вівторок, 03 вересня 2024 15:16

"Якщо ти народився в селі, то народився у Всесвіті"

Студентів не можна нічого навчити, бо вони приходять запізно чи зарано, тому їх залишається просто любити.

П'ю помірковано й то лише якісне. Колись курив люльку. Перестав, бо здоров'я не позволяє. Але досі ставлюся до куріння люльки, майже як до мистецтва, бо воно вимагає часу, спокою, заглибленості.

Історія – це хвороба. Її дві головні теми – бідність і насильство. Але так само, як лікарі не мають любити хвороби, а мають їх лікувати, так історики мають обов'язок допомагати суспільствам подолати минуле з його двома головними темами.

  Ярослав ГРИЦАК, 64 роки, історик. Народився 1 січня 1960-го в селі Довге Стрийського району на Львівщині. Батько працював закрійником, мати була домогосподарка. Закінчив Львівський університет імені Івана Франка. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка. З 1996-го по 2009 рік – гість-професор Центральноєвропейського університету в Будапешті. Викладав у Гарвардському та Колумбійському університетах. Редактор-засновник наукового журналу ”Україна модерна”, член редколегії декількох українських та іноземних часописів. Почесний професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія”, член-кореспондент Австрійської академії наук, член Польської академії наук і мистецтв та Європейської академії наук. Дружина Олена Джеджора викладає історію в Українському католицькому університеті. Мають синів: Павло – перекладач, тепер офіцер Збройних сил України, Йосип працює у сфері ІТ та є рок-музикантом. Подобаються класична музика і класичний рок. Хобі – астрономія. Улюблені книжки – ”Вінні-Пух” Алана Мілна і ”Просте християнство” Клайва Льюїса. Улюблений фільм – ”Випускник” американського режисера Майка Ніколса. Має двох котів – Науру й Пантелеймона. Із 1977-го живе у Львові
Ярослав ГРИЦАК, 64 роки, історик. Народився 1 січня 1960-го в селі Довге Стрийського району на Львівщині. Батько працював закрійником, мати була домогосподарка. Закінчив Львівський університет імені Івана Франка. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка. З 1996-го по 2009 рік – гість-професор Центральноєвропейського університету в Будапешті. Викладав у Гарвардському та Колумбійському університетах. Редактор-засновник наукового журналу ”Україна модерна”, член редколегії декількох українських та іноземних часописів. Почесний професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія”, член-кореспондент Австрійської академії наук, член Польської академії наук і мистецтв та Європейської академії наук. Дружина Олена Джеджора викладає історію в Українському католицькому університеті. Мають синів: Павло – перекладач, тепер офіцер Збройних сил України, Йосип працює у сфері ІТ та є рок-музикантом. Подобаються класична музика і класичний рок. Хобі – астрономія. Улюблені книжки – ”Вінні-Пух” Алана Мілна і ”Просте християнство” Клайва Льюїса. Улюблений фільм – ”Випускник” американського режисера Майка Ніколса. Має двох котів – Науру й Пантелеймона. Із 1977-го живе у Львові

Природним шляхом для інтелектуала й науковця є усвідомлення своїх обмежень. Що більше знаєш, то краще уявляєш масштаби свого незнання. Але треба мати мужність робити висновки на основі того, що знаєш.

Наука – це не так про відповіді, як про запитання. Ти ставиш запитання, а вже що собі знайдеш, те й матимеш.

Чому існує зло? І воно об'єктивне. Зло є в кожному з нас. Треба, по-перше, це зрозуміти, по-друге, боротися з цим.

Війна токсична й отруює всіх. Про це варто постійно пам'ятати. Але це не означає, що не існує справедливих воєн і що не треба боротися з ворогом, коли він на тебе нападає.

Майже кожен із нас нині має когось, хто воює. І кожен має втрати серед рідних і знайомих. Ходжу на Марсове поле, щоб не зачерствіти.

Відчуваю крихкість свого існування. Після себе хочу залишити книжку, яку читатимуть. Багато з того, що я писав, мало чого варте. Надіюся, що порозумнішаю. В екзистенційних ситуаціях багато що прояснюється і розум починає працювати краще.

Є книжки, що сформували нашу цивілізацію – на добре і зле. Зі студентами читаємо "Державу" Платона, "Послання Павла до Римлян", "Сповідь" святого Августина, "Мої страждання" Абеляра, "Державця" Макіавеллі, "Кандида" Вольтера, "Маніфест Комуністичної партії" Маркса, "Чуму" Камю. Що їх єднає? Вони постали в добу великих криз – особистих і в суспільстві. Кризи ставлять великі запитання.

Головні теми історії – бідність і насильство

Початок війни змусив мене більше читати книжок з історії війни. За останні 200 років маємо новий тип воєн – національних, масових, із новітньою зброєю. Водночас цей період був роками найбільшого поступу у тривалості та якості життя, політичної емансипації соціальних верств і народів, розвитку наук і технологій. Ключові питання: чи можливий розвиток цивілізації без катастроф і чи чергова велика катастрофа не призведе до кінця цивілізації? Відповіді поки що невтішні. Видається, що війна – це норма, а мир – виняток.

