Може забути спустити воду в туалеті, але врятував трьох сусідських дітей із пожежі

Британці протестують проти евтаназії 11-місячного хлопчика

Американський конгрес дозволив родині 11-місячного Чарлі Гарда з Великої Британії переїхати до США і пройти курс експериментального лікування.

Хлопчик народився з генетичною хворобою – синдром виснаження мітохондріальної ДНК. Не може ковтати, не бачить і не чує. Таких хворих у світі 16. Через слабкі легені цілодобово підключений до апарата штучного життєзабезпечення. Британський і європейський суди із прав людини вирішили, що лікарі мають право відключити його. Батьки – проти. Їх підтримав Папа Римський. Щодня під стінами лікарні влаштовують мітинги з вимогою зберегти життя малюкові. Персонал лікарні звернувся до Скотленд-Ярду зі скаргами на погрози й переслідування

 

Лінда ПЕТСАК, 43 роки, нейрохірург, Лондон, Велика Британія:

– Справа Чарлі Гарда набула загальнонаціонального розголосу. Кілька разів влаштовували консиліуми з усіма доступними нейрохірургами. На жаль, і теперішня ситуація, і прогнози – невтішні. Уражені надто великі й важливі ділянки мозку.

9-річна дівчинка після автокатастрофи втратила половину мозку. Решта – була дуже ушкоджена. Ми пояснили батькам, що підтримувати життя можемо роками. Але жодних змін не буде. Ні ліки, ні реабілітації не допоможуть. Вони звернулися до китайських лікарів. Ті пообіцяли провести голковколювання і якісь розтирання. Я показала, що дівчинка не реагує на біль. Акупунктура не нашкодила б, але й не допомогла б. За три місяці мати змирилася. Ми відключили апарат.

Приймати такі рішення можемо, коли немає жодного шансу на одужання. Якщо ж імовірність відновлення 10–15 відсотків – працюємо.

Опоненти зараз кажуть, що мозок мало вивчений. Мовляв, Чарлі може одужати. Це – хрестоматійний випадок. На жаль, у нього немає шансів. А черга у відділенні розписана на три місяці. Ризикуємо не встигнути допомогти тому, кому можемо. У мене в черзі троє хворих із пухлинами.

Родину цієї дитини страшенно шкода. Але ми не можемо робити винятків. Бо доведеться безкінечно утримувати хворих у відділенні.

Сінді МЕЛМАНС, 23 роки, студентка, Солт-Лейк-Сіті, США:

– Я паралізована через важкі пологи матері. Можу рухати трьома пальцями на правій руці і лівим зап'ястком. Раніше могла повертати головою, але зараз вона завалюється вперед. Сама піднятися не можу. Біля мене постійно сестра, мама або соціальний працівник. В університет мене відвозить і супроводжує на парах брат. Я дизайнер ландшафтів. Маю багато замовлень. Допомагаю грішми родинам двох сестер. Оплатила рік навчання найстаршої племінниці у приватній школі. Вона отримала стипендію.

Три тижні тому пізно відчула, що хочу в туалет. Перевернулася в інвалідному візку. Не знаю, як це сталося. Коли мама прибігла, у мене була істерика. Кричала, що не хочу жити таким тягарем для них усіх. Мама спокійно розповіла, що у вісім місяців я пережила дуже важку пневмонію. Тоді лікарка радила відмовитися від лікування. Казала, що я буду, як овоч. Мама не погодилася. Я була третьою із шести дітей. Вона вірила, що за 10 років мені зможуть допомогти. Минуло 20 років. Придумали такі візки і комп'ютери, що можу їздити і навчатися. Найновіші ліки полегшують біль, але не дають змоги поворухнутися.

Двоє моїх подруг судяться, щоб їм дозволили померти. Ми – як ув'язнені. Жоден спосіб самогубства для нас недосяжний. Просити допомоги не можемо, бо ту людину засудять. Одна намагалася виїхати на дорогу. Водія ледь не ув'язнили. Дівчата суди програють. Судді з медиками оцінюють їхню якість життя як задовільну.

