Світ ходить ходором, турбулентно потіпується, змінюючись на очах. "Яке там місце Україні? – думається іноді дозвільно, хоча й не без тривоги. – Які обриси майбуття проглядають із геополітичних туманів?" І сам себе ж і урвеш, подумки посміхнувшись. Є спеціальні люди, фахівці, профі, за якими мріє абревіатура МЗС, колонада на Михайлівській площі і смуги літаків, що лягають у всі сторони світу. Як він влаштований, світ, якраз ці профі й знають – його найскладніші геополітичні вузли, найтонші стратегійні комбінації, культурні коди – словом, все-все. Ну, мають знати. І стояти на сторожі.
– Ой, шо тут творилося перед підписанням Асоціації! – уява поступається спогаду. З нього виринає сірокостюмний чоловік, наш посол в одній з прибалтійських країн, куди мене занесло з культурницькою делегацією, вже після Майдану.
– Я ж йому говорив, президенту попередньому, – треба підписувати, – дипломат проникливо сокотав до гурту прибулих земляків-літераторів і позирав у бік, звідки мав з'явитися міністр. Не зовнішньополітичний, ні, керівник іншого відомства, проте постмайданний, новий. Посол же був старорежимний.
– Я говорив, – сторожко витягував він шию, вдивляючись в бік сподіваної з'яви міністра, "голосу Майдану". – Але к-куди! Воно ж – дурне…
Аташе знову повертався до літераторів, брижив чоло:
– Я всі ці роки говорив, наполягав…
"Він, мабуть, думає, що це може долинути до вух міністра, з яким пісатєлішкі-поетішкі, буцімто, на короткій нозі? – гмикалося подумки одному з письмаків у гурті. – Уявляю, як він тьохкав колишньому президенту, послідовному володареві золотих батонів".
Зустріч та подаленіла за пластом часу. Навіть риси обличчя співрозмовника не пригадуються. Щось усереднено чиновницьке, з печаттю владної ваговитості, яка миттю може перетекти в запопадливість і повернутися взад. Галерея подібних парсун розгорталася з юності: жек, відділ кадрів, перший… стоп, третій заводський відділ, "особісти", точно, там якраз такі фізії мигтіли теж, ну й далі – за наростаючою ієрархією.
Аташе не пропав, думаю. Просто тепер над лускою бруків, якими він мчить на раут, замість балтійських дубів колишуться пінії. Чи ще які араукарії. Це ж не Левко Лук'яненко, з дипломатичної одіссеї якого підсміювалися професіонали – мовляв, "нє знаєт параду", чи то пак протоколу. Ці знають. Їх багато таких. Вони вічні. Вони проступають крізь завірюхи новин, багатодумно брижачи чола. Хоча що там брижити – й так все ясно. Суцільні успіхи. Євросоюз відтермінував вступ України і майже розтанув у реінтеграційних туманах. НАТО – другий кит надій і морквина спокуси, з туманів уже й не мріє. З-за океану нависає тінь Трампа, передбачити перемогу якого на президентських перегонах у США виявилося не під силу всьому сукупному інтелекту української дипломатії. Недобре прискалюються європейські сусіди, вже щонайближчі. Розверста могила Олеся на празькому Ольшанському цвинтарі темніє масною крапкою в шерензі зовнішньополітичних здобутків. Над нею скрегочуть трелі механічного солов'я, подібні до промов шефа української дипломатії.
Світ ходить ходором…
1 
1
Комментарии
1Я одесситка, родилась в Одессе. Хочу заметить - в последнее время все чаше можно услышать украинскую речь на улице, в транспорте и т.д. Это радует. Значит украинский язык постепенно возрождается. Но в основном народ общается на русском. Именно на русском. А то, что кто-то там услышал "одесский говор" - так это брехня. Те одесситы, которые разговаривали на суржике русского и иврита давным давно уехали в Израиль или США.
навчатись державній мові - добре !
... вважати киян дикунами, що можуть побити за російську -
або дурний жарт,
або ознака розумової обмеженності чи довірливості до безпідставних пліток
Я еще не видела ни одной торговки персиками, абрикосами, рыбой или еще чем, которая бы чего-то боялась! Они у нас закаленные Привозом и всеми одесскими рынками. А что касается языка, то, к сожалению, он у нас не русский... Это такая гремучая смесь, в которой много слов и украинских, и иврита, и даже целые понятия есть, позаимствованные у носителей других языков. Все-таки , около 118 национальностей представлены в нашем городе.
Я ще не бачив ( і не чув) ні одної торговки персиками чи рибою,в якої діти працювали б у Верховній Раді))))))......хіба прибиральницями в буфеті
вам +)))))))))
Не дуже приємно, коли вчать українську через страх, щоб не побили.Така аргументація не викликає пошани насамперед до тих, кого бояться.
А чом би й ні? Страх отримати у писок - дієвий стимул і мотивація! А для кацапидлів - так взагалі №1! Умовляння, припрошування або так звана хохляцька "толерантність" на узкоязичних взагалі не діють! От якби якого-небудь одеського "Кідалава" віддухопелили свого часу за його ставлення до нашої мови, то й кацапізаційних законів би він не вигадував!
Читати приємно, але щось не дуже віриться(
не дождетесь
Бомжу
А если не подадут. когда по русски просить будешь?
Приємно таке читати, тільки б цей запал у Сергія швидко не зник.