Українці навчилися виживати за будь-яких умов. Є навіть певна закономірність: що більше страхіть народ пережив, то вища його життєздатність. Українці мали тяжку історію, тому вони чемпіони з виживання.

Не вірю, що Україна зникне. Навіть якщо програємо війну, що я вважаю неможливим. За останніх 200 років виникли майже 200 національних держав, таких як Україна, і жодна з них не зникла.

Не боюся регіоналізму України. Його масштаби перебільшені. Боюся, що Україні накинуть невигідний для неї мир. З огляду на настрої населення, його зраненість і тягу до справедливості такий мир може призвести до заворушень, навіть громадянської війни.

Ми найближчі до поляків із їхньою культурою демократії, що межує з анархією. Ця культура не терпить абсолютної влади. Навіть козаки, коли боролися з Річчю Посполитою, переймали її політичні традиції. Один з основних факторів, чому Україна є іншою, ніж Росія, – тому що польський фактор був триваліший і глибший. Зрештою, наша культура – це частина європейської традиції, котра за всіх своїх коливань і часто негативних вибриків виявляє чітку традицію ставити владу під законом, а не над ним. Тому в нас неможливий ані Путін, ані Сталін.

Ми всі – до міри нерозумні люди.

Мені 14 років у психологічному сенсі. Ми всі формуємося в підлітковому віці. Яку музику слухаємо, які жанри книжок читаємо, в яких дівчат чи чоловіків закохуємося – все з того часу. Це час, коли закладаються цінності на основі нашого формативного досвіду. З роками можемо мудрішати чи навпаки, але набір цінностей залишається підставово той самий.

Я мав комфортне дитинство. Був типовим ботаном. А батько не шкодував мені грошей на книжки. Брав із собою до Стрия, де працював, і я йшов до книгарні. Це було першим моїм щастям. А другим те, що я виріс у селі. Томаш Масарик писав, що коли ти народився в місті, то просто народився в місті. А якщо ти народився в селі – ти народився у Всесвіті.

Читати я навчився у 3,5 року. І тоді вперше зрозумів, що існую. Це сталося взимку. Пам'ятаю це усвідомлення щастя: мені зварили солодку рисову кашу, я мав байкову сорочку й читав "Вінні-Пуха".

Столітній ліс, у якому живе Вінні-Пух, – це дитяча метафора Раю.

Ліс, у якому живе Вінні-Пух, – це дитяча метафора Раю

Ми не вміємо чи не хочемо хвалити своїх дітей або показувати, як їх любимо.

Батьки мене любили, але я про це не знав. У селі не заведено показувати любов. Вважалося, що це псує дитину. Любов батьків відчув, коли вже став дорослим.

Коли я був підлітком, батько купив радіо VEF, і одного весняного вечора я почув Beatles, їхню пісню Girls. Це було відчуття, як із Вінні-Пухом: що щось прекрасне існує поза мною, якийсь ідеал, якого хотів досягти. Потім я самостійно вивчив англійську.

Я щасливий у шлюбі. Багато чого навчився від дружини Оленки. Вона мене делікатно виховала. Нас найбільше тримають разом спогади з часів, коли нам було важко й ми сильно підтримували одне одного.

Моя дружина у 5 років залишилася без батьків. Їх забрала й виростила бабця, яка, щоб утримати двох онуків, працювала майже до 80 років. Але в момент найбільшого відчаю мала Оленка відчула, що з нею нічого поганого не може статися, бо її оберігає Бог. Це було задовго до того, як вона стала воцерковленою.

Коли ми одружилися, я не розумів, наскільки ми бідні. Це був кінець доби Брежнєва. Усі так жили. Мав стипендію аспіранта – 100 чи 120 карбованців, Оленка як лаборант отримувала ще менше. Жили в напівпідвальній квартирі, де навіть удень горіла електрична лампочка, бо світла ззовні не вистачало. Це була колишня більша квартира, яку радянська влада поділила навпіл. Нам дісталася ванна, сусідам – туалет. У ванній кімнаті попередні власники поставили туалет і кухню – тож, сидячи у ванні, можна було помішувати борщ. Я зрозумів, які ми бідні, коли наприкінці 1980-х професор Роман Шпорлюк привіз студентів із Мічигана. Вони зайшли в нашу квартиру й, доки розмовляли, якось дивно на нас дивилися: вони не могли зрозуміти, як можна жити в таких умовах та ще й з малими дітьми.

Тривожить, що мої діти не мають дітей. Але розумію, що це їхній раціональний вибір. Не хочуть приводити дітей у цей небезпечний світ. Цілком можливо, що тепер росте останнє покоління, бо рівень сучасних загроз надзвичайно високий.

За останні декілька десятків років молодь усе менше одружується й народжує дітей. Раніше сім'я була умовою виживання. Ти міг не любити родича, але мусив йому допомогти. Сім'ї засновували не так на любові, як на солідарності. Тепер навпаки: вибираємо партнера з любові та прагнемо до комфорту.

