"Поставши перед труднощами шлюбу за домовленістю, жінка відкриває в собі дику, неконтрольовану сторону" – про кінофестиваль "Київський тиждень критики"

4

Фото: justjared.com

Майже вісім тисяч глядачів зібрав восьмий кінофестиваль "Київський тиждень критики". У столичному кінотеатрі "Жовтень" показали 26 фільмів, серед яких - прем'єри з програм Каннського та Венеційського кінофестивалів. Новинки обговорювали кінокритики

"Емілія Перес" - режисер Жак Одіяр, Франція

Анна Дацюк:

За сюжетом, адвокатка Рита має допомогти лідеру мексиканського наркокартелю Манітасу піти з кримінального світу та реалізувати неймовірний план втечі: ставши жінкою, як він завжди мріяв.

Іспаномовна "Емілія Перес" представить на премії "Оскар" Францію. У травні цього року фільм підкорив Каннський кінофестиваль. Французький режисер Жак Одіяр отримав приз журі основного конкурсу, а акторки Карла Софія Ґаскон, Зої Салдана, Селена Гомес та Адріана Пас розділили нагороду за найкращу жіночу роль. І недарма, адже вони жонглюють амплуа головної героїні. Спочатку це Рита, потім Емілія Перес тощо.

Жак Одіяр не любить знімати схожі фільми. Він постійно практикує багатожанровість і мало де повторює ідеї. У нього є, наприклад, романтична меланхолія "Іржа та кістка", емігрантська драма "Діпан", іронічний вестерн "Брати Сістерс". Я гадаю, "Емілія Перес" - наступна сходинка в багатожанровості, але в межах одного фільму.

Це поп-мюзикл, який у чотирьох актах розповідає історію спокути, що розгортається на тлі кримінального Мехіко. На сюжет нанизані сильний соціальний коментар, історія кохання, проблема гендерної ідентичності, нуар та альмодоварівський кемп у найкращих традиціях теленовел із потужною ескалацією у фіналі.

Формат мюзиклу, напевно, найкращий, щоб така історія трималася купи. Спів і танці якось збалансовують усе. Перерви на пісні не ховають жорстокої реальності, про яку йдеться у стрічці. Можливо, навіть підкреслюють.

Джерелом натхнення для режисера став роман французького письменника Бориса Разона "Почуй", де був наркобарон, який мріяв стати жінкою. Жак Одіяр мав задум створили цілу оперу про цього другорядного персонажа. Написав лібрето, а потім переробив на кіносценарій мюзиклу.

Стрічку фільмували переважно на околицях Парижа. Одіяр зрозумів, що знімання на натурі може зашкодити музичній матерії, яку він хотів передати. Вибрав студію та місцевість неподалік, щоб мати тепличні умови для танців і співу. До речі, саундтрек від французьких музикантів Клемана Дюколя та Каміль також узяв нагороду в Каннах.

Чому француз вирішив зробити історію про Мексику? Одіяр каже, що йому подобається досліджувати різні мови. Вони для нього звучать як музика. Незнання іспанської розв'язало руки: дало свободу не замислюватися над діалогами та зосередитися на музичній складовій. За словами режисера, якби фільм був французькою, він більше думав би про реалістичність розмов у кадрі.

Водночас помітно, що це трохи туристичний погляд на іншу країну. Є відчуття не зовсім глибокого занурення в тему Мехіко.

Жак Одіяр думав про те, на скільки життів ми заслуговуємо і якою була б ціна нового життя, якби мали на нього шанс. Також режисера цікавив парадокс того, що Емілія Перес досягла висот у патріархальному світі та гіпермаскулінній справі, відчуваючи себе жінкою. А соціальний меседж фільму - навіть не про випробування трансжінки, а про загибель і зникнення сотні тисяч людей, які були долучені або якось завадили наркотрафіку в Мексиці та країнах Латинської Америки.

Мені здається, Емілія Перес зображена так, щоб більше подобалася нам жінкою. Вона добра, емпатична, по-хорошому вперта. Але режисер нагадує, що просто так свою ідентичність поміняти вочевидь не можна, і Манітас нікуди не дівся. Цікавий прийом, але з цим можна посперечатися.

Фільм критикували через стереотипне, нереалістичне зображення трансгендерного переходу. Закидали багато штампів щодо трансжінок. Наприклад, операція зі зміни статі як метафора смерті. Або пісня героїні про те, що вона наполовину чоловік, наполовину жінка. І це попри те, що Одіяр безпосередньо працював із трансжінкою - акторкою Карлою Софією Ґаскон. Стверджує, що якби не знайшов її, цього фільму не сталося б.

"Бруталіст" - режисер Брейді Корбет, США, Велика Британія, Угорщина

Дарія Бадьйор:

Архітектор з Угорщини Ласло Тот, який пережив Голокост, прибуває до США в пошуках кращого життя. Спочатку бореться з бідністю, але згодом отримує шанс на великий проєкт. Однак із просуванням будівництва виникає дедалі більше проблем: фінансові труднощі, недовіра оточення, конфлікти із замовником. Ласло усвідомлює, що ціна успіху в новій країні може бути надто високою, за сюжетом.

