БІЛЬШІСТЬ СПОГАДІВ ПРО ГОЛОДОМОР ЗАПИСАНІ ВІД ЖІНОК
"ПОМЕРЛА ПІВТОРАРІЧНА ДИТИНА В МЕНЕ НА ОЧАХ. Ні хліба, ні картоплі, ні молока – не мала що йому дати. Що зимно, мала їх ховати. Я їх ховала так, як квочка прикриває під крилом", – згадувала в серпні 1986-го Оксана Півень, 1907 року народження, із села Шляхове Кегичівського р-ну Харківської обл.
Більшість спогадів про Голодомор 1932–1933 років записані від жінок. Через фізіологію вони витриваліші, мають більші жирові запаси, тож від голоду вмирали часто після чоловіків і дітей.
"На весну ноги попухли, водою збігали, пухирі мала з того голоду, а до роботи мене гонять, – продовжувала Оксана Півень. – Іди! Дванадцята година ночі – приходять, лишай діток у хаті голодних, холодних, і йди до роботи. Мій рідний брат був в економії. Я там робила, тільки з'їла сніданок, а той кусочок в обід, у вечір, збирала той суп, води, ось там укинули ріденьке, а я його зливала й несла, бо двоє діточок мала, і я їм несла. Вони чекали, у вікно заглядали: мама несе хліб! І прийшла додому, а моя дитина лежить на підлозі. І вже мама свічечку засвітила. Я коло неї. Воно взяло мене за руку і сказало: "Мамо!" Більше вже не чула нічого".
"ЧЛЕН БРИГАДИ ЗАБАШТАНСЬКИЙ ЗАВДАВ ПОБОЇВ ГРОМАДЯНЦІ СИДОРУК, яка знаходилася на останньому місяці вагітності, від чого у неї відкрилася кровотеча, і вона народила мертву дитину. Її чоловік, почувши крики, кинувся з лопатою на Забаштанського, але той почав стріляти", – звітував районний уповноважений ДПУ Грановський про роботу "буксирної бригади" в селі Байківка Калинівського р-ну Вінницької обл. 1932 року.
До цих бригад входили активісти. Вони відбирали у селян зерно, яке ті не віддали державі, згідно із плановими квотами. Якщо не було збіжжя, конфісковували харчі й майно. В народі їх називали: обходчики, буксири, душогуби, банда, червона мітла, штирхачі, червоні валки. "Батька нашого посадили, бо не виплатили всі налоги, – згадувала Галина Павлуй, 1912 року народження, із села Киселівка Носівського р-ну на Чернігівщині. – Мати осталася з чотирма дітьми, просила милостиню. Поклала в колиску малого Гаврила, под ряднину всипала трохи зерна. Найшли і забрали. Остукували своїми палками всі стіни, поли".
"У селі Лозоватка Криворізького району Дніпропетровської області уповноважені міського партійного комітету Пушкарьов і Котов за невиконання планів хлібозаготівлі заперли в льох громадянку Гайську, протримавши її до вечора, після чого побили її та звільнили, попередивши, щоб нікому про це не казала", – інформував ЦК КП(б)У спеціальним листом від 29 жовтня 1932 року Нарком'юст УСРР.
"У МИНУЛОМУ РОЦІ ГРОМАДЯНЦІ ЛЕЛЮК МОТРІ БУЛО ДОВЕДЕНО ТВЕРДЕ ЗАВДАННЯ ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ В КІЛЬКОСТІ 87 ПУДІВ (1 пуд = 16 кг. – "Країна"). Остання 62 пуди виконала, а 25 пудів відмовилась виконати, – йшлося у доповідній записці Вінницької обласної прокуратури до ВУЦВК про селянку зі Старої Гути Затонського р-ну Вінницької обл. – У сільраду поступили відомості, що Лелюк Мотря переховала своє збіжжя у дочки – Лохманюк Наталки, з якою мешкає в одному господарстві. 18 січня 1932 року голова сільради з'явився в господарство Лохманюк Наталки з бригадою з метою перевірити, чи дійсно переховується в Лохманюк Наталки куркульський хліб її матері Лелюк Мотрі. Лохманюк Наталка стала чинити опір бригаді, не допускаючи проводити обшук, схвативши сокиру. Вдарила члена бригади сокирою, на якому розрубала плаща. При проведенні обшуку в Лохманюк Наталки було виявлено 170 пудів хліба її матері Лелюк Мотрі". Мотрю засудили до двох з половиною років позбавлення волі, Наталці дали два роки. Також обох зобов'язали сплатити штраф.
