Вийшов перший прозовий роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого". Над книжкою письменниця працювала 10 років. Роман, написаний від імені 35-річного програміста як щоденникові нотатки, надрукувало видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". У січні відбудеться вісім презентацій твору містах України.
Ліна КОСТЕНКО, 80 років, письменниця.
Народилася у місті Ржищев на Київщині в родині вчителів. Навчалася у Київському педінституті та Московському літературному інституті. Дебютувала збіркою "Проміння землі" 1957 року. У 1960-х виступала проти арештів української інтелігенції. Не написала жодного вірша про Леніна і КПРС. Книжки "Зоряний інтеґрал" і "Княжа гора" вилучили з друку. 16 років її збірок не видавали. 1987-го отримала Шевченківську премію за роман у віршах "Маруся Чурай". Відмовилася від звання "Герой України" зі словами: "Політичної біжутерії не ношу". Почесний професор Києво-Могилянської академії, Львівського та Чернівецького університетів. Із 1995-го бере участь у наукових експедиціях до Чорнобильської зони.
Була одружена з польським письменником Єжи-Яном Пахльовським та Василем Цвіркуновим, керівником Київської кіностудії ім. Довженка. Має двох дітей.
Зараз упорядковує дві поетичні збірки. Працює над документальною книжкою про Чорнобиль та романом, що пише від імені дружини героя "Записок українського самашедшего"
Надумала повернутися до літератури. Важкий час - це завжди мій час.
Раптом зробилися смішними письменники такого типу, як я: "Шістдесятники? Та що вони зробили?"
Мене хтось сильно хвалив і представив як поета громадянського. А я хотіла б писати лірику. Хотіла б малювати срібним олівцем на лляній тканині. Мені ближче "Де вечір пахне м'ятою, аж холодно джмелю".
Тільки створили нову українську державу, як письменники почали закликати народ встати з колін. У цих орлів за радянської влади була "партія - очі мої, партія - серце моє". Якщо ви повзали, то повзайте далі, навіщо ще людей закликати плазувати?
Пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками. Так треба теж із розумом це робити! Росіяни роблять наукові дослідження "Русский мат". Ці дисертації зберігають у спецхранах, і правильно роблять. Молода українська література наввипередки заматюкалася, демонструючи свою незалежність. Для них це вияв свободи. Що мали відчути "шістдесятники", які знали, що таке свобода в умовах несвободи? Написала тоді: "Не хочу грати жодну із ролей у цьому сатанинському спектаклі". Пішла собі в еміграцію в Чорнобильську зону, шукала там матеріали для нових творів. Вийшла зі Спілки письменників, бо набридло оте нудне скімлення. Не мають ні ідеї, ні мети.
Не впізнаю Україну в інтерпретаціях політиків. Один, до якого я добре ставлюся, нещодавно сказав: "Винесу країну на своїх руках".
На мій ювілей перший дзвінок був із Макіївки. Почули у слухавці шум, спів і кажуть: "У вас там шо, гості? Передайте им привет от донецких бандитов!"
Література нікому не потрібна, поезія - тим більше. У нас можна зачиняти книгарні. Знаючи, що моєму народу непотрібна поезія й історичні романи, вирішила перейти на сучасну прозу.
Вірші пишу я, проза пише мене, а над статтями я працюю
У Гоголя - "Записки сумасшедшего", а я зробила уточнення, бо українське божевілля специфічне. Якщо в Росії - манія величі, то в Україні - манія меншовартості. Гоголівський сумасшедший став іспанським королем Фердинандом VIII. А як у нас українець самашедший - то він може стати героєм Кафки.
Мені дуже шкода було свою рідну незалежну державу. Так не хотілося писати чогось прикрого. І я стримувалася.
Зрозуміла, що страшно хочеться дослідити, як людство й Україна входить у міленіум. Буквально день за днем. Якраз на цьому перепаді написана книжка. Тут мені дуже потрібні були журналісти. Недаремно в ній книжці написала "От хто у нас є - це журналісти. Очі суспільства, яке спить".