Це третій фільм американця Брейді Корбета. У вересні на Венеційському кінофестивалі він отримав приз за найкращу режисуру. Його попередні дві стрічки "Дитинство лідера" та "Вокс Люкс" теж фокусуються на одному персонажі, довкола якого розгортають якусь тему або контекст.

"Бруталіст" точно не залишає байдужим. Це велика 215-хвилинна подорож з антрактом між двома частинами. Диявольський хронометраж режисер вважає жестом на користь великих масштабних полотен як майбутнього кінопоказів. Також це зразок саги, яка продовжує форму серіалів.

"Бруталіст" прикидається біографічним фільмом про вигаданих архітектора, спонсора та споруду. Але контекст і підтекст реальні. Це помпезна історія про взаємодію художника і замовника, сутність творчості, темні боки таланту, американську мрію. А також про світ після Другої світової та відлуння війни в архітектурі.

Бюджет - приблизно шість мільйонів доларів. За американськими мірками це ніщо. Але навіть такі кошти режисер шукав сім років. Скаржиться, що в Голлівуді складно знайти фінансування на унікальні роботи, хоча паралельно знімають стрічки за сотні мільйонів.

Роман Айн Ренд "Джерело" згадують у кожній другій рецензії на фільм. Але сам Брейді Корбет серед джерел натхнення називає твори німецького письменника Вінфріда Георга Зебальда та його спосіб оповідати.

Мені здається, "Бруталіст" - це величезний коментар, який розростається всередині глядача як гриб. Він цінний нашаруванням різних тем. За словами автора, йому цікаво покопирсатися в тому, як так вийшло, що ми живемо в такому світі, в якому живемо.

Центральна тема - доля художника, візіонера та його мистецтва. Що відбувається в динаміці стосунків творця і замовника. Що стається із творчими поривами, якщо їм щастить або не щастить зустріти спонсора, який допоможе втілити їх у життя. Особливо це стосується архітектури, адже цей публічний вид мистецтва не існує у вакуумі, а завжди на замовлення. Тобто в будь-якому сенсі не відривний від капіталу. Режисер показує парадокс: хочеш бути вільним, але не можеш, якщо хтось тобі не купить ці тонни цементу і бетону.

Для Брейді Корбета стиль бруталізму - це метафора інакшості, яку досліджує фільм. Його бентежить не тільки те, що у Сполучених Штатах не люблять бруталістську архітектуру і пишуть петиції про знесення якихось будівель. Факт інакшості характерний для головного героя у виконанні Едрієна Броуді - єврея, який прибув із Європи. Його ідентичність та інакшість - це стрижень стрічки. Після Другої світової антисемітизм ніде нікуди не подівся, тому персонаж відчуває себе загроженим.

У фільмі йдеться про гонитву за американською мрією та її підступність. У цьому сенсі "Бруталіста" можна порівняти з "Нафтою" та "Майстром" Пола Томаса Андерсона, які також збивають з ніг під час перегляду, а потім знаходять місце всередині глядача. А в контексті токсичного персонажа Гая Пірса згадують громадянина Кейна з однойменної стрічки Орсона Веллса - монструозну фігуру, міцно вшиту в американську культуру. У "Бруталісті" бізнесмен-замовник прагне привласнити собі визнаного представника модного стилю як предмет розкоші.

Це також кіно про травму війни у повоєнному мистецтві. Вплив Другої світової на архітектуру показує на прикладі бруталізму. Цей напрям, який намагався переосмислити наявні форми та будувати новий світ. А водночас заряджений травмою. У випадку Ласло Тота - це Голокост. Досвід героя не проговорюється в лоб, але пояснює його творчість. Фейковий байопік про вигаданого архітектора робить спробу вхопити те, що зазвичай залишається за кадром будь-якої ретроспективи.

"Партенопа" - режисер Паоло Соррентіно, Італія, Франція

Юрій Самусенко:

1950 року в Неаполі народилася надзвичайно вродлива жінка, названа Партенопою на честь міфічної сирени. Вона зачаровує кожного, а чоловіки прагнуть її уваги. Партенопа намагається знайти баланс між зовнішньою привабливістю та внутрішнім світом, за сюжетом.

Італійський режисер Паоло Соррентіно - володар "Оскара" в категорії "найкращий міжнародний фільм" за "Велику красу". "Партенопа" - його десята стрічка і третя, знята в рідному Неаполі. Прем'єра відбулася в основному конкурсі Каннського кінофестивалю.

