"Якби Яник був завгаром, я б випив із ним водкі, й ми обидва отримали б задоволення"

"Хто такі жлоби?" – запитав шоумен Антін Мухарський у митців і науковців. Найцікавіше зі свого культурно­мистецького проекту "Жлобологія" збере у книжку. Допомагала йому журналістка Інна Корнелюк. Пропонуємо кілька фрагментів з їхніх розмов

Лесь ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ, 60 років, художник, драматург:

– Коли людина стає жлобом? Коли її "витягнути" з органічного середовища. От чоловік усе життя провів у селі, длубався в землі. То можна сказати, наприклад, що це – симпатичний дикун. Він не є жлобом. А якщо цей дядько раптом стає начальником овощної бази? Ну, то ще так. А коли президентом чи народним депутатом – то він уже не на своєму місці.

У мене є хата в селі у Полтавській області. Одно­сельчани – нормальні люди. Якби їх перетягти в Київ, де вони б зробилися начальниками, ці мої симпатичні друзі тоді таки стануть жлобами. Бо коли селянина пересаджують у міський ґрунт – із ним щось відбувається. І він уже не знає, ким є. От звідки ноги ростуть. Той же Яник – якби він був завгаром, я б випив із ним водкі, й ми обидва отримали б задоволення.

Тут спадає на думку індійська система каст. Але питання провисає в повітрі. У нас немає каст, крім касти жлобів. Якщо детально все розібрати, бачимо, касти управлінської еліти немає, касти воїнів – теж: ті самі жлоби без традицій і честі. Залишаються шудри – слуги, й ачхут, або нєпрікасаємиє. Це й є ті самі жлоби, і в нас вони сидять на жирних місцях. Тому ця вся ідеальна індійська ху…ня нам не підходить. Так приходиш до сумного висновку, що жлоби – практично всі. Крім тебе, твоїх друзів і друзів твоїх друзів.

Дмитро ГОРБАЧОВ, 75 років, мистецтво­знавець, консультант аукціонів Christie's і Sotheby's:

– 70 років перебування України в імперії Совєтів спричинили багато катастроф. Від їх наслідків наша країна ще довго страждатиме. ­Деградація відбувалася повільно й методично. Очолили її люди, які взагалі не мали освіти, як, скажімо, Каганович. Він ніде не вчився, та, здається, був здібною людиною. Постишев мав два класи школи. Нинішні не кращі: Янукович теж не вчився в університетах, хтось написав йому кандидатську, диплом принесли. І от він уже губернатор – а ще не доктор. І тоді тупо зарахували цю саму роботу й дали доктора наук.

Більшовики нищили еліту цієї країни нещадно. Позбувалися священиків, монахів, вільнодумних. І, звісно, письменників. ­Залишили хіба трьох – для годиться: Бажана, Тичину й Рильського. А ті мусили вихваляти партію за те, що лишилися серед живих, маскуючись під жлобів. Бажан видав із Глушковим першу в світі двотомну енциклопедію кібернетики. Такої на той час ні в Америці, ні в Москві не було – ніде. Бажан був змушений вести подвійне життя. Офіційно співав оди партії, прикидався жлобом, а вдома ставав іншою людиною. Якщо ти втрапив у зграю, то бреши не бреши, а хвостом воруши. Тишком­нишком ­Бажан видав "­Історію українського мистецтва" в шести томах. Коли москвичі її побачили, були шоковані. Каменський, російський мистецтвознавець, дивувався: "Ну хохлы дают! Если б хоть еще украинское искусство действительно существовало, а они наваяли шесть томов!" Він навіть не дивився на ту ­історію. Сам факт її існування був для нього ідіотизмом. Коли ми з однодумцями видали книжку "Малевич та Україна", показали московським колегам. Мені було сказано: "Дмитрий Емельянович, Малевич родился в Киеве. Это единственное, что его связывает с Украиной. А вы одну фразу растянули на 400 страниц!" Справді, як можна один факт розтягнути на цілу книжку? Я відповів: "Примудрилися".

Володимир БЕБЕШКО, 56 років, композитор, продюсер:

– Україна – це слаборозвинена аграрна країна, на екранах якої домінує в'єтнамська естрада. Президентом цієї країни має стати людина з мізками Білла Ґейтса. Він – ­розумний і грошей має стільки, що склав їм ціну. Ніхто інший тут не дасть ради. Був у нас і зрадник, і дірєктор – всі, хто керувати державою в жодному разі не повинні.

Я особисто здався. А був момент, коли загорівся ідеєю державний гімн переписати. Особливо коли чув, як він звучить записаний у минулому столітті, на старій апаратурі. Нова його відтворює так, що соромно слухати. Думав: ось і прийшов час переписати цю музику. Нарешті на інший лад, щоб "Ще не вмерла Україна" зазвучало не так похмуро мінорно. Підійшов з цією думкою до Віталіни Ющенко, попросив про зустріч із батьком. Не минуло й півроку, як Віталіна знічев'я згадала про мене й телефонує: "Поїхали!" Втішався, як мала дитина. Швидко зібрався, приїхав за місто й бачу – якісь козацькі розваги. Хлопці у вишиванках п'ють­гуляють, кругом веселощі. "А де ж Ющенко?" – питаю. І ось мене ведуть на аудієнцію до самого президента – в конюшню. Віктор Андрійович стоїть зажурений. Гладить коня. Підходжу, вітаюся, намагаюся йому розказати, що можна було б гімн України переписати, зібрати оркестр. А чоловік на мене не дивиться, ­мовчить. ­Піднімає очі, а вони спрямовані вдалину, за обрій – і повз мене. Я не втрачаю духу й далі розказую, чекаю на його "Так!" Нарешті, коли розумію, що даремно туди приїхав, бо президент навіть не подивився на мене, долинають його мудрі слова: "Робіть, хлопці, робіть…"

Якби тепер сказав таке донецьким, то все було б по­іншому. "Надо гимн переписать. Так, братаны, скинемся на оркестровку?" – "Без проблем". Та сьогодні мені вже не хочеться нічого робити.

Юрій АНДРУХОВИЧ, 53 роки, письменник, перекладач:

– Сьогодні ми попали у великий занепад. І він для мене пов'язаний з верховним жлобом України – з президентом. Бо він – ­зразок успішного жлобізму для багатьох українців. З нього пацани беруть приклад. Будучи агресивним, недорозвиненим, недалеким, ти, виявляється, досягаєш найбільшого життєвого успіху. Для тебе створені золоті унітази й решта всього на ­світі. Хоча попередник нинішнього президента теж був не кращим.

Українське суспільство – це ілюстрація афоризму: "Історія вчить тому, що вона нічого не вчить".

У Костомарова є праця "Богдан Хмельницький", де він описує Хмельниччину й масштабні єврейські погроми. Переможна хода козацької армії – це також і погроми. І в Хмельницького були три принципові моменти: не має бути на його території жодного єврея, єзуїта й уніата. Ці категорії підлягали тотальному знищенню. Такі погані новини поширювалися зі Сходу на Захід, разом із самою армією, а єврейські родини покидали свої містечка. І їхні хронікери теж фіксували цей важкий для єврейства час. Костомаров цитує і єврейських хронікерів, акцентуючи увагу, що на своїх возах євреї везли книжки. Вози були перевантажені книжками.

Коли звідкись утікають українці, книжки – це остання річ. Ніколи не чув, щоб у нас книжки рятували. Так, звісно, засновувалися університети, в еміграції – теж. Але це така есенційна річ – читати. І читати – то остання наша справа.

×