Що більше в людей зброї, то нижча вулична злочинність

11

Українці мають на руках понад два мільйони легальних стволів і десь у півтора разу більше - нелегальних. При цьому відсутній закон про зброю. Прийняти його треба якомога скоріше – вважає Георгій Учайкін, голова наглядової ради Української асоціації власників зброї

Зброєю володію з 1996 року, коли скористався нагодою придбати першу рушницю. Відтоді став замислюватися, нащо вона мені потрібна. Не полюю. Іноді ходжу в стрілецькі комплекси. Решту часу вона просто охороняє мою родину й дім.

Наприкінці 2008-го в компанії однодумців вирішили створити таку зброярську асоціацію, як в Америці. Обдумали концепцію, найняли юристів, написали статут. Реєстрували нас аж півроку. Статут Асоціації погоджували всі силові відомства. ­Такого порядку немає, просто в Мін'юсті боялися взяти на себе відповідальність за реєстрацію Асоціації власників зброї. Ось і направляли їм запити – перегляньте, чи нічого не вбачаєте? Сам бачив рекомендації МВС до нашого статуту за підписом одного з заступників міністра. Який стосунок до нас мало це Міністерство під час реєстрації? Ми – громадська організація.

Без будь-яких обмежень в Україні дозволено купувати хіба що пневматичну зброю. Хто хоче вогнепальну, то, якщо не обмежений за фізичним станом і за судимостями, може придбати довгоствольну, нарізну або гладкоствольну мисливську рушницю. Щоправда, не будучи членом Товариства мисливців та рибалок, не зможе ходити на полювання. Зберігати треба в умовах, згідно з інструкцією №622. ­Закону нема.

Про зброю в Україні людям треба розповідати так, як 4-річним дітям. Суспільство зґвалтоване думкою, що зброя йому не потрібна і заважає. Нам постійно і штучно створюють видимість, що у всіх бідах винна зброя. ­Чомусь засуджують пристрій, а не людину, яка його використовує. Насправді – що більше в людей зброї, то менша вулична злочинність. Головна засада – ніхто не має знати, чи є в мене зброя, усі лиш мають пам'ятати про закон, що дозволяє мені її мати. Це дисциплінує злочинців та розбишак.

Швейцарія – стабільна, заможна й нейтральна країна. На 7,5 мільйона ­жителів – 4,5 мільйона стволів. Оборонна доктрина побудована на тому, що всі чоловіки з 20 до 50 років перебувають у військовому кадровому резерві. Зброю зберігають удома. І в цій країні фактично немає вуличної злочинності.

В Європі багато зброї мають ще фіни, серби, шведи. Взагалі, кількість зброї в громадян дивним чином пропорційна до валового національного продукту країни.

У нас величезна державна машина не дає людям права на самозахист. На весь Радянський Союз було приблизно 100 тисяч міліціонерів. В Україні кількість особового складу МВС щонайменше вп'ятеро більша! Ще більше – у Росії, Білорусі. А от у Молдові – ні, бо там із 1994 року діє закон про зброю. Не могла держава впоратися з шаленим сплеском злочинності й вирішила, що люди спробують захиститися зброєю. Вдалось. Так воно й лишилося. Також офіційно купувати, зберігати і приховано носити вогнепальну зброю з колишнього Союзу можна в Литві, Латвії й Естонії. Керівник карного розшуку однієї з балтійських країн розказав мені, що після того, як прийняли закон про зброю, скоротили приблизно 40 відсотків поліцейських. Наслідки відчутні вже за шість-вісім місяців. Закон про зберігання зброї має ще Грузія. Але не країни, які тяжіють до тоталітарного правління.

Риторичне запитання: у нас так багато міліціонерів для того, щоб берегти наш спокій та безпеку? Все одно є селища навіть без дільничного інспектора. Та в самому Києві спробуйте викликати міліцію і замовити піцу – що буде швидше. І що робити ті 20 хвилин, доки вони їдуть? Ми годуємо 350 тисяч міліціонерів, 200 тисяч внутрішніх військ, ще близько 200 тисяч військовослужбовців – а що з цього ефективне? Чи можуть громадяни сказати, що почуваються в безпеці? То чому нам не перейняти досвід Швейцарії, скандинавських країн чи Ізраїлю, де всі чоловіки мають зброю, і маленька країна здатна захистити себе від великих загроз?

Від рук злочинців в Україні за рік гинуть сім тисяч людей. Плюс прихована статистика – тих, хто помирає внаслідок поранень. Разом – вісім тисяч щороку. За 20 років це 160 тисяч – більше офіційних втрат Радянського Союзу в Афганістані. 140 тисяч за цей же час загинули в ДТП. Обабіч доріг їм вінки стоять, пам'ятники. Якби ставили хрести вбитим – їх було б так само густо. Просто одна проблема візуалізована, інша – ні.