Ейрін НІКОЛСОН, 29 років, домогосподарка, Бірмінгем, Велика Британія:

– Чоловік отримав поранення в Афганістані чотири роки тому. Замість черепа має пластини. Мозок був увесь в осколках. У Бірмінгемі лікар запевнила: шансів – нуль. Я прийшла йому сказати, що скоро у нас народиться третя дівчинка. Увечері хотіла попередити батьків, щоб готувалися до похорону. Тримала за руку, коли говорила. Він її стиснув. Лікар була переконана, що це – спазм. Але дала нам три тижні. Ми шість годин записували його мозкову активність, щоб зловити чотири імпульси. Дерека визнали небезнадійним.

Він опритомнів за 10 місяців. Ще два роки пішло на те, щоб навчитися стояти і ходити з опорою. Допоміг лікар, який займається боксерами. У них великий відсоток травм голови. Зараз Дерек обходиться паличкою. Доглядає дівчат. Старшу відвозить у школу і забирає. Щодня пишу йому кілька списків. Деколи – тільки покупки. Часом маю розписати алгоритм дій на день. Може забути спустити воду в туалеті, але при цьому врятував трьох сусідських дітей із пожежі.

Лікарня забезпечила нам спеціалістів для додаткової реабілітації. Хлопці з його час­тини добилися пільг на кредит, навчання дітей і відпочинок.

Раз на два тижні зустрічаємося з дружинами ветеранів. У Джейн чоловік не опритомнів після поранень. Шість місяців його тримали на апараті штучного дихання. Її спитали, чи вона готова відключити. Відмовилася. Ще вісім місяців апарата покривала страховка. А потім уночі в нього стався інсульт. За добу помер.

 

П'єтра ГВІДО, 43 роки, юрист, Марсель, Франція:

– Батько пережив кілька інсультів. У нього прогресував склероз. Ми бачили, що повільно його втрачаємо. Тато нікого не впізнавав. Не міг сам ні поїсти, ні сходити в туалет. Але брат підписав згоду на реанімацію й пере­рахував клініці 50 тисяч євро.

Батька реанімували вісім разів за рік. Востаннє мама плакала і просила не робити цього. Тато помер, коли йому занесли якусь інфекцію. Мама після його смерті склала заповіт і зазначила в медичній картці, що реанімувати її не можна.

Велін ПЕТСІ, 37 років, кравчиня, Рига, Латвія:

– Донька захлинулася в басейні на дні народження однокласника. Пробула під водою півтори-дві хвилини. Дихання вдалося запустити. Але мозок загинув. Лікарі провели понад 50 тестів. Суцільних живих ділянок не залишилося.

Я відмовлялася вірити. Ми перевели доньку в приватну клініку. Турецька лікарня бралася вивести її з коми. І їм це вдалося. Еріка лежала з відкритими очима. Ні на що не реагувала. Щоб перевезти її назад до Латвії, ввели в штучний сон. Після нього донька не прокинулася.

Кві Чон ЛІ, 58 років, реабілітолог, Шанхай, Китай:

– Працюю з післяопераційними і посттравматичними станами. Не схвалюю евтаназію. Якщо мова йде про кілька місяців, треба дати людині пройти її життєвий шлях достойно. Коли це питання якості життя, то намагаємося покращити його різними методиками. У 60 відсотках випадків отримуємо певні зрушення. В решті – йде стимуляція зворотного. Реабілітація прискорює всі процеси. Зокрема і смерть. Нервові закінчення отримують забагато інформації. Або вони починають обробляти її, або запаюються. Тому наполягаємо пробувати до кінця.

2 відсотки американців живуть із травмами мозку. Державна програма покриває лікування, реабілітацію і придбання необхідного обладнання

×