраїль, Західна Європа сприйня­ли її не з радістю, а з тривогою. Бо ми показали, як слабший, проявивши ініціативу і кмітливість, може боляче вразити сильного. Сильним світу цього це не може сподобатися. Ситуація, коли слабший б'є сильного, в казках і міфах морально приваблива, а в політиці це перекидання столу, за яким триває гра. За правилами політики, сильні мають чавити слабких. Тобто якщо дати Україні перемогти Росію, то світ перевернеться.

– Ми маємо орієнтуватися в моральному плані на такі міфічні історії. Але тут є принциповий незбіг морального й політичного вимірів. Давид перемагає Голіафа – це моральний орієнтир. У "Слові о полку Ігоревім" згадано про Мстислава, який під час двобою, не зумівши отримати чесну перемогу, просто вихопив ніж і зарізав касозького богатиря Редедю. Це про те, як політика перемагає мораль. Нас мають надихати моральний орієнтир і об'єктивна правда. Але світова політика цій правді опиратиметься. Адже кожна політична спільнота ділить світ на своїх і чужих. Чи можна уявити людину, що однаково морально ставиться до своїх і чужих? Коли треба обирати між порятунком своєї і чужої дитини, важко бути неупередженим. Те саме – якщо обирати між зиском для своєї та чужої нації. Звідси принциповий незбіг політики й моралі. Політик завжди обирає між своїми й чужими, тому, до речі, в нього постійна спокуса сприйняти як своїх не націю, навіть не виборців, а неформальне коло тих, хто його підтримує, – "любих друзів", п'ять-шість менеджерів. Це у принципі аморальна ситуація, бо мораль вимагає до всіх людей ставитися однаково.

– Ніяк не позначилося. Парубій відмовився від державної охорони. Згодом, незадовго до вбивства, він начебто звертався щодо поновлення охорони. Водночас він не ховався, відкрито ходив вулицями, це для нього було принципове. Ризикував? Безумовно. Він свідомо ішов на цей ризик. Але всіх колишніх посадовців такого рівня не забезпечиш державною охороною. Щоб давати охорону всім примусово, потрібна правова підстава, треба проголосувати в парламенті. Це заплутана ситуація.

Системотворчих наслідків не було жодних. Так, це трагічна подія. І таке може статися ще. Для близьких Парубія це болісний випадок, але для суспільства він не несе якихось нових сенсів.

– Ключова проблема – слабкість державного управління. Державний апарат так гіперцентралізувався в Офісі президента України, що держава майже втратила контроль над низкою процесів, натомість дала змогу приватним особам налагодити інші процеси суто корупційного характеру. І корупція, і проблеми з економікою та енергетикою – це все частини одного пазла. Корупції було б менше, а економіці було б легше, якби система управління була оптимальніше налаштована. Нині 90 відсотків питань у країні розв'язують п'ять-шість "ефективних менеджерів", які роблять усе, що заманеться, включно з крадіжками у великих розмірах. Люди замикають на собі стільки процесів, що не можуть це тягнути і цим створюють сприятливе середовище для корупції. Відома істина з кібернетики – якщо управлінська система на порядок простіша за систему, якою вона керує, то остання рано чи пізно дійде колапсу. Немає Андрія Єрмака – і вже незрозуміло, хто веде переговори. Одна людина замкнула на собі весь міжнародний трек. Ситуація з Єрмаком – це показник слабкості системи управління, яку створив Володимир Зеленський. У нас і раніше система була надто зав'язана на президентові, але такого, як за Зеленського, не було навіть у часи Леоніда Кучми. І це головна слабкість.

– Згідно з останніми опитуваннями, так, упала. І основне падіння попереду, воно відбувається із затримкою на кілька місяців. Ще побачимо, хто стане наступником Андрія Єрмака. Якби не Міндічгейт, не було б його відставки. Зеленський не хотів цього робити, навіть коли йому було вже відомо, що є матеріал для підозри. Він був змушений це зробити через обшуки, проведені НАБУ. І це позитивна новина: абсолютної централізації влади в нас не сталося, є альтернативний центр влади, непідконтрольний Офісу президента.

Як вплинув Міндічгейт на Зеленського, скоро побачимо. Це залежатиме від того, кого він призначить замість Єрмака. Не хочеться вірити, що голова Офісу ­президента важливіший за прем'єр-міністра, хоча саме так і було. Кого обере президент – це буде ­сигнал, наскільки зміниться система. Людина, що прийде з бажанням перехопити всі важелі управління Єрмака, це зробить, бо система не зможе опиратися їй.

Можливий сценарій, коли нова людина свідомо не зосереджуватиме на собі всі повноваження, розуміючи, що загальна управлінська модель від цього страждає. Натомість від розумної та зваженої децентралізації вона стає міцнішою. Не кожен управлінець вміє грати в цю гру. Є велика ймовірність ситуації "Єрмак помер – хай живе Єрмак". З особистого досвіду кажу: коли людина, що керувала десятком людей, починає керувати десятьма тисячами, тоді в рази зростає складність управлінських процесів. Після керівництва "Кварталом" перейти до керівництва країною – це все одно що з велосипеда пересісти на найкрутіший "Мерседес", нашпигований датчиками. Коли людина сідає за кермо, вона хоче ці датчики вимкнути, тобто спростити систему до зрозумілого їй рівня. Управлінець високого рівня – не менший інтелектуал, ніж науковець. Тому так багато людей на управлінських посадах не на своєму місці і так мало управлінців від Бога. Враховуючи, що в нас президент – не управлінець і не може налагодити складні управлінські моделі, багато залежить від того, хто стане керівником Офісу президента. Він має бути не лише управлінцем високого рівня, а ще психологом, нянькою і регентом президента.

– Реальна боротьба з корупцією буде тоді, коли система буде змінена так, що зменшуватиме корупційні ризики. Якщо в системі є величезні корупційні дірки, які спокушають скористатися ними, щоб красти, люди не можуть не піддатися цій спокусі. Треба змінювати систему, щоб структурно був мінімум можливостей для крадіжок. Таких ідеальних систем немає ніде у світі. У США просто буяє корупція в оточенні Трампа. Але в нас система з величезними дірками, а за зміну системи Зеленський навіть не починає братися. Конкретні наслідки неборотьби з ­корупцією нині трохи вдалося підчистити. Зеленський зняв Єрмака, бо той налаштував проти себе всіх – і ­ззовні, і всередині країни. Це класична ситуація "каліф на годину".

 

– Ні, не вплинув. Зацікавлені в зменшенні допомоги Україні сказали: "Бачите, у них там корупція!" Зацікавлені у продовженні надання допомоги сказали: "Бачите, вони борються з корупцією!" Тобто нічого не змінилося, для політиків жодної нової інформації не було. Поважні розвідки Заходу знали не менше, ніж НАБУ, хто і скільки краде. Політики керуються інтересами власних політичних спільнот. Інтереси німців, поляків, шведів частково пов'язані з ­інтересами України. Тому вони нас підтримують із суто егоїстичних, а не альтруїстичних міркувань. Вони не жертвують своїми інтересами заради наших – вони допомагають нам, бо це в їхніх інтересах.

– Є відома градація – "перемога", "зрада", "таке". Є ще четвертий варіант – "боротьба триває". У нас нині саме цей варіант – зради немає, перемоги немає, ще не докотилися до стану "таке". У нас триває боротьба.

– Жоден Нострадамус не скаже, яка буде ситуація за пів року. Чи використає Європа російський депозит у Бельгії як заставу для позики Україні, чи ні? Чи повернеться Трамп до ідеї дати нам "Томагавки"? Чи запроваджуватимуть США вторинні санкції проти покупців російської нафти? Це залежить, зокрема, від того, чи втече Мадуро з Венесуели. Чи будуть у Трампа розв'язані руки оголосити санкції проти Китаю. Китай не Індія, він може боляче вкусити. Чи готові до цього США? Мільйони подій взаємопов'язані, але всіх цих причинно-наслідкових ланцюжків жоден штучний інтелект не прорахує. Тому треба просто робити свою справу й вірити у краще.

Від нас залежить не те, який буде завтрашній день, – від нас залежить, чи все ми зробили сьогодні, щоб завтрашній день був такий, як ми хочемо.

×