"Чех Павло вилучив у заможному господарстві деякі речі й одяг за невиконання твердих завдань хлібозаготівель та інших обов'язкових платежів, згідно з постановою президії сільради, – ішлося у вироку Київського обласного суду в справі родини Овчарів від 6 березня 1932 року. – Під час вилучення майна Овчар Ганна ображала Павла Чеха та всю бригаду, називаючи грабіжниками й іншою ганебною лайкою, але бригада під керівництвом бригадира Чеха Павла все майно Овчарів вилучила. Овчар Ганна спочатку з'явилася було до сільради з метою забрати вилучені в неї речі, але, не добившись цього, вона вечором з'явилася на квартиру до Павла Чеха, якого дома не застала, бо він був на парці в гуральні, й тут же почала в присутності його дружини Чех Насті наносити лайку та образи на адресу Павла Чеха, зазначаючи, що вона йому помститься за пограбовані в неї речі й одяг. Того ж вечора Чех Хима, повернувшись з гуляння годин в 12 чи о 1-й, вийшла до криниці набрати води для хати і побачила, що Овчар Ганна прийшла на подвір'я Чеха Павла та направилася до будівлі невідомо з якої причини. Не знаючи, з якою метою Овчар Ганна ходить біля подвір'я Чеха Павла, Чех Хима, набравши з криниці води, пішла до хати і лягла спати, але не встигла ще заснути, як спалахнула пожежа, якою було знищено клуню та збіжжя, яке в ній знаходилося". Василеві Овчару присудили вісім років виправно-трудових таборів і три – обмеження у правах, а Ганні – два роки в'язниці.
"ЗА ПОСЛЕДНЕЕ ВРЕМЯ ОТМЕЧАЕТСЯ НАПЛЫВ ДЕТЕЙ В ХАРЬКОВ, КИЕВ, ОДЕССУ И ДРУГИЕ КРУПНЕЙШИЕ ЦЕНТРЫ, – йшлося у постанові ЦК КП(б)У "Про боротьбу з дитячою безпритульністю" від 6 травня 1933 року. – Это скопление количества детей в городах и на железнодорожных узлах создает угрозу распостранения эпидемий. Не допускать вывоза в город и на железные дороги беспризорных детей". Жінки мусили лишати села, щоб врятуватися. Хто не міг виїхати, відправляв у міста дітей.
–?Сільська мати веде дитину, упхне в поїзд, що йде на Харків, а сама вертається в село вмирати, – описував публіцист Іван Майстренко в інтерв'ю 1983 року на еміграції. – То вона думає, може хтось дитину врятує в місті.
"Прийшла весна 1933-го, батька не було, а сердешна мама на всі боки старалася, щоб порятувати дітей від голоду, – згадувала Євдокія Опарик, 1925 року народження, з Котельви на Полтавщині. – Перекопувала город, шукала там торішню мерзлу картоплю, терла її, збирала зілля, варила і з того пекла нам якісь коржі. Батько приходив дуже рідко. Коли приносив збіжжя торбинку, то мама ділила те по жменьці на щодня. Брала два камені з розбитих жорен, терла те збіжжя каменем об камінь на крупи і з того варила нам юшку, щоб мали хоч раз у день щось теплого".
"Мій батько працював і дуже рідко появлявся додому, а то все було на маминих плечах, – оповідала Параскевія Волинська-Бігдан, 1923 року народження, з Нових Санжар на Полтавщині. – Мама пробувала їздити до російських міст, до Москви, до інших, щоб купити декілька хлібин, привезти, залишити і поїхати знову купити. За гроші не можна було нічого купити, особливо в Україні, де всі голодували. Якщо зберігся ще якийсь перстень золотий – переважно за золото, бо гроші в той час нічого не варті були". А Тетяна Величко з Ніжина на Чернігівщині переповідала, що матір зберігала вдома шість каблучок із камінцями, які збиралася подарувати донькам на ювілеї: "Не судилося. Проїли каблучки. І срібні чайні ложки".
"ХРОНИК ВАРЯ, ОСТАВИВ ДОМА ЧЕТВЕРЫХ ДЕТЕЙ, УШЛА ИСКАТЬ ПИЩУ ДЛЯ НИХ. В это время четырехмесячный ребенок умер, и оставшиеся дети начали грызть в сыром виде труп умершего ребенка. Когда мать вернулась, она разрубила на части труп умершего ребенка, сварила суп и накормила детей. Через три дня умер второй ребенок Хроников, 3 лет. Мясо трупа также употреблялось в пищу", – йшлося в листі Київського обласного відділу ДПУ від 12 березня 1933 року. Випадок стався у селі Горобіївка Сквирського району. Фігурантами більшості збережених на сьогодні кримінальних справ за фактами людоїдства у 1932–1933 роках є жінки.
