вівторок, 23 червня 2020 11:35

Відчуття апокаліпсиса Захід відкрив для себе вперше. Але це ще не апокаліпсис

14 текстів увійшли до збірки вибраної есеїстики письменниці 59-річної Оксани Забужко "Планета Полин". Вийшла друком у київському видавництві "Комора". Авторка презентувала книжку у прямому ефірі онлайн-проєкту "Літкур'єр: читання уголос". Його транслювали на сторінці "Форуму видавців" у Facebook

– Останнє десятиліття було липке й важке – для мене, для України й людства. Проминуло під знаком широко метастазуючої "нової світової війни", – каже Оксана Забужко. – І так вийшло, що я більше, ніж за весь свій попередній вік, писала саме есеїстики. Причому доволі специфічного жанру, який можна умовно назвати портретним. Виростає з потреби відгукнутись на слова, писані й мовлені, інших людей. Живих і мертвих.

Автор: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency
  ”У травні 1986-го Київ був найчистішим містом на Землі: вдень і вночі вулицями знай курсували поливальні машини і чорні лаковані асфальти в білястих розводах піни мінилися проти сонця, як рентґенівські плівки. Часом пахло рентґенкабінетом. Свіжістю натомість чомусь не пахло – чи то тому, що на вулиці ми старалися не дуже-то дихати на повні груди й узагалі поменше витикати носа із закритих приміщень, а чи просто нам усім на якийсь час був притупився нюх”, – писала 2011 року Оксана Забужко в есеї ”Планета Полин” про столицю після аварії на Чорнобильській станції. Увійшов до однойменної збірки вибраних текстів письменниці
”У травні 1986-го Київ був найчистішим містом на Землі: вдень і вночі вулицями знай курсували поливальні машини і чорні лаковані асфальти в білястих розводах піни мінилися проти сонця, як рентґенівські плівки. Часом пахло рентґенкабінетом. Свіжістю натомість чомусь не пахло – чи то тому, що на вулиці ми старалися не дуже-то дихати на повні груди й узагалі поменше витикати носа із закритих приміщень, а чи просто нам усім на якийсь час був притупився нюх”, – писала 2011 року Оксана Забужко в есеї ”Планета Полин” про столицю після аварії на Чорнобильській станції. Увійшов до однойменної збірки вибраних текстів письменниці

Можливо, це несвідома потреба вхопитися за руки з однодумцями, коли історія входить у смугу темних часів. А може, й дещо більше. Страх утратити ці живі і мертві постаті для майбутніх поколінь. Інстинктивний відрух "взяти їх із собою в ковчег".

Цю портретну галерею розбито на три розділи: жіночий, чоловічий і колективний – українського суспільства на тлі епохи. Мені завжди цікаво стежити, як воно змінюється. А для письменника – це подвійний виклик. Бо література не є мистецтвом групового портрета. Це не кіно, де можна сфотографувати всю масу разом. А завжди від людини до людини.

Поділ – умовний. Але тексти об'єднує внутрішній стрижень. Авторчин "персональний роман", особистий стосунок із біжучою, майже 100 років як не проговореною, не осмисленою, не опідручникованою і все ще триваючою історією. В якій мені випало жити і свідчити. У неї вписую героїв і цим виявляю в ній, хоч якій на позір катастрофічній, життєствердний смисл.

"Планета Полин" – це вибране. Найважливіші для мене есеї за більш як 20 років. З переважанням, одначе, відносно недавніх. Присвячені постатям і подіям, які вважаю культурно знаковими для сьогоднішньої епохи кризи гуманізму.

Найраніший текст – 1997 року. Це стаття з моєї першої збірки есеїв "Хроніки від Фортінбраса" під назвою "Прощання з імперією". Написала її на смерть Йосипа Бродського. Власне, це мікс есею та спогаду про наше знайомство та зустрічі на початку 1990-х в американському Бостоні. Він був у статусі поета-нобеліанта, а я – дівчинки, яка приїхала з цього самого колишнього Радянського Союзу. Цей текст можна було б забути й залишити в 1990-х, якби не те, що наше прощання з імперією сильно затяглося.

20 із гаком років тому я сформулювала в цьому есеї деякі важливі речі. Тоді вони були такі для мене й ще якоїсь горстки наших інтелектуалів. А сьогодні – вже для мільйонів українців. Принаймні для всіх освічених. Тому я включила цей текст у збірку, доповнивши його постскриптумом.

Найсвіжіший есей "Час деміургинь" про Ольгу Токарчук (польська письменниця, має українське коріння, нобелівська лауреатка. – Країна) влетів у книжку в останню мить. Зроблений на прохання краківського журналу Znak. Я страшенно була рада. Мені якраз бракувало ще одного жіночого обличчя в галереї.

