Упопулярній психології останнім часом багато говорять про синдром завченої безпорадності. Він виявляє себе в тому, що людина завчасно опускає руки перед труднощами, психологічно готується до поразки, оскільки не вірить у власні сили.
Українському суспільству варто придивитися до ознак цього синдрому, оскільки на колективному рівні ми надто регулярно опиняємось у становищі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ… Усе чомусь відбувається за схожою схемою: виклик – відповідь – ейфорія від перемоги і єдності – втрата єдності й віри в успіх – знову в ямі.
Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого – підготовки.
Постійна неготовність ставала причиною перманентних поразок українських сил та втрат, яких зазнала наша нація впродовж останніх двох десятиріч. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була всім очевидна, а також інтелектуальна і стратегічна безпорадність, яка була зрозуміла далеко не всім. А втім, саме відсутність розуміння, що і як робити з економікою, зовнішньою і внутрішньою політикою, брак менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху "помаранчевої команди" навіть більшою мірою, ніж скандальні взаємини між Ющенком і Тимошенко.
Історія повторилася після Революції гідності.
Історія ще раз повторилася вже перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до тями після "електоральної революції" 2019 року.
Ми постійно не готові та змушені хаотично й імпульсивно реагувати на черговий виклик сьогодення.
Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити – поки що ні.
Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька.
Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків.
Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним у своїх уявленнях та ідеях та заробітчанським за своєю соціальною природою. У такому середовищі важливі ідеї можуть виникати, але не можуть розвиватися.
На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність.
На жаль, усі ці риси та задавнені хвороби національного організму нікуди не зникли в умовах війни. Нині вони переходять у стадію загострення прямо на наших очах.
Політичний сезон ще не почався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із залежаним товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та безсоромного обману.
Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх учителів і чудодійні рецепти, які змінять наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія лишається заручником політичного піару, аналітичні інституції – заручниками недофінансування або випадкових грантів, медійний простір – заручником хайпу й політичних технологій.
У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя.
Знов не будемо готові?
1 
1
Коментарі