58 пейзажів Івана Марчука, написаних протягом 1972–2019 років, показали в Київській картинній галереї
– Майже два роки не малював пейзажів, мотався по світу. Відкривав виставки в Азії, Африці, Європі. Малюю тільки українські краєвиди. Хоч був на п'ятьох континентах. Українська земля мене чарує досі. Вона не змінилася, хоча її і псують.
Зробив пейзаж великого формату. Хотів чогось ефектного, чого люди ще не бачили. Показав перспективу й незвичність нашої землі. Все натурально, сніг – природний, небо зробив жовтим, гарно контрастує з білим. Дуже люблю простори поля, особливо коли вкрите снігом. Зима – улюблена пора для творчості. Я без неї не зміг би жити в теплих краях.
Сніг пухкий, чистий, покриває всі смітники. Роблю таку ілюзію, що люди, коли дивляться на картину, захоплюються. А коли побачать щось таке наживо – то пройдуть повз. У цьому – секрет картини. Як кажуть, люди дивляться, а художник бачить. І хоче відтворити.
Я згадав поле. І щоб було цікаво, намалював там копички. Вони якраз і творять перспективу. Магію. Вони начебто шовкові, втягують всередину. Так витримана кольорова гама, що виглядає, як ілюзія натури.
Я такий рівний горизонт бачив багато по Україні. У Седневі на Чернігівщині запримітив плоске поле. І на ньому – хоч гуляй, саджай що завгодно, хоч вазончики став, хоч яблука розсипай. Хочеться таке голе поле оживити, щоб воно було домінантом, а в ньому було щось живе. Художнику потрібно на картину щось "кинути", щоб люди "попробували".
Мене часто запитують, а як вигадую назви для картин. Дуже просто. Коли робота закінчена, дивлюся на неї, "спілкуюся" – і народжується назва.
Малюю акриловою фарбою. Коли вчився 11 років, писав олією. Добре вивчив темперу. Зрозумів, що треба працювати по сухому. Олія – це болото. Колись у 1960-х був у Седневі і взяв олію – спробувати. Мазав-мазав, потім викинув. Не моє. Для того треба або починати раніше. Або брати 10–20 полотен, одночасно розставляти – і підмальовувати на кожному. А потім – наступного дня, коли підсохне. В мене стільки часу немає. Коли жив у США, пейзажів не писав. Бо не було потрібної фарби. До цього малював совєтською ленінградською темперою. Якось, приїхавши з Нью-Йорка в Київ, у магазині "Мистецтво" на Хрещатику побачив тюбик із написом "Акрил", а поряд номер телефону. Дзвоню, це студія анімаційних фільмів на метро Чернігівська. І там якась жіночка Тетяна робить фарби. Вона – хімік за освітою. Я вичавив із тюбика цю ниточку-ціточку, вона застигла. Кажу: "Пані Таню, дайте пару тюбиків, я випробую професійно". Потім скільки зробив тою фарбою пейзажів. Якби не та жінка, може, їх не було б. Ці фарби тільки для пейзажів добре, для інших циклів я з американськими працюю. Для кожної техніки свої фарби підходять. Зараз випробував комбінацію. До мене приїздили люди з Новограда-Волинського. Там відкрили фабрику з виготовлення фарб. Привезли мені ящик для проби. Я використав – щось можна малювати, а під лінію вони мало підходять. Рідкі. Тому додав американський згущувач, щоб лінія була рельєфна, не плоска. Інакше не можу робити цікаві речі.
Малюю швидко. Якось у мене була китайська делегація, ходили по майстерні захоплені. І один художник запитав, скільки часу витрачаю на картину. Кажу, десь тиждень. Замовк – я його вбив. Він думав, що десь рік. Але, якби я рік малював одну роботу, де я зробив би близько 5 тисяч картин. Одних пейзажів у мене понад 400. На виставці – 58, є ранні, яких я взагалі не виставляв.
Використовую власну техніку "пльонтанізм". Від слів "плести, переплітатися". В мене було три сестри. У суботу чи неділю мама мила їм волосся. Тоді не стригли, було довге. Цілий день цим займалися. Мама казала:"Ну запльонталося волосся, що не можна розчесати". Так само і в мене. На кожній картині запльонтані десятки кілометрів нитки. Моя технологія придумана восени, коли дивився на голі дерева, без листя. Бачив, як рисується графіка дерев на тлі неба. Це – фантастика, така краса. Думав: а як це зробити на полотні? Не хотів щіткою малювати, як усі, бо це вже пройшов. І на свою голову придумав власну техніку.
Коли малюю пейзаж, хочу себе здивувати, і потім інших. За допомогою своєї техніки роблю чудеса, ілюзії. Наприклад, як блищить сніг. Уявіть, скільки мені треба ниточок, щоб був такий ефект. Доводжу картину до вищої кондиції. І підписую, крапка. Більше не торкаюся полотна.
Здійснилася моя заповітна мрія – бачу чергу на свою виставку. Зима, холодно, а люди на вулиці стоять. Що буду робити далі, не знаю. Може, втечу з України і картини заберу. Коли повертався сюди з-за океану, вірив, що це інша країна. Вимріяна, за яку віддали життя мільйони людей. А вийшло, як-то кажуть, ніц. Гасаю по світу, думаю, де зупинитися. Бо в Україні немає місця для мене. Обіцяли зробити музей у Києві, навіть капсулу заклали. І всі про це вже забули. Були ще пропозиції в Тернополі, Каневі. Але до справи не дійшло. Тільки в моєму селі є невеличкий музей Івана Марчука. Що робити з картинами, де залишити. Була навіть думка вивезти на Майдан і все спалити. Якщо вони нікому не потрібні. Щоб нікому не дісталися.
Не знаю, що таке натхнення. Я людина одержима і ненаситна. Живу за чорним календарем, без вихідних. Усі червоні дати викреслив. Щодня, о сьомій ранку, іду в майстерню. Здоровкаюся з двірниками, вони на мене дивляться – що за ненормальний? Що його жене? Я не хочу малювати. Я хочу побачити щось нове, свіже. А щоб побачити, треба намалювати. Те, що я зроблю, ніхто не зробить.
Маю вже велику кількість робіт для доброго музею. Національний замалий для мене. А скільки в архівах ще знайшов фотографій. Давно забув, що в мене такі картини були. Сотні пейзажів. Де вони, куди вони поділися, невідомо. Бо я їх не продавав. А зараз роботи не хочу продавати, бо тішуся ними.
2 
1
Коментарі