Павлоградський райком партії 30 березня 1933-го написав листа до Дніпропетровського обкому КП(б)У про те, що жителька села Межиріччя 33-річна Ольга Кудрицька з'їла трупи свого 8-річного сина і брата Платона, які померли з голоду. Спільницею була дружина брата Феодосія: "В последних числах февраля месяца сего года Кудрицкая Ольга подговорила Кудрицкую Феодосию, совместно удушили четырехлетнюю девочку-сироту, находившуюся у Кудрицкой Ольги, и употребили в пищу. Последний случай людоедства имел место в ночь с 26 на 27 марта сего года: по предварительному сговору обоих Кудрицких еще с базара г.?Павлоград была заманута под видом продажи керосина гражданка с. Маврино Пшеничная Степанида, 35-летняя колхозница-середнячка, которую затем Кудрицкие веревкой удушили, порезали на мясо и, сложив в бочку, засолили. Все это при обыске изъято, только конечности были съедены. Продуктов каких-либо других, кроме человеческого мяса, при обыске в хате не обнаружено".
Михайло Брик, 1926 року народження, із села Варварівка Волинського р-ну Кіровоградської обл. згадував про односельчанку: "Весною вона збожеволіла від голоду і сокирою зарубала свою 4-річну доньку Клаву. Два старші хлопчики лежали на печі, але ще не заснули і побачили, що мати внесла в хату сокиру. Вони злякались, і коли мати вийшла з хати, сховались у сінях, а потім втекли до сусідів. Ранком сільрадівці знайшли те дитя у натопленій печі в казані, а голівку – на подвір'ї під соломою"
Жінки вимагали дозволити вийти з колгоспу
– Люди, усі разом ідім, і той реманент, і ті свалки, ті коні, що ми привезли, розберем, і нам нічого не буде! – закликала Ликеря Тригуб 1931 року у селі Арсенівка Світловодського району Кіровоградської області.
"І всі жінки пішли, сівалки, плуги – той реманент, що обробляють землю, розібрали, і влада нічого не могла зробити. Влада агітувала: "Припиніть, припиніть", – але ніхто не слухав, кожен забрав своє і повіз додому. А мужчини стояли, ніби крайні були, і я там був. І це пам'ятаю", – згадував Григорій Кукса, якому тоді було 11.
Протягом 1929–1932 років Україну охопили селянські виступи проти колективізації. Однією з поширених форм протестів були "бабські бунти", або "волинки". Заступник наркома юстиції і генерального прокурора УСРР Олександр Приходько фіксував факти "волинок" у Пулинському р-ні Київської обл. – нинішній Червоноармійський Житомирської: "У складі волинщиків і навіть за ватажків були, наприклад, в селі Карпові, активістка-біднячка Виговська, що до цього часу працювала два роки головою сільради. В Адамівці на чолі натовпу в 70 жінок була член сільради активістка Бондаренко. В Юльянівці брали участь у волинці дружини червоноармійців і навіть мати двох членів партії, що працюють зараз на ударних виробництвах в БСРР".
На початку повстання жінки висували вимоги: видати хліб та інше продовольство, реманент, худобу, повернути розкуркулених із Сибіру, дозволити вийти з колгоспу, дати їм платню за примусову працю на колгоспному полі, віддати посівний матеріал. Далі нападали на місцеву владу. Як правило, нікого не вбивали, лише зв'язували, кидали до хліва чи гнали з села. Чоловіки, озброєні кілками й вилами, приєднувалися тоді, коли існувала реальна небезпека застосування фізичної сили до бунтарок.
"Жінки між собою змовилися, щоб одного ранку зійтися до колгоспу і забрати все, що їх чоловіки віддали, – згадував Григорій Мороз, 1920 року народження, із села Миколаївка Буринського р-ну Сумської обл. – Так і сталось. Одного ранку за півгодини часу колгосп імені Будьонного майже весь був розібраний без найменшого спротиву управи села чи колгоспу. Але десь за 2 години до села прибуло багато озброєної міліції. Чоловіки побачили, що то не жарти, і чимскоріш усе те, що їхні жінки привезли, відправили назад до колгоспу".
Начальник Вінницького обласного ДПУ доповідав 1 березня 1932 року про ситуацію в селі Ставки Жулинського р-ну: "Колхозница Рудая Мария, организовав несколько женщин, пришла с ними в сельсовет и стала требовать от предсельсовета хлеб, нанося ему и присутствующим членам сельсовета и уполномоченному РИК-а оскорбления. Этой группой в сельсовете был устроен дебош, стучали дверьми, ругая, увидав портрет заседания Реввоенсовета, назвали изображенных на нем буржуями и кулаками, которые заставляют теперь бедноту голодать".
3 
1
Коментарі
2