![Повінь, викликана буревієм Сенді наприкінці жовтня, затопила подвір’я церкви Богоматері Лурдської
на півдні острова Статен
у Нью-Йорку. Знімок зробили 2 листопада. Про наслідки буревію у Нью-Йорку поет Василь Махно написав вірш](https://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/465/465688_1_w_300.jpg?v=0)
Таня МАЛЯРЧУК, 29 років, Відень, Австрія:
– Два роки живу однією ногою у Відні, другою – в Івано-Франківську. Спочатку боялася, що забуду українську, як тільки почну вчити німецьку. Тому майже рік уперто говорила англійською. А без українського літературного середовища мені стало легше дихати.
Майже весь час пішов на написання роману "Біографія випадкового чуда" і оформлення дозволів на проживання в Австрії. Це зробило мене трохи злою, що, напевно, можна простежити в книжці. В Україні я і близько не здогадувалася, яким третім світом є моя батьківщина. Але ніколи раніше так уперто і з гордістю не повторювала на кожному кроці, що я – українка. Іноді здається, що українку з мене зробило саме проживання за
кордоном. На відміну від попередніх, в новій книжці багато національного й соціального.
Писанням в Україні себе забезпечувати не вдавалося. І далі перебиваюся від гонорару до гонорару – мені багато не треба. Австрійським письменникам не набагато легше. Але тут частіше спрацьовує закон ринку. Якщо написав добру книжку – матимеш добрі гроші. До того тебе підтримуватимуть численні культурні інституції. Наприклад, місто Відень щороку дає стипендію комусь із молодих австрійських письменників – тисячу євро щомісяця. Для Австрії не так багато, але й не так мало. І таких стипендій безліч. Але старшим авторам ніхто не допомагає. Жорстоко, але справедливо. Не написав досі хорошої книжки, значить, не вмієш.
В Україні на літературні вечори приходить зазвичай молодь. В Австрії – старше покоління, іноді навіть дуже старше. Так розбавляють нудну буденність. Вони готові слухати тексти, які автор читатиме півгодини-годину.
Василь МАХНО, 48 років, Нью-Йорк, США:
– Тисячі разів говорив, що нікуди не виїду. Але знайомі зі Штатів кинули на мене "зелену карту". Приблизно уявляв увесь ризик потрапити у світ з іншими правилами. Не був у захваті. Але тоді, 2000-го, Україна нагадувала корабель, що застряв у тихій гавані. Це трохи додало бажання їхати.
Америка досить агресивна до новоприбулих. Знадобилися два роки, аби звикнути до Нью-Йорка. Намагався писати, але не йшло. Коли призвичаївся, місто почало поставати в моїх віршах, п'єсах, есеях.
Переклад має бути такий, ніби це написав американець
У Штатах немає Міністерства культури й Спілки письменників. Є фонди й стипендії, які підтримують авторів. Добре, коли пробний тираж буде 10 тисяч примірників. Якщо успішно піде, перевидають. Але це прозу. Поезію друкують приблизно так само, як в Україні. Вірші купують бібліотеки або продають на авторських зустрічах.
Якщо на вечір у Нью-Йорку прийшли 100 осіб, це вже успіх. Тут в один день можуть відбуватися тисячі літературних читань.
У Союзі говорили, що ми – народ, який читає найбільше у світі, бо в нас у метро всі з книжками. Бачу це щодня в Америці. Читають переважно легку жіночу літературу, шведа Стіґа Ларссона – про дівчину з татуюванням дракона, або Коельйо.
У Штатах вийшли дві мої поетичні збірки у перекладі англійською. Зараз готую книжку есеїстики. Американські видавництва й редактори дуже прискіпливі й ретельні. Перша умова успіху іноземного автора – мусить бути вдало перекладений добрий текст. Переклад має бути такий, ніби це написав американець.
Хелена ТОМАССОН, 42 роки, Мальме, Швеція:
– Коли приїхала до Швеції, одразу знайшла курс із письменницької майстерності. Відучилася півроку зі своєю недосконалою англійською. За 30 кілометрів від Мальме – Копенгаген. Там є щось подібне до літературного гуртка. Видавали російською журнал "Новый берег". З українських поетів друкували Олександра Кабанова, Бориса Херсонського. Помістили й моє оповідання. Нещодавно в київському видавництві "Зелений пес" вийшла моя книжка "Грузинський роман".
У Швеції опинилася, коли вийшла заміж за ісландця. Він жив у Данії. Разом переїхали до Мальме. У Києві чоловік не знайшов би собі роботи.
Неприємне тло створюють наші емігранти останньої хвилі – дівчата, які приїхали у пошуках кращого життя. Була на тижні режисера Інґмара Берґмана на острові Форе, де він жив. Якби організатори знали, що я – з України, не пустили б. Коли приїхала, запитали: "А що це у вас за акцент?" Кажу: "Я з Мальме". – "Не треба нам розказувати". Зізналася, що з України. Відчула, як вони подумали: "Зараз щось або вкраде, або утне". Виявилося, про їхнього Берґмана знаю більше за них. Прощалися друзями.
Маю в Києві маленьку друкарню, тому мушу бувати тут. Не змогла її продати, коли їхала, кинути шкода.
У Швеції вирішила займатися галерейною справою. За першою освітою я – соціолог культури. Диплом із арт-менеджменту здобувала упродовж трьох років. Спочатку хотіла відкрити галерею в Копенгагені, щоб показувати українське мистецтво. Але грошей немає, потрібні знайомства.
Володимир СЕРГІЄНКО, 41 рік, Берлін, Німеччина:
– Залишив ще Радянський Союз, бо було некомфортно. Писати почав у Львові, але перші публікації з'явилися в Німеччині. Сім років мав паузу – проблемою була відірваність від читача.
Нам із родиною довго не вдавалося поїхати до Львова. Якось друзі на час відпустки залишили квартиру в Парижі. Вигляд з її вікна був, наче дивишся з львівської "Дзиги" на вулицю Вірменську. Львів, який побачив у Парижі, підштовхнув до спогадів. Написав повість "Чотири зустрічі з "мусором". Про львів'янина, який покидає напіврозвалений Радянський Союз. Її видали в Москві.
В Україні буваю що два місяці. Свобода літератури й журналістики тут зараз набагато вища, ніж на Заході. У Німеччині, приміром, не почуєш, як хтось із політиків обпльовує іншого.
Щодо літератури Україна сьогодні – квітуча країна. У Німеччині редакційна політика видавництв ставить вузькі рамки. Існує сформоване уявлення, що кому цікаво і що є правдою. Усі мають думати, що скрізь погано, тільки у Німеччині добре. Автор починає шукати, де гірше. Тому немає глибоких текстів. Мають болючу тему – Друга світова, і теми-табу – євреї, критика Ізраїлю. Коли нобелівський лауреат Ґюнтер Ґрасс написав вірш із критикою політики Ізраїлю, його заклювала преса. Засуджували все – від якості вірша до "автор – старий ідіот". У літературних тусівках завжди розмова зводиться до "як задовбала ця цензура". Але усвідомлюєш: напишеш інакше, тебе не надрукують. Пересічний читач не зрозуміє, якщо скажу: "Знаєте, а українські дівчата не дурепи й не рабині-домогосподарки".
В інтерв'ю мої незручні слова десь зникають. Мене запитали: "Чи треба бойкотувати Євро-2012 в Україні?" Відповів, що можна бойкотувати конкретних людей, як-от Олександра Лукашенка – заморозити його банківські рахунки в Європі, не пускати до себе. Але бойкотувати чемпіонат – це бити звичайну людину: таксиста, продавця пива чи хот-догів. Мене з передачі вирізали. Потім журналісти вибачалися.
У Німеччині просуваю інтереси української культури. Наприклад, організував чемпіонат із футболу серед письменників України, Польщі й Німеччини. Виступаю з літературними читаннями під живий джаз, очолюю рекомендаційну раду берлінського видавництва WAM, яке займається електронними книжками.
Анна БАГРЯНА, 31 рік, Скоп'є, Македонія:
– Третій рік живу в столиці Македонії. Чоловік – болгарин, теж письменник, працює директором Болгарського культурного центру. В Україну приїжджаю що півроку, постійно на зв'язку з українськими видавництвами. Цього року в "Норі-Друк" видала роман "Дошкуляка". Про македонські реалії писати не можу – ще замало досвіду.
Зате почала багато перекладати – болгарських, македонських, албанських авторів. Торік разом із чоловіком переклали болгарською 32 молодих українських поети.
У Македонії багато літературних фестивалів, куди мене запрошують. Тут вийшов мій роман "Дивна така любов" та збірка п'єс. Македонці зовсім не знайомі з українською літературою. Трохи більше про неї знають у Болгарії – популярний Павло Загребельний.
Уривок вірша Василя Махна "Сенді-2012", присвяченого буревію Сенді наприкінці жовтня
Нью-Йорк – не Венеція: ми підемо під воду:
вулицями Атлантика йде переможним походом –
римським леґіонером – освітлювана маяками
ще трохи і в телефоні вигасне батарея
ще трохи й вода понесе з моряками
і радісним гіпербореєм
устигнути б ще завести "Тойоту"
Атлантика завиває вітром з горла койота
океанічна хвиля заходить на острів – і мертво
чіпляється за його тіло – і заливає простір
і світ який ми будуєм зі скла і цементу
так розпливається просто
спливають мертві єноти й намоклі матраси
і пропускають воду тонкі огорожі з пластмаси
Коментарі