"Якщо твій світогляд формують авторитети думки й дії, тобі пощастило"

Свинство буває приємне. У моєму гуцульському дитинстві батьки тримали дві свині. Одну різали на Різдво, другу – на Великдень. Колоти свиню приходив дідів приятель, вуйко Місьо Лаюк. Я спостерігав, як він розбирає тушу. Потім читаю в газеті "Радянська Гуцульщина": "У наших селах причаїлися страшні вороги, серед них Михайло Лаюк зі Смодного, в якого руки по лікоть у крові". Вуйко Місько був упівцем, за що відсидів і не мав усе життя спокою від влади. Та мені 11-річному було невтямки, чим свині завинили совєцькому режиму, – я ж бо реально бачив його руки по лікоть у крові.

 

Якщо твій світогляд формують авторитети думки й дії, тобі пощастило. На мій світогляд вплинув дід по матері Михайло Дубей. Замолоду він втратив око й не міг стріляти, тож бійцем УПА не був, але мав з упівцями тісний зв'язок.

Дідусь помер 1986-го на Покрову. Перед смертю лежав у лікарні. Коли його виносили з палати, радіо заговорило російською. Він процідив: "Кацапи". Мені було 17, але я запам'ятав. Останні 10 років ця фраза тільки важливішає. Мимовільні слова впливають більше, ніж довгі промови.

Смерть – це те, що спонукає поділитися мудрістю.

Я ходив до школи за 3 кілометри. Доки йшов, слухав довколишню музику природи. Звучання кожного її клаптика – це ритм. І він щоразу – інший. Поезія – теж ритм. З тої ритмомузики народжувалися слова, які почав записувати.

Ми відрізняємося від росіян прагненням свободи. Українець завжди намагався вибудувати бодай хутірець свого затишку. Кацап готовий "умереть за родину", бо "бабы ещё нарожают".

Літератор має ловити нерв боротьби, хоч би де він був – на фронті чи в тилу. Якщо ловиш, ти – письменник. Поєднати фронтовий досвід із літературним вдається не всім. Шкодую, що не пішов до війська 2014-го, коли вперше пішов друг Борис Гуменюк. Тепер здоров'я не дає змоги.

Почуваюся готовим стати дідусем. З одного боку, молодою душею ще багато де політав би. З другого, бракує щебетання малявок біля себе. Тобто біологічний вік десь римується з внутрішнім. Хочеться не просто писати для дітей, а й бавити своїх онуків. Сподіваюся, діти якось привезуть мені малого цікавого носа, охочого до гри.

Гратися хочуть не лише діти, але й дорослі. Тож я не виняток.

Ностальгія – це бажання повернутися в найкраще минуле. Те, що повертає тебе не на територію, а у стихію віку, який із нею пов'язаний. Приємна, але майже завжди нездійсненна ілюзія.

Людина не змінюється. Вона розвивається або деградує в межах свого "я". Втім, ядро людини – константа. Іноді озираєшся на пройдене й думаєш: оце й оце я зробив би інакше. А потім сам собі заперечуєш: а чи справді?

Мені подобається моє життя. Не набув великих статків і не зазнав гучної слави, але живу вільно та творчо. Бачу: те, що закладав із дружиною в дітей під час виховання, працює. Що може бути втішніше?

Виховання дає людині базу. Надбудова в кожного своя, але підмурівок має бути міцний.

Духовність – енергетична парасолька від зливи безкультур'я. В Україні духовність традиційно забезпечувалася християнством. Нині релігія не має визначального впливу. Кацапам вдалося зламати цей механізм. Тому духовність і зависла на роздоріжжі смислів. Зі священника вона вийшла, а до психоаналітика не дійшла.

Мої місця сили – це Гуцульщина, Слобожанщина й Київщина. Кожен край ніби різний, але є багато спільного. Гуцульщина – батьківщина Івана Франка, Марка Черемшини, Романа Іваничука, Тараса Мельничука, Дмитра Павличка, Василя Герасим'юка. На Слобожанщині: з Груні – Остап Вишня, з Куземина – Іван Багряний, трохи далі – Микола Зеров, Микола Хвильовий, Борис Антоненко-Давидович і чимало інших, які тримали цю хмарку духовності над нами.

Час дорожчий за гроші. Замолоду легко перемикався з однієї справи на іншу. Тепер перемикач постарів і уповільнився.

Те, що забезпечує роботу духу, не купується. Навіть якщо платиш за книжку, то віддаєш гроші за паперовий чи електронний носій, а не за те, чим книжка може тебе збагатити. Не за ту культурну хмарку, яка тебе огорне по її прочитанні.

Моя сильна сторона є й слабкою – я добряк.

Зрілість чи легковажність нації – надумані речі. Історія вчить того, що нічого не вчить. А якщо й учить, то конкретну людину.

Історію пишуть переможці, тож вірю, що будемо ними. Вірю, що Україна буде й зможе оминути нові 1933-й та 1937-й. Щоб культурна тяглість надалі була неперервна.

 

Унікальна цінність України – в її хутірній демократії. Ми замикаємось у своїх хуторах і зберігаємо ідентичність та людськість. Наша розосібленість, яка може сприйматися як розрізненість, є нашим порятунком. Там плекаємо наші етичні цінності. Там вмикаємо режим самозбереження нації.

