— Фестиваль "Букет" допоміг виявити однодумців, — каже музикознавиця Любов Морозова, 37 років. Була куратором музичної програми фестивалю високого мистецтва "Букет". У рамках заходу на території заповідника "Софія Київська", в музеї "Золоті ворота" організували концерти, кінопокази, виставки, театральні екскурсії, публічні розмови з лідерами думок і культурними діячами.
— На першому Майдані 2004-го кияни надягали помаранчеві стрічки. Й коли бачили на вулиці когось із такою ж стрічкою, відчували, що все гаразд. Свої поряд і їх багато. Так і тут, на подвір'ї Софійського собору, коли 1000 чоловік слухали разом класичну музику, почувалася добре. Це дуже важливо в наш час. Простір відкритий, максимально доступний, якоюсь мірою навіть прохідний. Коли чула надто голосний дитячий сміх, хотілося піти й кудись відвести цих бешкетників. А потім думала — я ж сама організувала концерти в такому вигляді, чого ж нервую. Мистецтво вривається в повсякденне життя міста й навпаки.
Мене вразило, коли диригент Луїджі Гаджеро (виступає з Державним естрадно-симфонічним оркестром, очолив київський "Ухо-ансамбль". — ГПУ) приїхав в Україну п'ять років тому з Італії. Там йому не вистачало безпосередньо реакції. Так, європейський слухач дуже багато знає, може розкласти музичний твір по нотах, але не здатен відгукнутися. Українці по партитурі не стежать за концертами, загубили частину історичного процесу через "залізну завісу". Але ми можемо співпереживати. Це найцінніше.
— У нас не так багато фестивалів класичної музики, — продовжує Любов Морозова.
— На початку серпня повернулася зі "ЛьвівМоцарт". Це дуже правильний і потрібний захід. Нагадує, що Франц Ксавер Моцарт, син Вольфганга Амадея Моцарта, 30 років прожив у Львові та заснував перше музичне товариство міста. Цей фестиваль організований якраз в абсолютно європейському дусі. Квитки на "ЛьвівМоцарт" коштували по 5000 гривень. Мабуть, правильно, бо це єдино можливий варіант провести таку подію. В Києві хотіла зовсім інше. Не бажаю працювати з класичною музикою як з елітарним мистецтвом, красивим ритуалом. Мені здається, що елітарність сьогодні — це не історія про "дорого". Маючи доступ до всього, тим не менш, важливо розкривати внутрішню свободу, що дозволяє залишатися собою.
В яких ще нових місцях можна в Києві провести фестиваль класичної музики?
— Дуже хочу на Русанівці (столичний спальний район на намитому острові. — ГПУ). Це взагалі розсадник композиторів, акторів, архітекторів, художників. З кінця 1960-х отримували тут квартири в новобудовах. На Русанівці зберігся свій особливий інтелектуальний мікроклімат. Зрозуміло, що в старій частині Києва зручніше організувати фестиваль, ніж на лівому березі Дніпра. Але ж треба підтримати тренд децентралізації.
Виставку досягнень народного господарства звели в 1950-х, і ми вже не хочемо сприймати це як мистецтво. Мала звеличувати Сталіна. В центрі ВДНГ планували поставити йому пам'ятник — більший, ніж усі, що існували на той момент. Тим не менш, кожен павільйон виставки має свій стиль. Є на що подивитися. "Гогольфест" використовував радянську спадщину ВДНГ як привід посміятися над минулим. Фестиваль "Атлас Вікенд" наче взагалі не помічає павільйонів, залучає лише відкритий простір галявин і площ виставки.
Мені хотілося б попрацювали з ВДНГ як зі справжньою реальністю. Без штучної спроби не помічати оцього уламка СРСР. Нам треба вчитися жити з адекватним поглядом на своє минуле й сучасне.
Коли почала переглядати кліпи сучасних західних виконавців, зняті на київських Позняках і Троєщині, по-новому подивилася на ці райони. Хоча раніше питала знайомих звідти: "Як ви можете жити у цих кам'яних джунглях?" Іноземці побачили в цій частині Києва свою жахливу красу. Якесь дивне поєднання природи й залізобетону. Зрозуміла, що для них це той образ міста, якого ніде більше немає. Такий Київ теж треба полюбити. Не тільки Софійський собор, Лавру, Андріївський узвіз. Насправді в тому, що нас оточує в спальних районах, теж дуже багато гарного. Треба не тільки знаходити, а й підкреслювати це. Не намагатися муралами прикрасити багатоповерхівки, а зрозуміти, чому можуть бути нам дорогі.
Любов Морозова розповідає, що її попросили написати вступне слово до українського спецвипуску провідного німецького видання про сучасну академічну музику.
— Хотіли вступну статтю про культурну ідентичність. Питають: "Ну, є ж у вас твори, які це все підсумовують?" Я зрозуміла, що в нас нема. Гопак та інший фольклор витіснили всю решту традиції. Якщо на сцені звучить не обробка "Несе Галя воду", то ми вже не знаємо, це український твір чи ні. Відтоді я стала з'ясовувати риси, які, мені здається, є нашими. Одна з них — українське поняття "вродило". Пам'ятаєте анекдот про українця, якому пообіцяли землі стільки, скільки зможе охопити? Він їде-їде, кінь став, пішов пішки, втомився, повзе, на третій день уже без сил падає, але зриває із себе шапку, кидає її вперед і каже: "А це під бурячки".
Це про те, що українці, з одного боку, намагаються осягнути неосяжне, а з другого — живуть на землі врожаю. Це коли приїжджаєш до бабусі, а вона тобі виносить варення, огірки, помідорчики, іще щось. І ти кажеш: "Бабусю, я це все не довезу, не зможу". "Ну як же так, ну то ж вродило". Дари ланів від рідних із села викликають зворушення. Але українські композитори за таким принципом часто пишуть твори. Тобто в перші 5 хвилин автор музики намагається тобі винести все, що в нього "вродило" — показав усе, що вміє. А наступні 40 хвилин він думає, як продовжити.
У поганих композиторів нема розуміння, що з цим робити. У гарних є. Чому Сергій Прокоф'єв наш? Мене з дитинства завжди мучило питання, як цей композитор, маючи такий розум, пам'ять, здібності, а в один твір впихував стільки тем, з яких німець зробив би 20 окремих творів. Але так наше мислення влаштовано. Воно багато чого поєднує, і ми дуже щедрі в тому, що робимо.
Фестиваль "Букет" мав ту ж ідею. Це багато різних стилів і жанрів, зібраних докупи.
1 
1
Коментарі