Художник Матвій Вайсберг не бере грошей за портрети дітей
– Малюю на пляжі. Підходять відпочивальники, роздивляються. Кілька разів просили написати портрети дітей. Погоджуюся. Прошу приходити ввечері – приємніше світло. Дивуються, що не беру за це грошей, – розповідає художник 58-річний Матвій Вайсберг.
Уперше приїхав на острів Бірючий в Азовському морі, де 12-й рік поспіль проводять симпозіум сучасного мистецтва. Запрошує до своєї майстерні на другому поверсі колишньої їдальні бази відпочинку "Золотий берег". Стіни кімнати завішані акварелями з краєвидами острова.
Як ставитесь до теперішнього мистецтва?
– Не розумію, чому мистецтво, яке створюється зараз, ділять на сучасне і несучасне. Колись іспанський живописець Сальвадор Далі казав: "Не бійтеся бути несучасними – у вас все одно не вийде". Маю досить анархічну натуру. Я навіть не член Спілки художників. Тому мене непокоїть інституційна направленість молодих митців – їм потрібно бути при комусь: при "ПінчукАртЦентрі", якійсь іншій інстанції. Зараз вчать творити мистецтво за певними "лекалами". Є куратори, які створюють для художників-початківців готові проекти. Для мене це – дивно. Людину можна навчити малювати, штрихувати, класти мазки. Але не може бути посібника, як робити мистецтво. Багато молодих художників вважають себе модними й куртуазними. Але де ж Ван Гоги? Художник – це бунтар.
Що відчуваєте, коли створюєте картину?
– Відповідальність. Твір – це послання, з яким вторгаєшся у світ. Як воно вплине на тих, хто його побачить? Доки був на Майдані – завжди прикидав, як намалювати ці події. Велику картину? Постійно змінювалась ситуація. Ставав інший настрій. Від відчаю – до надії. І назад. Були фрагментарність, рваність ритму, розповідний стиль. Тому постала серія картин – "Стіна". Перші три полотна створив у січні 2014-го. Якраз було перемир'я. Коли писав їх – подумки воював і кричав. Дивитися приходили учасники Революції гідності. Реагували щиро і швидко. Дехто плакав. Деякі не витримували – йшли. Це був живопис прямої дії. Особливо коли з'явилась 28-а картина. Написав її 8 березня 2014-го, після найстрашніших подій. На ній – квіти, вінки, труни і "Пливе кача". Хотів, щоб картин було 32, але зрозумів, що це – остання. Тоді заплакав. Це був не катарсис, а виплеск накопичених емоцій. Однак що більше минатиме часу – то меншим буде зв'язок "Стіни" з подіями. Її оцінюватимуть уже як художній витвір. І якщо "Стіна" колись знайде своє місце в музеї, то, думаю, це буде художній музей, а не історичний.
У вас багато картин на біблійну тематику. Які маєте стосунки з Богом?
– Я – атеїст. Як казав Вольтер: "Ми з Богом розкланюємось, але не вітаємося".
Часто атеїста уявляють моральною потворою. У мене батько був атеїстом. Добрішої та моральнішої людини не зустрічав.
Біблійні сюжети у творчості атеїста – не парадокс?
– Для мене – ні. Біблію прочитав у 30 років. Тоді оцінив її розмірений ритм. А в певному віці починаєш на себе і книгу пророка Іова (праведник, віру якого випробовував Бог, дозволяючи сатані насилати негаразди і хвороби. – Країна) "приміряти". Коли життя випробовує, а ти подумки питаєш: за що? Намалював серію картин "Сім днів сотворення світу". Потім випадково натрапив на ілюстрації до Старого Заповіту німецького художника XVI століття Гольбейна. У них розмір – 4,5 на 6 сантиметрів. Збільшив у 10 разів. У майстерні на стіну поміщалися 32 картини на біблійні сюжети. Коли стояв на Майдані, зрозумів, що це – та сама матриця. Так з'явилася "Стіна" Майдану з 28 полотен.
Чи змінили ставлення до подій Революції гідності?
– Майдан був і лишається однією з найкрасивіших і найважливіших подій у моєму житті. Пощастило, що був учасником. Майдан змінив українців – навіть тих, кому це не подобається. Ми відчули свої межі – на що здатні. Я ніколи б не подумав, що прокидатимуся серед ночі і йтиму туди, де стріляють.
Так не буває – щоб одразу все вдалося. Французи ходили на барикади 200 років – там уже п'ята республіка. У нас – друга. А якщо рахувати УРСР, то третя.
Що вплинуло на створення картини "Небо над Беркінау"?
– Улітку цього року був у Польщі. Відвідав колишній нацистський концтабір Аушвіц. Виявилось, до такого візиту був неготовий. До нього неможливо підготуватись. Приміряв на себе фразу німецького філософа Теодора Адорно: "Чи може бути мистецтво після Аушвіца?" Корпус Беркінау побудували, щоб знищити 450 тисяч угорських євреїв. Перше, що відчув: тут не може бути пафосу. Це – машина утилізації.
Мали екскурсію. Молода полька точно й беземоційно розповідала подробиці. Зокрема, про те, як в'язні відправляли природні потреби. Звели кілька бараків, куди людина мала заходити на 30 секунд – двічі на день. Всередині – бетонна конструкція з круглими отворами. Верхню частину знімали і чистили руками. А особливою умовою було, щоб робили це представники інтелігенції.
Що вас приваблює у соцмережах?
– До Flickr (сервіс зберігання фотографій. – Країна) ставлюся як до можливості подивитися збоку на свою творчість. Кілька разів через соцмережі вдалося продати свої роботи.
Маю звичку до зворотного зв'язку. Видно, ще з того часу, як був вуличним художником. У середині 1980-х малював в Пале-Роялі (парк у Парижі, напроти північного крила Лувру. – Країна), на Новому Арбаті в Москві, в одеському саду, на київському Андріївському узвозі, на набережній кримського Коктебеля. Тоді самі створювали собі правила. Кого хотіли – малювали. Хотіли – брали гроші або, навпаки, віддавали. Робили те, що зараз назвали б перформансами й інсталяціями.
Що для вас успішність?
– Пишаюся тим, що "Стіну" з Майдану показували в польському Сеймі.
За якими критеріями визначаєте, що твір – вартісний?
– У ньому має бути чесність. Її завжди відчуваєш, коли дивишся на роботу. Колись замолоду читав книжку про науковців. Вони ставили запитання першому комп'ютеру. Одне з них: хто створює анекдоти? Спитали – і чекають на відповідь. Комп'ютер видає результат: "Експеримент завершений". Машина не знала відповіді. Почуття гумору і все, що з ним пов'язано, – не царина автоматів. Якщо розгадати загадку мистецтва – воно стане непотрібне.
Є речі, які обурюють?
– Інертність киян останнім часом. За вікном моєї майстерні на вулиці Лук'янівській – будівництво. Отже, скоро від мене закриють небо. Малюю його з 1999-го. І не тому, що це – "моє" небо і "моя" майстерня. Хаотична забудова Києва – злочин. Численні багатоповерхівки, без дотримання планів, без згоди мешканців. Те саме – із Сінним ринком. Живу поряд. Намагаюся відстоювати ринок. Це – історія Києва, мусимо її зберегти. Коли на "Фейсбуку" починаю про це "волати" – відгукуються, ну, зо 30 людей. Нам це місто не треба?
3 
1
Коментарі