А мне вкусно

– Какие украинцы, к чёрту, европейцы? – написав російський драматург Євген Гришковець 7 травня. – Сегодня мой давний знакомый из большого украинского города прислал фотографию, как он сжигает у себя во дворе мои книги. А он любил мои книги много лет. И спектакли.

Я теж колись любив влучні сценічні образи Гришковця. Поважав і цінував його за вміння кількома словами передавати цілу палітру почуттів: "Вот я – ем собаку. Может быть, сейчас какая-нибудь девочка, устав от ­рыданий, всхлипывая, только-только задремала. А до этого они с папой, с фонариком, обшарили все дворы, сараи – где любимая собачка, – читає він у авто­біографічній виставі "Как я съел собаку". – Я ел, ел, думал, понимал, что внутри меня, в желудке, уже находится кусок этого доверчивого и беззащитного существа. Ел, пытался ощутить бунт в себе, а мне вкусно".

Шість років тому потрапив на зустріч з автором у Києві. Журналісти поцікавились, чи знайомий він з українською літературою.

– Не знаю никого. Не могу прочесть. Не понимаю, – відповів Гришковець. – Но сразу предупреждаю, что я – не шовинист. Просто констатирую: вряд ли у украинского литературного языка есть перспектива. На постсоветском пространстве авторы всегда будут писать на русском – это гарантирует большую аудиторию.

Через два роки слухав Гришковця на якомусь благодійному вечорі. Він вкотре розказував, що без Росії ми – ніхто. Що ми такі самі неєвропейці, як і росіяни. І їхньому газу й нашому салу треба триматися разом.

– Но вы же сами не русский по национальности, – вирвалося в мене.

Із залу я швиденько вийшов, аби не слухати звинувачень у націоналізмі. І згадав, як на початку 1990-х Гришковець утік із Росії до Німеччини. Розповідав там про страшний антисемітизм у рідному сибірському Кемерові.

Я не їв собаку – на відміну від Гришковця. Хоча армійські товариші, які вкрали і приготували вівчарку, казали, що дарма.

×