Спитаймо родичів отих 160 тисяч: чи хотіли б вони, щоб у загиблих на час злочину була при собі зброя? Відповідь була б однозначна. Не відомо, чи вдалося б їм скористатися нею, але мали б шанс. За цей шанс треба хапатися.

Американській стрілецькій асоціації 150 років. Це лобіст номер один у США. В Україні справжнє зброярське лобі представлене поки що тільки нами. А протизброярське – усіма силовими структурами. В усіх країнах за право володіти зброєю борються неурядові організації, а держава – завжди і всюди проти.

Міфи – загальновідомі: "Усіх перестріляють! Хочете, щоб було, як в Америці?". Я – хочу. Мені там сподобалось. Пенсійне забезпечення на рівні – медицина, освіта, турбота і ставлення до своїх громадян. Зброя їм не заважає це все мати. Навіть навпаки.

1980-го мерія містечка Кнессо, у Джорджії, зобов'язала всіх домовласників володіти зброєю. Внаслідок цього за 20 років у місті трапилося тільки три вбивства, з яких зі стріляниною – одне, а населення міста зросло з 5 до 21 тисячі жителів. Злочинність знизилася завдяки розумінню, що населення озброєне.

Є протилежні приклади. Велика Британія мала в 1990-х два випадки масової стрілянини по людях. Ці приводи влада використала, щоб відмовити громадянам у праві володіти зброєю. Після того в них по деяких злочинах, зокрема по зґвалтуваннях, статистика зросла на 115 відсотків.

Конгресмени штату Техас хочуть дозволити студентам носити зброю в коледжах. Такий закон діє у штаті Юта. А від брейвіків треба захищатися державною політикою з питань міграції. На жаль, Брейвік – не божевільний, він наголошує, що вчинив це свідомо. І знову ж таки – поїхав він на острів, де сотні людей, включно з поліцейським, були неозброєні. Найлегше бити беззахисних. Тому йдуть стріляти у школи, а не в поліцейські відділки, полігони чи на стрілецькі фестивалі, де є чим дати відсіч – де на постріл відповідь була би пострілом.

Коли не дозволяєш собі сідати за кермо після келиха пива – це відповідальність. А хтось сідає. Так і зі зброєю. Безумовно, будуть випадки, коли хтось когось підстрелить чи дитина пораниться. Але шкоди від цього буде незрівнянно менше, ніж зараз від безкарної злочинності. Божевільні та негідники були і будуть. Він нап'ється, сяде за кермо і буде містом збивати людей – як швидко його зупинять і хто? Тільки той, хто матиме зброю. На жаль, це буде аж найближчий міліціонер – якщо він буде озброєний і не злякається. Чи, може, заборонимо автомобілі?

Легковажних обов'язково треба карати суворо і привселюдно. Щоб суспільство бачило, що негідники отримують на горіхи і в деяких випадках доживатимуть у в'язниці.

З прийняттям закону про зброю має бути створена потужна система підготовки майбутнього зброєвласника. Придбанню зброї мають передувати тривалі курси, на яких навчатимуть, як із нею поводитися, що станеться, якщо її застосувати незаконно – який термін ув'язнення отримаєте. Убив людину безпідставно – довічне. Вивчаєте Карний кодекс – що таке самозахист, що таке його перевищення. Потім вивчаєте, як надати першу допомогу постраждалому від ваших дій, бо все одно треба рятувати життя. Потім учитеся поводитися зі зброєю й постійно здаєте внутрішні заліки. А потім – заліки в МВС. Систему підготовки та навчання майбутнього власника зброї треба обов'язково вивести з-під юрисдикції Міністерства внутрішніх справ. Воно має екзаменувати, а навчати повинні інші, щоб корупційну складову звести майже до нуля. Хай контролюють один одного. Тоді на виході буде власник зброї, який офіційно придбає пістолет і відповідально ставитиметься до нього.

Проблемою також є кількість нелегальної зброї на руках. Офіційно – нема де дивитися. Неофіційно – щонайменше три мільйони стволів. Сюди додайте ще понад два мільйони легальних – а країна не має закону про зброю.

Легальна зброя вноситься в бази, реєстри, і відомий увесь її шлях: калібр, модель, марка, де, коли з'явилася, кому і коли продана. А нелегальна – ні. Тому професіонал кидає таку річ на місці злочину. За нею його не вистежиш, бо він ніяк на прив'язаний до цієї зброї. Ланки на власника ведуть, коли зброя легальна, пройшла процедуру відстрілу.

Нормальний закон про зброю має бути пристосований до європейського законодавства. Доведеться зробити кадастр зброї, що можна продавати. Тоді в одному ряду будуть не тільки ПМ, ТТ, "Форт", а й "Кольт", "Ґлок", "Беретта" і ще 200 позицій – почнеться справж­ня конкуренція. З'явиться новий ринок: курси, вчителі, інструктори, тири, стрілецькі комплекси – це робочі місця. Зброя в продажу – значить нові магазини, ремонтні майстерні, виставки. Ціла індустрія.

