"Шедевром анархітектури" називає художник Микита Кадан барикади на Майдані. Про знакові революційні споруди розмірковує архітектор Світлана Шліпченко
Анархітектура – термін, що виник у Нью-Йорку в 1970-х. Так себе назвала група митців, серед яких був Ґордон Матта-Кларк. Він використовував покинуті будинки, вирізав шматки фасадів, фундаменту, підлоги, спотворюючи первісний вигляд будівель. Фото таких споруд виставляв у галереях. Микита Кадан під анархітектурою розуміє "непрофесійне, стихійне будівництво, архітектуру без архітектора"
Йолка – це Ейфелева вежа Києва. Подібність тут не лише візуальна. Ейфелеву вежу створили як тимчасовий об'єкт для виставки. Потім їй довго шукали функцію, аж коли зрозуміли, що це – невід'ємний символ Парижа. А "Відкритий університет" – наче неполітична трибуна лондонського Гайд-парку. Ви можете там критикувати навіть королеву. Але мусите підкласти щось під ноги, щоб символічно робити це не на її землі.
Майдан – це колаж. Тут є риси грецького полісу, середньовічного міста, польового табору Запорозьких козаків і Паризької комуни 1871 року (72-денне самоврядування революційного уряду в Парижі. – "Країна"). Територія революційного Майдану символічна – її не можна здавати. Пригадується, як брали в облогу міста в середньовіччі. А тут навпаки: табір всередині міста, яке треба взяти. Поряд "урядовий квартал" – наче середньовічний замок "власника" – феодала чи єпископа. У часи повстань, як і сьогодні, саме він стає об'єктом гніву городян. Від грецького полісу маємо аналогію з амфітеатром – трибуни над "Глобусом", куди люди сходяться, щоб зайняти кращі місця на вічею
Будівля Київради – тут ідеться не так про архітектуру, як про право на місто: не просто гуляти, де тобі дозволять, а творити це місто. Зайнявши будинок міськради, кияни фактично повернули те, що їм належить. Влада сьогодні мислить феодально: то дозволяє користуватися містом, то – ні. Формальний привід для розгону студентів 30 листопада – встановлення "йолки". Тобто хтось вирішив за нас, що на площі будуть хатинки з пряниками, ходитиме Дід Мороз. Це невибагливе споживання. Додається ще й бізнес-складова: публічний простір стає комерційним. Подивіться на Хрещатик – дорогі магазини, розваги. Але як писав один відомий архітектор: "У Діснейленді не буває демонстрацій". Неможливо влаштувати акцію протесту в торговельному центрі. Майдан – це модель вільного публічного простору. Українці відвоювали собі право перебувати в центрі міста з потрібною їм метою, а не тільки гуляти й купувати морозиво. Тут можна висловлювати свій протест.
Барикади – їх треба фотографувати й виставляти в галереї. Є мистецька практика, коли беруть звичайні побутові речі й використовують у несподіваний спосіб. Вона одразу спадає на думку, як бачу ці лавки, шини від автівок на барикадах. Додалася також військово-оборонна мета, коли ці конструкції заливали водою й укріплювали снігом. Це давні січові традиції побудови польових пересувних таборів. Спрацьовує інстинкт самозахисту. З'явилися спонтанно, як імпровізація. Тут зникає межа між мистецтвом і побутом. Можна взяти будь-який намет із Майдану, написати програму – і це буде фурор наступної Венеційської бієнале. Не дивуюсь, що художники приходять малювати барикади – тут багато знакового. Використані фрагменти "йолки", заради якої жорстоко побили людей. Навіть колючий дріт тут символічний: він не зупинить вояків у обладунках, але це символ відлякування – майданівці хочуть захиститися від влади.
Бочки з димарями або буржуйки нагадують скандинавські пічки: швидко нагріваються, біля них можна добре зігрітися. В Європі безхатьки всю зиму гріються біля таких бочок. Звісно, не на Трафальгарській площі, але десь по закутках. А ще європейці мають давню традицію вуличних пічок, де смажать каштани. Всередині деяких наметів використовують старі пічки-бойлери: це товста труба, знизу підкидають дрова, зверху наливають воду, димар витягує дим назовні. Може вміщати до 100 літрів води. Зустрічала такі в будинках сталінської і брежнєвської забудови в Ужгороді. Бачила на Майдані і саморобні подібні обігрівачі – зварені металеві конструкції з кількох труб. Тож технологічні досягнення радянських часів теж стали у пригоді в революційні часи.
Церква-намет. Важливо, що нарешті виникло місце, де можуть помолитися люди всіх конфесій. Цього не спромоглися зробити за 20 із гаком років. В Європі такі приміщення є у лікарнях. Хоч би якої віри ти був, можеш прийти й помолитися, помедитувати. Українці усвідомили, що час відкласти вбік дрібні розбіжності, і прийшли нарешті до справжнього.
Йолку треба зберегти, тільки прапори міняти
"Ночі жорсткої та провокативної літератури" проходять у "Мистецькому Барбакані". На стінах споруди – плакати з Шевченком і Махном, колючий дріт і моделі "бімби". Серед кураторів революційної галереї – 34-річний художник Іван СЕМЕСЮК
– Ідея побудувати свою мистецьку точку у вигляді барбакану належить моєму другу, архітектору Дмитру Жилі. Барбакан – це невеличка фортеця перед основним укріпленням. Вона затримувала передні лави нападників. Мистецтво першим приймає удар на себе. Тому наш "Барбакан" поставили не на самому Майдані, а на Хрещатику. Митці одними з перших почали критикувати українські реалії після тривалої внутрішньої еміграції.
Перед будівництвом "Барбакану" все було професійно накреслено і розраховано – ми не придбали жодного зайвого цвяха. Всі матеріали купували в рамках боротьби із "регіональним" бізнесом – у правильних супермаркетах. Збудували за два дні.
Кожен намет на Майдані перетворився на цікаву архітектурну форму, завдяки своїй життєвості. Майдан – це справжній мурашник, де архітектура не продумана, а природна. "Йолка" – гігантська соціальна скульптура. Її треба такою і зберегти, тільки час від часу міняти прапори, які обтріпались, і хай стоїть сто років.
Заздрю тим художникам, які приходять на Майдан і можуть малювати. Мені зараз творчість "не лізе". Накопичую новий досвід, стою вночі на варті, більше хочеться писати. Щоб створити картину, треба виділити день, аби ніхто не турбував, а новини не дають спокою – це Везувій. Тому як художник узяв паузу. Виконую громадянський обов'язок – присутній на Майдані. Це теж художній акт.
4 
1
Коментарі