  Оксана ЗАБУЖКО, 59 років, письменниця. Народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку в сім’ї викладачів-філологів. Коли мала 8 років, родина перебралася до Києва. Закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему ”Естетична природа лірики як роду мистецтва”. Викладала естетику й історію культури у столичній консерваторії. Із 1988-го – старша наукова співробітниця Інституту філософії Академії наук України. У 1992–1994 роках працювала в США як запрошена письменниця і фулбрайтівська стипендіатка. Викладала україністику в Пенсильванському, Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. Перший вірш опублікувала у 12 років. Із 1985-го видала шість поетичних збірок. Також – прозу, есеї, публіцистику, листування з мовознавцем Юрієм Шевельовим, розмови з польською журналісткою Ізою Хруслінською. Із найвідоміших філософсько-літературознавчих праць: ”Шевченків міф України”, Notre Dame d’Ukraine – про Лесю Українку. 1996-го вийшов друком дебютний роман ”Польові дослідження з українського сексу”. Вважається першим бестселером незалежної України. Перевидавався 10 разів. 2006-го визнаний ”книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності”, за соціологічним опитуванням агенції ”Еліт-профі”. Перекладений 15 мовами. 2009-го з’явився роман ”Музей покинутих секретів”. Це родинна сага на 832 сторінки, де переплітаються три покоління – від 1940-х до 2004 року. Твір здобув низку відзнак, зокрема Літературну нагороду Центральної Європи ”Ангелус”. Торік увійшов до топ-20 найкращих романів XXI століття за версією швейцарської газети Tages Anzeiger. Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня. Торік отримала Шевченківську премію за збірку публіцистики про виклики сьогодення ”І знов я влізаю в танк”. Багато подорожує, часто працює за кордоном. Живе в Києві. Чоловік – художник Рости­слав Лужецький
Оксана ЗАБУЖКО, 59 років, письменниця. Народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку в сім’ї викладачів-філологів. Коли мала 8 років, родина перебралася до Києва. Закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему ”Естетична природа лірики як роду мистецтва”. Викладала естетику й історію культури у столичній консерваторії. Із 1988-го – старша наукова співробітниця Інституту філософії Академії наук України. У 1992–1994 роках працювала в США як запрошена письменниця і фулбрайтівська стипендіатка. Викладала україністику в Пенсильванському, Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. Перший вірш опублікувала у 12 років. Із 1985-го видала шість поетичних збірок. Також – прозу, есеї, публіцистику, листування з мовознавцем Юрієм Шевельовим, розмови з польською журналісткою Ізою Хруслінською. Із найвідоміших філософсько-літературознавчих праць: ”Шевченків міф України”, Notre Dame d’Ukraine – про Лесю Українку. 1996-го вийшов друком дебютний роман ”Польові дослідження з українського сексу”. Вважається першим бестселером незалежної України. Перевидавався 10 разів. 2006-го визнаний ”книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності”, за соціологічним опитуванням агенції ”Еліт-профі”. Перекладений 15 мовами. 2009-го з’явився роман ”Музей покинутих секретів”. Це родинна сага на 832 сторінки, де переплітаються три покоління – від 1940-х до 2004 року. Твір здобув низку відзнак, зокрема Літературну нагороду Центральної Європи ”Ангелус”. Торік увійшов до топ-20 найкращих романів XXI століття за версією швейцарської газети Tages Anzeiger. Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня. Торік отримала Шевченківську премію за збірку публіцистики про виклики сьогодення ”І знов я влізаю в танк”. Багато подорожує, часто працює за кордоном. Живе в Києві. Чоловік – художник Рости­слав Лужецький

Серед героїв цієї збірки – Ларс фон Трієр, Андрій Тарковський, Катерина Білокур, Леонід Плющ, Соломія Павличко, Олександр Довженко. Також Юрій Шевельов, про якого написала підсумкову статтю-спогад "Ваш дєдушка, Ю. Ш." як передмову до ювілейного збірника на пошану, який зараз готує Лундський університет у Швеції. Там у 1950-х Шевельов викладав на славістичному факультеті, а згодом отримав почесний докторат. Вони його згадують і вшановують. Попросили написати мемуарний текст про те, ким був Шевельов для мого покоління. І взагалі в контексті української культури рубежу XX–XXI століть. Він прийшов до нас представником Розстріляного відродження у 1990 роки. Його поява в Україні збіглася з незалежністю, з цим першим поривом десов'єтизації, який потім захряс. І довелося закони про декомунізацію приймати із запізненням на одне покоління. Багато спалахів і задумів із 1990-х були притлумлені і пригашені на 15–20 років. І тепер уже розтікаються ширшим фронтом.

Одна з героїнь книжки – Софія Яблонська. Про неї два тексти. "Мистецтво втечі", який виходив в Україні 2018-го в альбомі фотографій "Теура. Софія Яблонська". Та "Софія Яблонська-Уден", написаний для збірника "300 жінок в історії фотографії всіх часів і народів", який готує паризький музей д'Орсе.

