Надивившись фільмів про льотчиків, молодий Леонід Биков марить небом. 1945-го він їде до Ленінграда і вступає до льотної спецшколи. Та за місяць його відраховують: через зріст — 163 см. Хлопець вирішує стати актором.
Заваливши вступні іспити в Києві, 1947-го їде до Харкова. Абітурієнтів поселили в спортзалі інституту, розділивши його на дві половини — чоловічу й жіночу. Там Биков знайомиться із 17-річною Тамарою Кравченко з Бєлгорода. За шість років вона стає його дружиною. 1956-го Тамара народжує сина Олеся, а через два роки — доньку Мар"яну.
Після інституту Биков влаштовується до Харківського театру ім. Шевченка. Його помічають кінорежисери й запрошують грати в кіно. Спочатку на епізодичні, а потім і головні ролі. Фільми "Приборкувачка тигрів", "Максим Перепелиця" та "Альошчина любов" роблять Леоніда Бикова відомим у СРСР. Невдовзі його із дружиною запрошують на "Ленфільм" й одразу вручають ключі від трикімнатної квартири на набережній Неви. У Ленінграді Биков знімає свою першу режисерську роботу — кінокомедію "Зайчик". На гонорар за неї купує гараж й "волгу". "Тяпа" — так він ласкаво називає свою машину — стає для нього членом родини.
"Зайчик" має успіх у глядачів, та у пресі його критикують. Керівництво "Ленфільму" більше не дає Бикову знімати фільми. "Уже почти год не снимаюсь, — пише він другові. — Отказался от девяти сценариев. Не хочу участвовать в лживых и антихудожественных вещах. Конечно, долго не продержишься, надо выполнять план студии. Все чаще думаешь, что надо возвращаться домой". 1966-го він їде до Києва — його давно сюди кличуть. На кіностудії ім. Довженка Биков сподівається втілити свою давню мрію — зняти фільм про воєнних льотчиків. Але на студії його зустрічають бойкотом:
— Понаїхали тут генії! Своїх вистачає! А хто такий Биков?!
— Он очень тяжело это переносил и задавал себе вопрос до конца жизни: "Зачем?! Зачем нужно было меня переманивать, если я здесь никому не нужен?! — згадує донька Мар"яна.
Стрічку "У бій йдуть одні "старики" довго не дають знімати — замало героїчна. Тоді Биков починає "обкатувати" сценарій на сцені різних міст Союзу. Слухачі захоплені його виступами й керівництво студії врешті-решт дає "добро" на зйомки фільму. Картина виходить на екрани на початку 1974-го. Через рік Биков розпочинає роботу над стрічкою "Ати-бати, йшли солдати". Для зйомок виділено танки, артилерію й кілька армійських взводів. Та коли плівку проявляють, з"ясовується, що вона майже зіпсована. Графік летить, солдатів і військової техніки більше не можна тримати. Леонід Биков їде до Москви на прийом до міністра оборони маршала Андрія Гречка.
Той кричить на Бикова, потім мають довгу розмову. Після повернення з режисером трапляється інфаркт. У лікарні пише лист-заповіт, адресований друзям — режисерові Миколі Мащенку й акторові Іванові Миколайчуку — подбати про його родину після його смерті. У цьому ж листі розпоряджається про похорон: "Не надо никаких речей над могилой, скажите только: "Прощай" — и спойте мою любимую песню — "Смуглянку". Иначе я встану из гроба и уйду от вас". Одужавши, закінчує картину.
Ворогів Леонідові Бикову не бракує — не лише на студії, але й вище.
— Папа никогда не носил камень за пазухой или фигу в кармане, — пояснює Мар"яна. — Он мог посоветовать министру, который не умеет управлять, идти на пенсию. Мог отказаться от банкета с очень высокопоставленной особой и пойти в это время на рыбалку.
Командування частини, де служив його син Олесь, запрошує актора на творчу зустріч. Після виступу той терміново їде, пославшись на справи у Києві. Олесь одержує наряд поза чергою, а потім іще кілька впродовж місяця. Чому впав у немилість, довідується згодом: батько відмовився пити на банкеті, який влаштувало командування. За місяць Леонідові Бикову передають нове запрошення — зі штабу сподіваються високого начальства. Коли Олесь каже, що батько не приїде, йому радять добре подумати. А за тиждень під час нічного чергування б"ють і відправляють до психлікарні. Два місяці Олесь там спить — йому без кінця колють препарати. Потім комісують й відправляють додому. У військовому квитку запис: "Ст.4. Гр.1 воинского расписания болезней", діагноз — шизофренія.