Назбиралися стоси матеріалу. А я ж - молодий прозаїк, як сказав Іван Малкович. Для прози хай який завгодно цікавий матеріал- на 5-й хвилині читач утомиться, на 10-й знепритомніє, якщо на нього дати валом найцікавіші факти. Потім пішла робота з розгрібання - як же вийти з цього матеріалу? Тут моя доця, прочитавши, каже: "Мамуся, а от якби десь дзенькнула чайна ложечка?" Тобто, давай героя, людину.
Книжка написана від імені чоловіка. Щось цікаве в цьому є - жінка написала нежіночий роман. Але я ненавмисне, це не епатаж і піжонство. Просто у Гоголя герой "Записок" - чоловік, Поприщин, чиновник.
Із чиєїсь дуже важкої і недоброї руки нашу літературу називають "укрсучліт". В основі цього слова щось дуже неприємне, суче. Правда, це ще називається постмодерн. Посттоталітарне, постгеноцидне суспільство, постсмодерн - пост і пост. А "пост" - це після. Час уже вистрелити зі стартового пістолета й побігти.
Ще в 1960-х був один критик, недобрий і непорядний. Критикуючи журнал "Сучасність", що виходив тоді ще за бугром, щоб дошкулити буржуазним націоналістам, сказав, що вони видають журнал "Суч.". Цим він натякав на якесь суче діло. Молода література повинна бути новаційна, оригінальна, свіжа і без жодних хвостів. І раптом дивлюся - хвіст, аж від того дуже поганого чоловіка.
У нас мова вийшла чомусь у площини політиканства. Це безглуздя. Якби вони хоч російською вміли говорити.
Вірші пишу я, проза пише мене, а над статтями я працюю.
Дуже люблю тип українського мужчини, яким є мій герой. Ось недавно заходжу в ліфт, а він виходить назустріч. Я одразу їх упізнаю. Хотіла йому сказати "Здрастуйте". Бо це він. Це навіть не почуття любові до героя, а просто життя. Життя душі на всіх порогах смислу.
Побажала б молоді свободи дихання і якоїсь доброти в суспільстві. Уже не можна витримати. Всі всіх ненавидять. Кожен підіймає хвіст, як той скунс.
Абсолютно непереношу теперішніх смаків, красунчиків, секс-символів. Люблю Жана Габена, Рафа Валлона.
Якісь пірати внадилися видавати моє "Вибране". Торгують, зловити неможливо.
Коли віддала цей рукопис - перечитала дві книжки віршів, які за цей час написала, а не було часу прочитати. Коли Валерій Шевчук почув, що пишу прозу, сказав: "А, тепер ви розумієте, це вам не віршики писати". Зрозуміла, що вірші - це лівою рукою. Пишеш завжди, чуєш віршами.
Письменник мусить писати. Зачинитися, вимкнути телефон і працювати. Розумію, що заборгувала перед людьми. Запрошують з усієї України. Маю сигнали уваги, доброти, красивого розуміння. А я все обіцяю та й не їду.
Боялася нашкодити своїй державі, написати щось не так. Коли побачила, що ми втрачаємо незалежність і винуваті не тільки вороги, а часто самі українці, навіть патріоти, і навіть із вусами, розсердилася.
Усі ці роки промовчала. По-моєму, нікому не заважала. Ні літературному процесу, ні політиці. Але дивилася і розуміла, до чого йдеться. Україна докотилася до прірви. Треба якось це перебороти, бо втратимо її. Нам що, треба оті страшні речі, які творяться в Москві?
Написала про програмістів - це тип людей, яких я люблю. Це молодь, це мій син, його оточення. Це страшно розумні хлопці і дівчата. Вони розумніші за гуманітаріїв.
На презентації у березні сказала, що повертаюся. Все. Не буду стояти збоку.
Рядки з роману, що можуть стати афоризмами
Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.
Нашого цвіту по усіх борделях світу.
Купідон стріляв у серце, а не в геніталії.
Диктат приматів. Куди поділись люди?
Знову намети накочуються на Майдан, як брезентові хвилі прибою.
Такими очима можна заряджати пістолети.
Детективів можна вже не читати, досить читати хроніку світових подій.
Час - великий карикатурист.