Франція відкрила для себе Яблонську. Наша Софійка справді була в числі тих перших, революціонерок. Хоч вважала себе журналісткою, а не фотографом. Доставляла екзотичні роботи з кругосвітніх подорожей. І ось ця мандрівниця родом із ніби нікому не відомої провінційної Галичини потрапила у фокус французів тільки тепер, через пів століття після смерті. Оцінили й пробують у нас висмикнути її. Вже записують, що вона Софія Яблонська-Уден, бо одружилася з французом Жаном Уденом. Але мало хто за кого виходив заміж. Якщо жінка не використовувала прізвища чоловіка у своїй професійній діяльності, то так не заведено писати. Але саме під цим іменем музей д'Орсе вносить її в каталог, бо кожному хочеться поставити собі зірочку на фюзеляж, що вона ж француженка.

"Планета Полин: Довженко – Тарковський – фон Трієр, або про дискурс нового жаху" – найважливіший для мене текст. Для розуміння не тільки цієї, а всіх моїх книжок. І того, що я намагаюся в цій мові, культурі та світі взагалі робити. Написаний 2011-го на замовлення німецького видавця для збірки моєї есеїстики. Як-от "Напиши щось про Чорнобиль". Це було таке наступання на болючий мозоль. Я 25 років жила з цією темою як із проковтнутим каменем, про який невідомо як розповідати. Коли легше мовчати, ніж говорити. Тому в нас так багато непроговореного в нашій буремній, травматичній, але одночасно катарсичній і цікавій історії. Але треба здобути відваги.

Есей "Планета Полин" розповідає про тему катастроф, яку почало XX століття і яка триває досі. Що з цього виникає і як із цим собі давати раду, як цій історії сказати "так". З новою і свіжою силою звучить під час нинішньої епідемії. Коронавірус – продовження цього сюжету. Хоча, звичайно, не співмірний із чорнобильським досвідом. Але коли мене питає закордонний видавець: "Як ви даєте собі раду?", я кажу: "Для мене це не вперше". Травень 1986 року в Києві – теж було порожнє місто. Я знаю, як жити в таких умовах. І знаю це відчуття апокаліпсиса, яке Захід відкривав для себе вперше під час карантину. Порожні міста, паралізованість і страх. Але це ще не апокаліпсис. Його відчуття Україна переживала двічі – 1986-го на моїй пам'яті й 1933 року на пам'яті моєї бабусі.

Як вчитися говорити про те, про що нас не вчили говорити. Ось про це книжка. А полин у назві – тому що це концепт гіркоти, згіркнення людей і життя. Ідея – як не згіркнути.

Література стоїть на гуманістичних цінностях. Починає бути мистецтвом не тоді, коли це розважалочки і гра в слова. А коли автор передає в мистецький спосіб певний ціннісний меседж, дає читачеві знак його несамотності. Ти не один у світі, під цими холодними зорями.

Є вислів, що мова – це діалект з армією і флотом. Література теж, на превеликий жаль, пов'язана з танками. Світовий інтерес до вашої літератури різко зростає, коли виявляється, що у вас є держава, яка вміє себе захистити. Це цинічно звучить. Не означає, що маємо приймати ці правила гри й самі ставати цинічними. Але мусимо розуміти, що планета не населена рожевими поні та єдинорогами.

Колись у 1990 роки була екранізація роману Джейн Остін "Гордість і упередження". Транслювалася по нашому телебаченню. Український дубляж був за новинку – ми його всі жадібно ковтали. І я сказала – з ноткою письменницької заздрості – "Які класні все ж таки в англосаксів оці їхні дєвушки. Мері Шеллі, Джейн Остін, сестри Бронте. Яка в них чудова жіноча література. У товаристві тому був один неглупий лікар – а вони цинічніше дивляться на життя, ніж митці. Сказав фразу, котра мене потрясла: "А чому ти думаєш, що якби Україна володіла Африкою і половиною Азії, то Марко Вовчок і Леся Українка виглядали б гірше?" До того не думала про це в такому ракурсі. Розуміла, що наша література – класна, відповідає світовим стандартам. Чому ж її не знають? Але, як я кажу всім студентам україністики, яких на різних широтах ніби немало з'явилося, ви багато знаєте про курдську літературу? Вас вона цікавить? А там теж є письменники й, можливо, непогані.

 

Зв'язок між тим, чи виграємо ми в цій війні, і тим, який буде інтерес до нашої літератури, – прямий і безпосередній. І коли нам кажуть, що "искусство вне политики" – ні. Це вам говорить людина, яка перекладена у 20 країнах.

Кожна книжка повинна працювати вікном, яке щось відкриває. Запускає вам хімічну реакцію в мозок, коли йдуть спогади, враження. Від хорошої літератури в голові відбувається перестановка меблів. Це зрештою і є те, що називається впливом.

Несповідимі шляхи книжок. Наше діло – робити їх живими і випускати цих істот у світ.

Зараз ви читаєте новину «Відчуття апокаліпсиса Захід відкрив для себе вперше. Але це ще не апокаліпсис». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути