"Дорога – як нитка: доки ти за неї тримаєшся, можеш повернутися туди, звідки пішов" — Сергій Жадан

"Семафори" — це третій спільний альбом Сергія Жадана і Юрія Гуржи після "Фокстротів" та SKOVORODANCE. Він вийшов на Різдво і присвячений темі єдності та людям, які через війну були змушені залишити свої оселі.

В межах презентації альбому у Києві відбулася зустріч Сергія і Юрія зі слухачами і пресою. Вела подію письменниця Олена Павлова. Свої питання поставив і кореспондент "Країни".

- Сергію, ти дуже гарно сказав, що це сродна співпраця. Як вона почалась?
Сергій: У нас із "Собаками" проходив перший тур Німеччиною, здається, у 2008 чи 2009 році. Ми не знали, де зробити концерт у Берліні. І хтось підказав, що там живе прекрасна людина Юра Гуржи, який до того ж є харків'янином. Тож ми знайшли Юру й скористалися фактом нашої регіональної пов'язаності. У нас відбувся феєричний виступ у культовому клубі Kaffe Burger, де Юра багато працював до того. Власне, з того почалося наше спочатку спілкування, потім товаришування, потім дружба, а потім творча співпраця. Ми запросили Юру на запис альбому "Пси". Він там грає, співає на кількох треках, є автором кількох пісень, зокрема "Ребе".
Час від часу ми десь перетиналися, разом виступали. А потім виникла ідея альбому "Фокстроти", присвяченого 1920-30-м. Потім до нас звернувся Харківський літературний музей, запропонував зробити альбом на слова Григорія Сковороди. Ми записали SKOVORODANCE. Але паралельно нам хотілося робити щось інше - український госпел, спірічуелс, українську духовну музику, залучати більше клавіш, хору. Частково ми цю тему реалізували в SKOVORODANCE, де з нами співає фантастичний "Хор самотніх сердець сержанта Пеппера". І вже наступний матеріал ми робили саме як госпел-проєкт, як українську духовну музику для агностиків і атеїстів. Я писав тексти, Юра кидав музику. Це була творча, дуже позитивна співпраця, але разом з тим і вимоглива. Наприклад, перша пісня на альбомі - це, здається, четвертий варіант, чи навіть п'ятий.

- Юра, чи можна вважати ці три альбоми трилогією? Що між ними спільного?
Юрій: Скоріше якось пов'язані SKOVORODANCE і "Семафори". Ну, але це три альбоми нашого дуету, тому, мабуть, можна.
Сергій: Їх об'єднує поганий вокал.

- А як вам працювалося на два міста?
Юрій: Я мешкаю в Берліні. Останні місяці я, звісно, приїздив 3-4 рази, але вже на стадії запису. В нас обох був час, і жодного тиску: ми не рок-гурт, ми не мали кожні вихідні їздити й грати наші старі гіти. Робота тривала 8-9 місяців - працювали повільно, але хочеться вірити, якісно. Я отримував тексти, довго думав. Були різні цікаві варіанти, але такого відчуття, що це воно, не з'являлося, мені здається, до третьої пісні. Коли в нас з'явився пісні "Перевізник" і "Чому ти їх так довго терпів", то стало зрозуміло, що ми таки намацали звук і настрій, і далі вже пішло легше. І в жовтні я поїхав до Тернополя, де зібрався інструментальний склад. А в Харкові ми записали Сергія, "Хор самотніх сердець сержанта Пеппера" і дитячий хор "Кіндер мікс шоу".

- До альбому написані нові тексти. Сергію, як вони писалися?
Сергій: Частина їх написана ще до того, як я мобілізувався. А далі вже робота Юри. Він робив, а я за всім слідкував на відстані. Ми хотіли зробити наскрізну історію з різними героями, яких ми бачили з початку повномасштабного вторгнення. Це пісні про людей, які залишили свій дім чи залишились без дому, але зберегли відчуття дому і пам'ять про свій дім. Це пісні про тих, хто, прокладаючи маршрут втечі, порятунку, все одно розуміли, що дорога має і зворотній маршрут, і, відповідно, завжди є можливість повернутися.
Тобто дорога – як нитка: доки ти за неї тримаєшся, можеш повернутися туди, звідки пішов. Нам було важливо спробувати зафіксувати голоси людей в стані транзиту, тому саме "Перевізник", тому саме вокзали, залізниця, семафори - очевидні маркери подорожі. Навіть запис альбому в трьох містах логічно уклався сюди, адже це схід України, захід України і Європа - маршрут, яким сотні тисяч українців виїжджали навесні 2022 року і потім багато з них повернулися назад.

Нам хотілося зробити серйозний альбом. Звісно, госпел і спірічуелс, передусім - музика для танців. Але нам так само хотілося висловити речі, які нас хвилюють. Щоб пісня будувалася не лише за принципом красивого римування чи ритмічного повторення, а щоб були сюжети, персонажі, яких можна визначити, ідентифікувати. Мені здається, що гарна пісня – та, яку можна переказати своїми словами. Для мене хороша українська поп-музика – це "Брати Гадюкіни", які створили свій всесвіт, в кожній пісні яких є контекст, історія, герої, відчуття часу, відчуття повітря. І попри те, що наш матеріал абсолютно не "гадюкінський", але цей принцип створення пісні-історії для мене дуже важливий.

- Ви обоє поїхали зі свого дому. Що для вас є дім?
Сергій: Хоча я народився на Луганщині, але доросле життя прожив у Харкові, тому не можу сказати, що це не моє місто. Я там почуваюся вдома. На превеликий жаль, я не можу повертатися на місце свого народження, тому що воно в окупації. Я не можу потрапити туди, де народився, де виростав і ходив в школу. Наскільки я знаю, сьогодні в Харкові живе понад 200 тисяч так званих тимчасово переміщених осіб - сухе формальне означення, за яким не відчувається глибина трагедії. Це велика біда: втратити дім, втратити можливість жити там, де хочеш і маєш право. Про це треба говорити. Не для того, щоб роз'ятрювати рани, а щоб самим собі наводити різкість. Коли ти йдеш вулицею, то раптом в певну мить - у Харкові це часто трапляється - стикаєшся з цим розгубленим, розфокусованим поглядом. Поглядом людей, яким надали місце де жити, але вони все одно не вдома. Ніби людина поміж своїх, але ця відсутність ключа від власних дверей все одно страшенно демотивує, позбавляє енергії. Тому важливо таким людям простягнути руку підтримки.

- Юрію, як би ти музично охарактеризував цей альбом?
Юрій: У мене все починалося з музики 1960-х, коли мені було тринадцять, чотирнадцять. Зараз я, можна сказати, до неї повернувся. Мені було дуже цікаво перевигадати госпел. Я багато років чув щось у голові, уявляв собі, що це справжній госпел і спірічуелс. Коли почав це записувати в студії і, головне, намагатися це заспівати, то подумав, що виходить непогано, і з текстами Сергія складається в пісню. Але насправді це й не дуже схоже на той госпел, який я ніби чув у своїй голові. Я дуже люблю французьку і італійську музику кінця 1960-х, музику саундтреків Енніо Морріконе, Франсуа де Рубе і Сержа Генсбура, батьки якого народилися в Харкові й Одесі. В Генсбура три роки був аранжувальник Жан-Клод Ван'є, який працював зі струнними як ніхто. І ось коли вперше в нашій колаборації з'явились струнні, я хотів, щоб вони спробували відтворити щось схоже.

Сергій: Мені здається, що там є ще важливі складові. Ось ми з Вадимом Карпяком ледь не побилися в прямому ефірі. Він сказав, що це рок-н-ролл. Рок-н-ролл – це прекрасно, але цей альбом не рок-н-ролльний. Він має іншу природу. І там є ще складові, окрім власне госпела. Ти згадав Генсбура, французів. Просто проситься слово шансон. Сказати, що "Семафори" - альбом шансону, буде коректним. Просто наше пострадянське вухо трохи травмоване терміном "шансон". А насправді шансон поза межами якогось формату, там великий простір для маневру, і це робить його настільки живучим і популярним. Ми на це орієнтувалися, струнні й ритми звідти.
Друга складова - блюзова. Знов-таки, не в класичному розумінні, а радше в плані філософії. Блюз великою мірою - переповідання історій. Це розмовна інтонація, увага до деталей, вибудовування сюжету. Виходячи з цього, теж писалися тексти. Навіть якщо ви не всюди почуєте блюзові квадрати, повірте, дух блюзу ширяв над цими водами.
Юра: Я маю згадати великого продюсера Філа Спектора, який продюсував і "Бітлз", і Леонарда Коена. Але на початку 1960-х в нього був перший серйозний успіх з дівочими гуртами – музично він робив таке, чого тоді не робив ніхто. Коли я отримав тексти Сергія, чомусь в мене заграли "мінуса" Філа Спектора початку 1960-х.

- Розкажіть, як знімався кліп "Перевізник". Чому для вас важливо було зняти його саме на вокзалі?
Сергій: Цією роботою я закрив кілька дуже важливих для себе питань. По-перше, це сама можливість зйомки на цьому вокзалі. Там є оцей великий зал, де ми з Юрою стоїмо в кліпі, а є бічний зал очікування, на стіні якого - величезне панно, зроблене в 1950-х, такий пост-сталінський соцреалізм. Але він страшенно цікавий. Там зображений центр Харкова, але з неправильною перспективою. Кожен окремий об'єкт упізнаваний, наприклад, пам'ятник Шевченку, головний корпус університету. Але все разом так намальовано, що не має стосунку до реальності. Для мене це альтернативний Харків, такий портал у минуле.

Я дуже цей зал люблю. В нульові роки там був великий фастфуд. Не те, що я дуже люблю фастфуди, але ти когось або зустрічаєш, або проводжаєш. І все це відбувалося там, і над тобою завжди ця панорама альтернативного Харкова, якого не існує в природі. Я завжди думав, що добре було б зробити там або рок-концерт, або зняти відео. В мене багато історій, з цим залом пов'язаних. Наприклад, був 2003 рік. Я проводжав з Харкова на Суми двох письменників - Андрія Куркова і Женю Положія. Ми сиділи під оцим от панно і чекали. Інтенсивно чекали, довго чекали, не поспішаючи чекали. І ми, власне, начекалися до такого стану, що я прокинувся в Сумах.
Друга причина зйомок стосується мого дуже близького приятеля, якого я страшенно люблю і поважаю. Це Всеволод Кожемяко, харківський підприємець, фактично, засновник нашої бригади "Хартія". Сєва, попри те, що він людина великого бізнесу і стратегічного мислення, має раниму творчу натуру. Він постійно просився десь знятися. Але разом з ранимою натурою має дуже кепський характер. Відповідно, його спочатку не взяли на зйомки "Дикого поля", потім не взяли на зйомки "Сковороденсу". Коли Антоніо Лукіч нам знімав кліп "Рогані", Сєва теж туди фатально не потрапив. Чим далі, тим більше факт нашої дружби ставав натягненим. Ми знімаємо кліпи, фільми, а його там немає. Він навіть прийшов до нас на студію записуватися і десь уже на 15-й хвилині почав мені пояснювати, як треба співати, почав мені ставити голос.
Врешті-решт склалися зірки так, що тут не можна було обійтися без нього. Я сказав: "Будеш зніматися в кліпі. Тобі роль мільйонера підійде". Він каже: "Та ні, це несерйозно. Я буду бомжом". Для нього написали роль. Він сам підібрав для себе костюм, підійшов страшенно творчо. І, власне, коли ми зняли, то зрозуміли, що у відео один персонаж таки заважає. Але я сказав: "Ні, давайте залишимо трішки". Це, як на мене, просто діамантовий кадр, де його персонаж лежить в стані анабіозу під колоною, а на нього падають трояндові пелюстки.
Він там не мільйонер. Він там людина, яка дуже любить своє місто. А ще одна річ, для мене теж важлива: у цій масовці беруть участь кілька бійців нашої бригади. В головній ролі Олег Шульга, актор з Івано-Франківська, ще кілька хлопців і дівчат, які до "Хартії" були акторами й акторками. Мені було приємно їх запросити, щоб вони згадали хоча б на кілька годин свою професію. Як би не склалася доля кліпу, для нас усіх це історія того, що ми зафіксували цю мить - кілька сонячних годин на Харківському вокзалі під час війни.

×