Українці виживуть і переможуть. Ми виживали під повною окупацією, тож здолаємо і частково-тимчасову.

Самобутність гуцульськості – в горах. Вони визначають тип мислення. Коли маєш мало простору, будуєш ґражду – хату з прибудівлями, з'єднаними в одне ціле зрубною стіною. Така собі гуцульська фортеця. Деякі мови різняться менше, ніж гуцульський діалект від київсько-полтавського, але гуцули ніколи не мислили себе поза Україною.

Самобутність гуцулів – у звукові "ґ". Полтавці мають "ль", який свідчить про м'якість. Черкасці вимовляють розкотистий "а" як "о" всередині слова, що звучить, як степове роздолля. А гуцули мають найбільше слів із "ґ", який засвідчує суворість, жорсткість і чіткість. Наш діалект твердий. Це не просто звучання, це характер. Скажімо, люблю слово "ґєрґалиця" – жучки, які заводяться в борошні. Або "балиґа" – грязюка. Чіпко і смачно.

Космач 1950-х як одна зі столиць УПА і Космач 2024-го, де повстали проти ТЦК, – це дві різні планети. Це те, що не вкладається в голові. Минуло лише 70 років, і така переміна. Це духовна прикрість, якої не збагну. Можливо, тому, що до Київщини, Харківщини, Херсонщини, Запоріжчини й Донбасу москалі дійшли, а до Прикарпаття цього разу – вже ні. Близькість ворога мобілізує. Віддаленість – розхолоджує.

Мова жива і змінна. Одну фразу можна сказати двадцятьма способами. Не всі мови такі інверсійно-гнучкі й синонімічно широкі. Це наше багатство, яке маємо цінувати.

Література – спроба погратися в самих себе.

Завжди мислив себе в парі.

Дружина-друг – це щастя. Звідти й слово "подружжя". Маю досвід першого шлюбу, де не було розуміння мого творчого життя. Тепер маю дружину-подругу, яка сама мислить творчо. Ми з нею взаємодоповнюємося. Якщо у стосунках є гармонія та любов, вони тільки сприяють творчості.

Гармонія – це більше, ніж порозуміння й компроміс. Моя донька Стефа жартує: "Тато каже: подай мені те, що лежить отам. Іще й нервується, що я не розумію, чого він хоче. А от мама знає". Розуміння без слів і є гармонія.

Моя суперсила – в дитинності. Пишу для дітей і зберігаю дитину в собі.

Щастя – це яскраво-піднесений скороминущий настрій. Він швидко розвіюється. Часом переростає в силу життя, яка тішить душу.

Оптимізм завжди має чим живитися. Буває, не вродять помідори, але є перець. Якщо чогось немає, природа дає тобі інше, яке тебе втішить. Я пишу для дітей, а отже, бачу майбутнє.

Як християнин вірю, що після життя буде краще. Та чи буде там Україна?

Віра помагає розрізняти добро і зло. Обирати "світлий бік сили". Цей вибір постає перед нами щодня, але зло не завжди очевидне, як у кіно.

Втрата довіри до церкви пропорційна відставанню її канонів від щоденного житейського відчуття віри.

Якби душа мала пам'ять про свої попередні втілення, ми пам'ятали б ці досвіди. Втім, кожне життя проживається недарма, бо душа в тілі вдосконалюється.

Цінність життя – в його мінливості. Все стале розвалюється.

І свідомість визначає буття, і буття – свідомість.

Митець і проповідник – не завжди синоніми. Якщо ти проповідуєш у дитячій літературі, тебе ніхто не читатиме. Хоча ти закладаєш висновок, до якого хочеш підвести юного читача, але вкрай обережно. Так, аби він думав, що йде стежкою смислів сам.

Усе в житті – творчість. Хоч би хто ти був – тесля, агроном чи тракторист. Якщо тобі ця праця сродна, то це наснажує твоє життя сенсом. Творчість дає спокій і корисний неспокій одночасно. Це стимул жити.

Вчинок дає відчуття значущості. Він надихає не лише тебе, а й інших. Дає надію. Якби людство не було здатне на вчинок, його пережерли б іще динозаври.

Життя – це чергування перемог і поразок. Якщо рух продовжується, то поразки – некритичні. Помилка – не завжди поразка. І поразка – не завжди погано. Щоб забити цвях, часом треба влучити молотком по пальцю.

Перемагає той, хто має більшу жагу до перемоги. А хитренько чи напролом – це вже тактика.

Плекати історичну пам'ять – це дбати про своїх нащадків.

Слава – химерна річ. Особливо в сучасному світі. Вона часто вимірюється кількістю інстаграм-підписників "лідерів думок", які нічого не створили. Це девальвація визнання. Теперішньої слави не хочу. Якщо мене читатимуть через десятки й сотні років, усміхнуся втішено з того світу.

Бумеранг справедливості прилітає. Зробив підлість – її й отримаєш. Вчинив добро, його й пожнеш.

Маю рожеву мрію – вийти на пенсію і писати на хуторі. Дочекатися повернення Бориса Гуменюка, демобілізації Сергія Пантюка, збудувати альтанку та гомоніти утрьох за чарчиною. Хочу зробити повноцінну мистецьку резиденцію "Витівка". Щоб туди приїжджали люди писати твори. А ми будемо трьома "дідами-­методистами", які розмірковуватимуть про важливе, високе й не дуже.

×