— У святого Конона був добрий сад і город при ньому, розповідали колись старі люди. Він їх гарно доглядав і все там у його хорошо родило. Казали: "Хто на Конона святкує, у того город квітує",— розповідає 59-річна Марія Абрамова, родом із міста Зіньків на Полтавщині.
18 березня православні й греко-католики вшановують святого мученика Конона. У І ст. його замучили в рідному місті Ісаврія в теперішній Туреччині за відмову принести жертву язичницьким ідолам. А наступного дня, 19 березня, згадують святого мученика й цілителя Конона. Він жив у ІІІ ст. в місті Іконії, що теж було розташоване на території нинішньої Туреччини. Займався городництвом. За те, що твердо тримався християнства, йому вбили в ноги цвяхи і гнали перед колісницею, доки Конон не впав від знемоги й не помер із молитвою на вустах. У народному календарі обидва свята об'єдналися в одне — Конона-городника.
— То якби навіть сніг лежав у цей день, то все одно добре піти на город і хоч трошки попоратися там, — продовжує Марія Абрамова. — Треба хоч одну грядку скопати, тоді город тобі щедро віддячить — все і зійде, і вродить. А ще на городі треба викопати три ямки і примовляти над ними: "Це тобі одна на сушу, друга — на мошки, третя — на черву". Ямки закопати і землю зрівняти. Тоді влітку ні посуха, ні черви, ні комахи не завадять городу.
Святий Конон, вважали, завідує градом, тому цього дня літні жінки дотримувалися суворого посту, не працювали, щоб літом град не вибив посіви. На Конона-градівника стежили за погодою: якщо вдень ясно і сонячно, то протягом літа жодного разу не випаде град.
— Мені сусід, покійний дід Павло Купрієнко, розказував, що Конон над усіма конюхами конюх. У нього коні завжди доглянуті, гладкі й такі швидкі, як вітер. Святий Конон править кіньми самого Іллі-пророка, як той по небу у вогняній кареті їде, й гром гримить, — розповідає 52-річний Анатолій Жохін із села Бережівка Ічнянського району на Чернігівщині.
Колись ті, хто мав коней, збиралися цього дня до корчми й випивали, щоб коні їхні були сильні й прудкі. Дуже впиватися не годилося, щоб коні не понесли й не брикалися.
Ще на початку ХХ ст. на Кононів день коней загодовували найкращим вівсом і звільняли від будь-якої роботи. На Лівобережній Україні був звичай влаштовувати цього дня кінські перегони. А ще обов'язково цього дня кропили коней свяченою водою, щоб їх не мучив уночі домовик.
— Якщо домовик коня полюбить, то йому ноччу гриву заплітає, чеше його, доглядає, — продовжує Анатолій Жохін. — А якщо кінь домовику "не в масть", то буде його ганяти, колтуни в гриві збивати. Кажуть, як ото утром кінь "в милі" — піна з нього так і валить, — то це домовик на ньому всю ніч їздив. Замучає коня.
Щоб запобігти цьому, на Конона ловили й убивали сороку, вішали її в стайні біля дверей. Кінські підкови прибивали до порога, щоб недобра сила не могла потрапити до хати. Якщо ж хотіли приманити в сім'ю щасливу долю, підкову кінцями догори прибивали зверху до лиштви дверей. У Карпатах пастухи вірили, що кинута у ватрище стара підкова охороняє від грому ціле стоїще худоби.
Якщо ж напередодні Кононова дня або у Великодну ніч подивитися крізь кінський хомут, то можна побачити всіх відьом у селі.
"Ми возили свою кобилу кувати за кілометрів 70"
— Коли проводили колективізацію, так щоб не було одноосібників — "індусів", як на них казали, — а також щоб їх змусити іти в колгосп, то на коней ввели дуже великий податок — у кілька разів більший, ніж на корову. І, в результаті, всі коні були тільки колгоспні, — пояснює 52-річний Анатолій Жохін із села Бережівка Ічнянського району на Чернігівщині.
Дозволяли мати коней тільки лісникам або об'їзникам. Щоб виорати город, привезти сіна або вивезти гній, селяни мусили брати коней за нарядом у колгоспі.
— У Росії, у Прибалтиці можна було, а в нас — ні. Забороняли в Україні за колгоспів мати коней вдома, — каже 50-річний Вадим Логвинов, родом із Дніпропетровщини. — Одне-два покоління випало — і все, досвід втрачено. Оті ще козацькі традиції догляду за кіньми, що передавали з покоління до покоління, від батьків до дітей.
Вадим Логвинов має кінську ферму в селі Коростяни під Ужгородом.
— Кінь — тварина дуже ніжна. Не тим нагодував — наприклад, прілим сіном, і у нього шлунок вздувся, він мучається. То його треба обов'язково поводити, не давати йому лягати, щоб не було завороту кишок. І догляд мусить бути постійний за ногами, за копитами, за спиною. А в нас сільські дядьки часто так до коня ставляться, що хоч до Товариства охорони тварин звертайся.
Сьогодні по селах важко знайти доброго майстра, який би підкував коня.
— Усі старі мастєра поумірали, то ми возили свою кобилу аж у Березне кувати. Це кілометрів 70 від нас, там конєзавод є, там конєй держать. А так і не підкуєш уже ніде — нарікає 76-річна Ніна Марченко із села Конотоп Городнянського району на Чернігівщині.
Каже, що готує свою кобилу Зорьку сіном. На ніч дає вівса.
— Шоб була упітана, — пояснює. — Поїть треба. Як лошам була, то ми їй у воду подмєшували борошна. Доглядать треба: коник — це ж тобі не трактор, не залізячка. З ним погаваріть нада, почістіть, розчесати. До коня треба з душой ставітса.
На білому коні хлопця коронували на парубка
У Зіньківському повіті на Полтавщині наприкінці ХVІІІ ст. було 15 кінських заводів і до 200 коней у кожному селі, подає статист Павло Шафонський. У Гадяцькому — 13 конезаводів і до 300 коней у кожному селі. В Україні розводили коней неаполітанської, англійської, іспанської, данської та берберської порід.
Культ коня на території України був розвинений ще зі скіфських часів. І скіфських царів, і руських князів ховали або спалювали разом з їхнім бойовим конем. А посвячення юних княжичів у воїни, описують літописи, відбувалося у 7 років, коли їх уперше урочисто садовили на коня. До початку ХХ ст. на Поділлі зберігався старовинний звичай "коронування хлопця на парубка". Хлопця садовили на коня, зазвичай білого. Він їхав. "басував" конем, а всі його вітали оплесками й піснями.
У весільних обрядах молодий, як правило, приїжджав свататися до молодої на коні й молоду обов'язково на конях перевозили до хати молодого. І сьогодні у карпатських селах, молоді їдуть від вінця верхи. А біля комори, де молоді проводили першу шлюбну ніч, у деяких місцевостях прив'язували коня — щоб оберігав їх від зурочень.
3 
1
Коментарі