Щербицький любив Бикова. Після бесіди з ним актор забирає заяву
Із цими статтею й діагнозом влаштуватися на роботу годі. Олесь обійшов 44 організації, де були потрібні робітники: його не беруть ані нічним сторожем, ані вантажником, куди приймають навіть кримінальників. Тоді зважується на злочин, щоб, відсидівши, вийти на волю без "квитка". Грабує ювелірний магазин і чекає арешту. По нього ніхто не приходить і він сам іде в міліцію. Коли Биков дізнається, що сина арештовано, переживає другий інфаркт. Замість в"язниці Олеся на рік запроторюють до "павлівки" — київської психлікарні.
— Главврач Павловской больницы, доктор Лившиц, сказал тогда отцу: "Используйте все связи, спасайте сына, здесь его "заколют". Увозите семью из Украины", — згадує Мар"яна.
Биков зліг. Коли за "Ати-бати, йшли солдати" 1977-го йому присвоюють Державну премію України, відмовляється від неї. Премію привозять йому додому. Хвороба відходить і Биков везе на студію ім. Довженка заяву про звільнення. Про це доповідають першому секретареві ЦК Компартії України Володимирові Щербицькому. Після їхньої бесіди — той любить актора — заяву забирає.
12 квітня 1979-го Леонід Биков повертався на машині з дачі до Києва. Вирішує об"їхати асфальтний каток, що повзе попереду. Назустріч несподівано вискакує вантажівка. Вивернути кермо вбік Биков не встигає: вантажівка на швидкості врізається в його "волгу".
За чотири місяці до загибелі Леонідові Бикову виповнилося 50. Від поздоровлень на кіностудії ім. Довженка він відмовився.
— Подождите с генеральной репетицией моих похорон, — сказав.
А наступного дня одержав листівку із жалобною рамкою й побажанням довгих років життя.
"Коммунисты, я не хочу с вами жить!"
— Еще до папиной смерти нам и ему пообещали "выжженную пустыню", — згадує Мар"яна Бикова. — И мы ее испытали в полной мере. Очень многие люди, окружавшие его при жизни, показали свое истинное лицо.
Мар"яна з матір"ю виїжджають із Києва. Вісім років живуть у Росії, потім перебираються до Харкова. Тим часом її брат Олесь намагається скинути із себе тавро божевільного. Марно. Йому допомагають підробити документи. "Благодаря им я целый год качался на волнах Охотского и Берингова морей, добывая для Родины красную икру", — пише він в одному з листів. Та в Києві в цей час виганяють із квартири його дружину, синів — із дитсадків. Доводиться повернутися. Знову безробіття й походи в ЦК. 1989-го Олесь Биков їде до Москви із проханням дозволити емігрувати. На Красну площу його не пускають. Він стає біля готелю "Москва" із плакатом: "Коммунисты, я не хочу с вами жить!" Його скручують і кидають до в"язниці, а за п"ять днів відправляють до Києва.
Олесеві таки вдається вирватися за кордон. Спочатку до Австрії, де незалежні психіатри визнають його здоровим, а потім до Канади. Там він живе нині із дружиною й чотирма синами.
Мар"яна Бикова за професією кінознавець. Живе в Києві, працює редактором на кіностудії Довженка. Переїхала до столиці 1997-го, за три роки перевезла матір.
1928, 12 грудня — Леонід Биков народився у селищі Знаменське Слов"янського району Донецької області. У родині металурга Федора Бикова й Зінаїди Панкратьєвої вже виховували доньку Луїзу
1952 — дебютує як актор у фільмі "Доля Марини", де грає колгоспного кучера Сашка
1961–1964 — знімається у фільмах: "На семи вітрах", "Коли розводять мости", "Обережно, бабуся!"
1979, 12 квітня — загинув в автокатастрофі
1994 — малій планеті, раніше позначеній у міжнародному каталозі як "1973SO4", дали ім"я актора. Носить його ім"я й один з українських МіГ-29
2 
1
Коментарі
2