Серед депутатів друзів не маю, але маю багато знайомих. Поодинці вони – класні хлопці: "Дійсно, закон! Давно пора!" А коли збираються разом - щось їм не вдається. ­Починаємо розбиратися – хм, та кожен із депутатів має нагородну короткоствольну нарізну зброю, яку йому подарувало МВС або президент! Без неї просто не уявляють життя міністри, їхні заступники, мери навіть маленьких міст, впливові бізнесмени. Якщо в людини вже вирішене це питання, і вона долучена до касти обраних, то навіщо їй ще ваші проблеми?

Інформація про те, кого офіційно нагородили пістолетом, – прихована, але повідомлення про це трапляються. ­Скандал був у Росії - що таке нагородження коштує 25–50 тисяч доларів. За цяцьку, собівартістю 20 баксів. Чому не нагороджують годинником за 20 доларів із написом "Із подякою. Україна"? Бо розуміють: годинник нікому не потрібен, а треба єдиний ефективний засіб самозахисту - бойовий ствол, який завжди з тобою.

Постійно запитують: "А якщо влада почне стріляти?" Розігнати незадоволений натовп водою, кийками чи газом – ще вірю. Стріляти - не вірю. Звідки їм знати, що обстріляні не мають родичів, друзів? Хто дасть певність, що не буде хвилі помсти? Зброя в народу – це якраз противага і запорука спокою. Кількість зброї в населення має збалансувати та унеможливити озброєне протистояння влади з народом.

Перемогти свій народ ніколи нікому не вдавалося. 1968 року студенти в Парижі свої права відстоювали, барикади будували. Президент Шарль де Ґоль тоді був у Юго­славії, а прем'єр-міністр Жорж Помпіду вирішив, що поставить студентів на місце. Чи не 30 тисяч спецназу на підтримку поліції у Париж завів. І тут батьки студентів не зрозуміли, за що лупцюють їхніх дітей. Франція спалахнула. З вікон у поліцаїв кидали горшки з квітами й лили окріп. Під цей шумок комуняки захопили деякі підприємства. Вгамували все це майже за півроку, але воно показало, що не можуть ніякі спецпризначенці здолати власний народ. Тож, якщо почнуть стріляти, – зброя у відповідь знайдеться. Якщо українця дістануть, він може воювати дуже довго. Останні схрони до 1960-х діяли.

Хочу, щоб воєн ніяких не було. Але якщо вже розпочнуться – хай українці будуть до такого готові. А без зброї шансів вижити не матимеш. Коли розривали на шматки Юго­славію, поміняти речі на їжу можна було тільки зі зброєю. Без неї їх просто забирали. Це відбулося в центрі Європи 20 років тому.

У душі я – український націоналіст. Це свідоме рішення, якого я дійшов.

Щороку в Зальцбурзі відбувається фестиваль пам'яті Моцарта. Ми йшли ввечері – назустріч тисячі людей. Вдягнені – або чоловіки в смокінгах, а жінки у вечірніх сукнях, або в народних строях обоє. У них традиційний одяг дорівнює класичному. В такому в опері сприймають нормально. Коли зникли кордони, австрійці зрозуміли, що втрачають самобутність. Вони дуже цим переймаються, плекають усе національне. Поруч німці, словаки, чехи – усі зі своєю культурою. І всі тепер дуже цінують усе, що пов'язане зі своїм.

Звісно, я розмовляв російською. Потім, багато мандруючи, якось відчув, що люблю Україну. Ну, а якщо це вже моя країна, я мушу її відчувати, розуміти. І мова має бути основою. Так, у моїй багато ще русизмів, але я щодня її слухаю і підчищаю. І є ще один момент. Поїду за кордон кудись, на море – як побачу в готелі, що витворяють хлопці із Сургута, стає просто соромно, що хтось може сплутати, ніби я з тієї ж країни, що й вони. Так мене й затягнуло, що з усіма розмовляю українською. Винятки – для тих, хто її не розуміє.

Радянська влада забороняла не тільки зброю, а й карате. Викладачів саджали в тюрму, а з учнів брали підписку, що не використовуватимуть вивчені прийоми. А зараз карате нікого не лякає. Так і зі зброєю буде. Це один з останніх радянських міфів – що дільничний врятує, захистить. Статистика, на жаль, свідчить про зворотне: сотні тисяч убитих, сплеск злочинності, невпевненість у майбутньому. Рівень довіри до правоохоронних органів низький. Люди дедалі більше надіються на себе, і ніхто цю надію та право захищатися забрати не в змозі.

×