 

Я не користуюся соціальними мережами. Це допомагає дотримуватися психологічної гігієни. Для мене соцмережі – інформаційний шум, а навіть шумовиння.

Моя улюблена цитата – з епіграфа до книжки "Поневолений розум" Чеслава Мілоша: "Якщо двоє сперечаються й один має 55 відсотків рації – то добре. А як хто має 60 відсотків? Це чудово, це велике щастя, і хай він Господові дякує! А що казати про 75 відсотків рації? Мудрі люди кажуть, що це дуже підозріле. Ну, а що про 100 відсотків? Той, хто каже, що має 100 відсотків рації, – паскудний ґвалтівник, страшний злодюга, найбільший лайдак". Біда в тому, що більшість із тих, хто пише коментарі в соцмережах, вважають, що мають 100 відсотків рації.

Роблю те, що й решта суспільства, – шукаю сенси.

Центральний образ європейської філософії – образ печери у Платона. Це метафора нашої щоденності. Ми живемо не у справжньому світі, а в печері. Світло проникає в неї ззовні. І все, що ми бачимо в цій печері, – тіні від цього світла. Але сприймаємо їх за справжній світ. Насправді побачити світло можна, тільки вийшовши з печери. А тепер уявіть, що станеться з людиною, яка побачила це світло. Спочатку воно засліпить її, вона переживе одкровення, зрозуміє, що все, що було в печері, – химера. Повернувшись назад у печеру, вона почне переконувати всіх, що світло – не тут, а поза печерою. Цю людину засміють або й уб'ють, як це сталося із Сократом, учителем Платона.

Зло є в печері. Від нашої обмеженості й переконання, що ми знаємо все.

Самому з власного бажання важко вийти з печери. Можна старатися, і цього вже достатньо. Сократ твердив, що світло не можна побачити за життя, тільки після смерті. Тому спокійно сприйняв свою смерть. Але є ситуації, які прискорюють й уможливлюють одкровення. Це позамежові ситуації найбільшої кризи, розчарування, розпачу, страху. Дисидент Мирослав Маринович твердить, що мав одкровення в радянській тюрмі. Щось подібне у своїх спогадах писав генерал-дисидент Петро Григоренко. Одкровення мав і Андрей Шептицький. Думаю, багато хто з наших воїнів теж мав одкровення.

Ми ніколи не зможемо вийти повністю з печери. Але усвідомлення цього факту не може бути підставою, щоб перестати старатися з неї вийти. Бо саме намагання з неї вийти дає нам людську гідність.

Сенс нашому життю дає віра, що є ще щось поза печерою. Це є той досвід, який багато хто з нас мав на Майдані.

Хочу стати справжнім християнином. А розумію, що поки що я в печері.

Як на мене, найближче до християнства – філософія і музика. Можливо, ще й поезія, але поезія на мене не діє так сильно, як на інших. Історія – це філософія на прикладах, як писав Вольтер.

Щастя ніколи не буде. Будуть щасливі моменти.

Ми ще довго в Україні сперечатимемося про мову, Бандеру тощо. Хочу, однак, щоб ми не сперечалися на голодний шлунок і мали інші проблеми, аніж бідність і злидні.

Багатство корумпує, але бідність – іще більше. Намагання вирватися з неї часто знецінює людську істоту, змушує йти на неприпустимі компроміси й навіть злочини.

Загальний напрям західної цивілізації, попри всі її недоліки, – емансипація особистості від усіх можливих форм гніту.

Не вірте, коли хтось каже, що любить фізичну працю. Маю на увазі фізичну працю з дня у день, із року в рік. Така, як колись була в селі. Вона вичерпує не тільки фізично. Тому кожен, хто міг, тікав із села.

У селі висока смертність, особливо серед чоловіків. Серед хлопців, які вчилися зі мною у школі, лишилося лише троє. Причина – тяжка праця й горілка.

Алкоголізм часто від безвиході. Це дешева ілюзія виходу з печери.

Радянська влада забирала будь-яке відчуття краси. Оці молоді жінки, які тяжко працювали в колгоспах, одягнені в однакові хустки, куфайки й чоботи. Сірий – це головний радянський колір.

Сірий – це головний радянський колір

Ті, що хворі, довше живуть, бо лікуються і про себе дбають.

Вважаю, що попробувати можна все, щоб потім мати відчуття, що відмовився від цього свідомо.

Останнє десятиріччя маємо фемінізоване суспільство. Жінок стає все більше видно в науці, політиці.

Для мене ознакою, що Україна відбулася як демократична держава, буде те, коли нашою президенткою стане жінка.

Ми є засадничо нормальні. Коли приписуємо іншим суспільствам переважно позитивні риси, а собі – негативні, то просто мало знаємо про ті суспільства.

Передплатити журнал "Країна"

Зараз ви читаєте новину «"Якщо ти народився в селі, то народився у Всесвіті"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути