— По кризі через річку йшли навіть 4-річні діти. Тікали від голоду та насилля. Часто за півмішка картоплі старшу доньку чи сина батьки віддавали селянам у надії, що вони врятуються. А харчі допоможуть вижити молодшим, — розповідає литовський письменник Альвідас Шляпікас, 51 рік. Презентує книжку "Моє ім'я — Маріте".
Дія роману відбувається взимку 1946-го у Східній Пруссії. Ця частина Німеччини зараз — Калінінградська область Росії. Після Другої світової тут нараховували майже 30 тис. безпритульних дітей.
— Червона армія майже повністю знищила міста й села. На цивільних, які залишилися без житла та продуктів, ніхто не звертав уваги. Лише коли почалося людоїдство, радянське керівництво дозволило приїжджати селянам із сусідньої Литви, яка не дуже постраждала від війни. Обмінювали хліб, сало, картоплю на срібний посуд, інші цінні речі, — продовжує письменник.
— Німецьких сиріт усиновлювали. Хоча за це литовську родину могли депортувати в Сибір. Узаконювали дітей хитрістю через церкву. Брали у ксьондза довідку про смерть. У комендатурі розповідали, що під час війни дитина сильно хворіла. Думали, помре. Але дивом вона виживала, а документи загубилися. Отримували радянське свідоцтво про народження. Найчастіше маленьким німцям давали найпростіші литовські імена — Йонас і Маріте.
Головна героїня роману "Моє ім'я — Маріте" — німкеня 9-річна Ренате. Її мати з п'ятьма дітьми живе з німецького боку річки Німан. Росіяни виселили родину. Ренате мешкає в сараї на подвір'ї власного будинку. Дружить із російським хлопцем Борисом. Матір дівчини відправляють закопувати трупи. Ренате губиться. Голод веде її на литовський берег. Дитина пам'ятає, звідти приїздять люди з харчами. Ренате приймає селянська родина. Перші слова, які вивчила литовською — "Моє ім'я Маріте". Мусить їх вимовити, якщо в дім прийдуть росіяни.
— Образ Ренате оснований на реальній історії двох жінок, яких звали так само, — говорить Альвідас Шляпікас. — Про них розповів знайомий. Одна з них — його мати, яка нещодавно дізналася про своє походження.
У Франкфурті-на-Майні розповідав німецьким колегам, що працюю над темою "вовчих дітей". Мене запитали: "А що, комусь цікава тема Мауглі?" Не знали, що так після Другої світової називали німецьких сиріт. Радянські солдати ґвалтували дівчат. Підлітки, які не знаходили опікунів, вимушені були жебракувати, красти, продавати себе. У Німеччині через великий комплекс провини за злочини нацизму досі не прийнято визнавати страждань свого мирного населення під час війни. В сучасній Литві залишилися небагато "вовчих дітей". Здебільшого це малограмотні селяни. Названі батьки боялися давати їм освіту, аби не випливло німецьке походження. В 1950-х СРСР дозволив німцям повернутися на батьківщину, в зону радянської окупації Німеччини. Але такі діти не могли цього зробити, бо вже вважалися литовцями.
Українською мовою роман "Моє ім'я — Маріте" вийшов у київському видавництві "Брайт Букс".
3 
1
Коментарі