Огидна річ - наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі в усьому. Так усе може відмовитися від нас.
Мужчини зникають як явище. Їхнє місце посіли круті - ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґґер. Словом, еволюція вспак.
Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, - інформація була нашою здобиччю. Тепер ми - здобич інформації.
Туркменбаші заборонив балет. Китайській миші відростили людське вухо. Таїландська принцеса бачила мамонта.
- Ти що, колекціонуєш абсурди? - каже дружина.
- Картина світу, - кажу я.
- Виклич сантехніка, кран тече.
"Пропорції дрібного й великого - ось у чому різниця між розумом жіночим і чоловічим", - подумав я.
У блогах про "Записки українського самашедшего" пишуть:
Пані Ліна пише короткими реченнями, як для Твіттеру. Через абзац можна розтягувати фрази на цитати. Проста й насичена образами мова. Поезія в прозі. І головне - актуально.
Артем ЗЕЛЕНИЙ, 32 роки, директор агенції онлайн комунікацій, Київ
У Львові по дві, по три книжки хапають, наче кінець світу. Костенко закупляються, як продуктами в радянські часи. Друзі замовили роман. Але мені не вистачило.
Орися, 27 років, журналіст, Львів
Уявіть Ліну Василівну, запаковану в тіло 35-річного комп'ютерного програміста. Вона, тобто він, любить читати газети і нотує собі якісь речі звідти. Вбивство Ґонґадзе чи закриття ЧАЕС. Це публіцистичний огляд, який міг би називатися "Україна на зламі тисячоліть". Убивчо-наївні, декламаційні фрази. Коли чекаєш на роман такого літературного мастодонта, як Костенко, то сподіваєшся, що він випереджатиме час і звучатиме новим словом. А це не роман, і навіть не художня література.
Валентина, 27 років, редактор, Київ
23 грудня 2009 року, вийшов роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів"
Писали:
"Музей покинутих секретів" - сім років
"Записки українського самашедшего" - 10 років
Кількість сторінок:
у Забужко - 832
у Костенко - 416
Герой - слабкий чоловік:
у Забужко - фізик, який полишає науку й торгує антикваріатом
у Костенко - фізик, який закидає науку і створює комп'ютерні програми
Героїня:
у Забужко - сильна жінка, журналістка
у Костенко - сильна жінка, філолог
Еротичні сцени:
Забужко:
"Тим часом Артемова рука обережно, запитально погладила мені ногу крізь шліц спідниці, забираючись вище коліна, і я машинально, як завжди, подумала про його обручку: щоб не порвала часом мені колготок - можна було б просто відсторонитися, після трьох місяців це був достатньо вимовний жест, але я й далі, як зурочена, непорушно чапіла, схилившись над столом над знімком, на якому, я вже була майже певна, розігрувалася між отими трьома якась прихована драма. Артем задихав частіше, його великий палець уперся в щілину мені між ногами й працьовито розсував її крізь колготки й трусики, із нього завжди був вельми сумлінний коханець - науковець і книжник, він усе робив як по-вичитаному, і часами в мене виникало враження, наче я цінний музейний об'єкт, оснащений невидимою інструкцією для користування".
Костенко:
"Якось після роботи фея фуршетів запросила мене до себе. І я пішов. Я взагалі тепер деякі речі роблю сомнабулічно. Сомнабулічно її поцілував. Сомнабулічно її попестив. Блузочка на її напнутих грудях розстебнулася сама, сексуальні парфуми вдарили мені в ніс. У нас уже доходило до всього, вона вже потягнулася до сумочки: "Ну, ти мєня понімаєш," - тобто вона це носить у сумочці, воно завжди при ній, на випадок, коли трапиться якийсь партнер для "тілесного низу". От тобі й чуттєві імпульси і сполохи жіночих очей. Фея презервативів. Моя четверта козацька сила враз підупала, я раптом згадав анекдот, коли один льотчик говорить другому: "Краще Ту-104, ніж не ту один раз", і засміявся. Вона спитала: "Ти чєво?" - "Нічєво", - сказав я і скочив, мало не перекинувши торшер".
4 
1
Коментарі