Паоло Соррентіно каже, що пише сценарії буквально за тиждень, а потім витрачає десь рік на виробництво. Надає велике значення ритміці. Під час зйомок намагається продумати, як усе буде виглядати на монтажі. Не репетирує з акторами і не дає їм директиви. Працює з тими самими людьми. Тільки для останніх двох робіт змінив оператора на операторку і, напевно, кут зору. До того ж у "Партенопі" у режисера вперше головну роль грає жінка - дебютантка Селеста Далла Порта.

Соррентіно, особливо після "Великої краси", порівнюють з іншим італійцем - Федеріко Фелліні. Мені здається, він біситься, але приховує це. Відповідає, що, мабуть, правда, схожий, але не рівняйте з великими.

Зазвичай кажуть, що Паоло Соррентіно знімає про красу. Сам режисер говорить, що його цікавлять владні стосунки між людьми та види й вираження влади. Я виділив би три ключові пункти в його творчості. По-перше, Неаполь, у якому та про який зняті "Зайва людина", "Рука Бога" та "Партенопа". По-друге, тема реалізованих чоловіків, які перетворили політику на бізнес - у стрічках "Дивовижний" і "Сільвіо та інші", серіалах "Молодий Папа" та "Новий Папа". По-третє, тема нереалізованих чоловіків, зачинених у конкретному маленькому просторі, як у "Наслідках кохання", "Другові сім'ї" та "Юності".

Тема самотності також наявна в усіх фільмах Соррентіно, хоч він про це прямо не говорить. "Партенопа" - певною мірою саме про самотність. Про те, як людина намагається через вивчення антропології та власне життя зрозуміти, як воно працює. А ще це кіно про пропущену молодість.

У напівособистій "Руці Бога" Соррентіно нарешті розповідав про себе відверто. Його повернення в Неаполь через 20 років після дебютної "Зайвої людини" було таке потужне, що зробив це знову в "Партенопі". Це звернення до давньогрецьких міфів. Згідно з ними, Партенопа - сирена, яка не може звабити Одіссея і помирає. Її тіло виносить на сушу й на цьому місці виростає місто. Власне Партенопа - стара назва Неаполя, яку час від часу досі використовують.

Режисер шукає відповіді на екзистенційне питання: як знову полюбити життя? Іноді все, що потрібно - це обійми рідної людини. Це не кульмінація фільму, але напевно, те, що шукає Партенопа. Вона проживає довге життя і намагається знайти та заземлитися в реальності Неаполя від 1950-х до сьогодення.

"Сестра-Опівніч" - режисер Каран Кандгарі, Велика Британія

Сергій Ксаверов:

У тісному мумбайському будинку з тонкими стінами починається нове життя щойно одруженої пари. Ума намагається дати раду з квартирою, незграбним чоловіком і відсутністю навичок ведення домашнього господарства. Поставши перед труднощами шлюбу за домовленістю, жінка відкриває в собі дику, неконтрольовану сторону, за сюжетом.

Ми були дещо приречені на індійське кіно цього року. Достатньо подивитися на фільми в каннському лайнапі. Гран-прі основного конкурсу взяв "Усе, що ми уявляємо як світло" режисерки Паял Кападії. У програмі "Особливий погляд" був "Сантош" Сандх'я Сурі, який Велика Британія вже висунула на "Оскар". А у "Двотижневику режисерів" представили "Сестру-Опівніч" дебютанта Карана Кандгарі.

Усі три стрічки мають головних героїнь і торкаються проблеми жінки, яка не має суб'єктності в індійському суспільстві. Утім, вони по-різному вирішують це питання. "Сестра-Опівніч" - найдивніше та найвеселіше.

Індійське кіно нібито має бути екзотичне, але гібридна й багатошарова природа цього фільму очевидна. "Сестра-Опівніч" не ховає своїх західних запозичень і спрямованості на європейську публіку.

За стилем стрічку Карана Кандгарі часто порівнюють із роботами американця Веса Андерсона. Тут теж є геометрично побудований кадр, немає кривого руху камери, схожі мізансцени, погляд акторів прямо в екран під час діалогів. Це досить незвичні риси, хоча й не унікальні для Андерсона.

Також у фільмі багато візуальної комедії та впливів американського незалежного кіно 1980-х, зокрема Джима Джармуша. Будується на тому, щоб аудиторія сприймала його іронію та кітч. Підморгує глядачу та грає з ним.

Коли головна героїня у виконанні Радгіки Апте приїжджає в новий будинок, спостерігаємо абсолютну дискомунікацію перших днів. Потім між чоловіком і дружиною з'являється якийсь діалог. Бачимо, в якому вузькому просторі існує жінка - фізичному, ментальному, економічному. А тоді вона починає шукати виходи. В якийсь момент ламається і перетворюється на чудовисько - вампіра.

Це історія про демонічну жінку, яка є майже в кожному фольклорі. Жінки, які не виконують суспільні норми, стають чудовиськами. Такі фігури багато в чому є дзеркалами того, як влаштоване суспільство.

Також це стрічка про прийняття себе. Добре, що не уникає не надто приємних речей, які героїня теж має прийняти щодо себе.

×