Степан Гіга: служіння Україні між невизнанням та знеціненням

Минуло 9 днів відтоді, як нас покинув видатний український співак Степан Гіга. Його пісні лунали на весіллях і похоронах, у військових частинах і на кухнях. І ніколи - окремим концертом по телевізору. Ніколи - в палаці "Україна". Рідко - по радіо, бо "неформат". Він був по-справжньому - Народним артистом України, якого за життя Україна не цінувала, як належить - і не визнавала так, як він того заслужив. Чому?

Раптова смерть Народного артиста України Степана Гіги так яскраво висвітила проблеми української естради та нашої політики у галузі культури, що їх неможливо не побачити і про них гріх не поговорити.

Степан Петрович прожив 45 років на сцені. Саме прожив - не співав, не виступав, не красувався під плюсові фонограми, а прожив, кожного разу вкладаючи душу у свої пісні та даруючи їх людям. Глядачі це відчували і любили артиста безумовно - даром вищої любові. Даючи коментар Суспільному телебаченню, я порівняв рівень популярності Гіги із рівнем популярності Володимира Івасюка.

І я не помилився і ні краплі не перебільшив. Кількість переглядів його відео в інтернеті на різних ресурсах на порядок перевищує кількість переглядів усіх зірок нашої естради. Його ще називали Містер Шлягер. Бо кожна його пісня ставала популярною одразу. Жоден інший наш артист не має в репертуарі стільки таких пісень, які б народ співав на весіллях, на кухні, на урочистих подіях, на фронті чи просто про себе. Жоден із артистів не є володарем чотирьох золотих дисків. А Гіга мав усе це.

Мало того - він був автором музики усіх своїх хітів і багатьох пісень, що їх співають інші Заслужені та Народні артисти. А тепер, після всього сказаного, хочу запитати вас: скільки разів за все своє життя ви бачили по телевізору концерт Степана Гіги? Я, наприклад, жодного разу. А скільки разів його запрошували провести творчий вечір, хоча б ювілейний, у палаці Україна? Жодного! Ми дружили зі Степаном 40 років, створили разом з десяток пісень, тому я маю право висловлюватися на цю тему і говорити різко, не стримуючи емоцій.

Володимира Івасюка вбила совєцька влада. Вбила жорстоко, й повісила тіло в лісі. Не для того, щоб його не знайшли. Навпаки - це була показова страта української пісні, бо українська пісня не мала права бути популярною - тільки російська. Бо "Червона рута" не могла бути популярнішою за "Дєнь побєди" чи "Широка страна моя родная". А вона порушувала приписи окупаційної комуністичної влади і тому її стратили. На груди авторові ніби повісили табличку: "ось так буде з кожним, хто насмілиться!".

Степан Гіга насмілився і став популярним уже в Незалежній Україні, хоча українська пісня була під прицілом постійно. "Наша" влада не вбила Степанову пісню, не вбила його буквально, але вона створила всі умови для того, щоб він помер на піку своєї слави, у розквіті сил. Щоб він змушений був давати по 200-300 концертів на рік, аби вижити і мати змогу творити.

Усі його пісні були "неформатом" для українського радіо і телебачення. Уже після 2014 року я особисто приносив на радіо на Хрещанику, 26 диск із тринадцятьма піснями на мої слова, серед яких було кілька, що вже мали титул "Пісня року". Наступного дня після прослуховування диску, мені його повернули із тими ж словами: "Неформат!".

Форматом для українського радіо і телебачення було аж до 2022 року так зване косноязичне мистецтво Йолкі, Потапа та Монатіка. Саме таких осіб запрошували бути суддями на мегапопулярних телешоу "Україна має талант" та йому подібних. Так, Україна має багато талантів, але чому наші таланти має оцінювати якийсь заїжджий московський експерт чи особа з паспортом України, яка зверхньо дивиться на українських артистів, на українську мову, на українську історію та і на Україну взагалі? Степана на такі шоу не запрошували.

Бо людина з дипломом консерваторії, з абсолютним слухом, з оперним голосом широкого діапазону, з глибинним знанням пісенної традиції, зі званням Народного артиста, з величезним досвідом та десятками створених популярних пісень не є авторитетом для власників каналів та організаторів шоу. Як не є для них авторитетами Іван Попович, Василь Зінкевич, Оксана Білозір, Іво Бобул та багато інших справді наших славних легенд, багатьох із яких уже немає на цьому світі.

Степан Петрович про це не говорив ніколи, але і я, і всі його близькі бачили, як йому гірко і боляче було спостерігати за такою несправедливістю. Хоча у розмовах ми називали усе це не несправедливістю, а злочинною діяльністю влади. Та це були приватні довірливі розмови, а публічно Степан завжди казав: "Ми творимо українську пісню. Ми робимо свою справу якісно і чесно. І я хочу, щоб після моєї смерті на землі залишилося хоч щось зі створеного мною".

Можливо, хтось скаже: при чому тут влада? Адже ні президент, ні Верховна Рада не впливають на приватні телеканали. А хто впливає? Хіба не держава виконує регуляторні функції щодо всього, що відбувається на нашій землі, у нашому повітрі та в інформаційному просторі? Хіба не держава має диктувати свою політику всім, хто хоче залізти через телевізор у кожну хату і в думки кожного громадянина? Чи нема на те важелів впливу і коштів?

На мою думку, немає політичної волі для реалізації стратегії розвитку української культури та української держави. Бо нема самої стратегії. А можливостей впливу - більш, ніж достатньо. Бо якщо якийсь телеканал порушує правила гри - йому можна показати червону картку, а при повторному порушенні забрати ліцензію. Та цього ніхто не робить. Крім того, для Єдиних новин, що транслюються на багатьох приватних каналах цілодобово, гроші є, а для показу найкращих наших співаків - нема.

Я пишу про це все не тільки тому, що трансляція концертів по телебаченню потрібна артистам, хоча це правда. Та вона більше потрібна нам. Степан Гіга досягнув піку популярності і без телевізора, хоча телебачення набагато полегшило б його шлях. Трансляція творчих вечорів наших великих артистів, на моє глибоке переконання, мусить бути частиною державної політики. Бо такі артисти формують естетичний смак нації, вказують орієнтири, є еталонами таланту, людяності та совісті.

Вони, якщо говорити мовою війни, закривають наше небо, небо нашого духу, від ворогів. Такі програми потрібні молодим артистам як зразок, бо те, що більшість із них співають і крутять на місцевих радіостанціях - не вписується ні в рамки мистецтва, ні навіть в елементарні граматичні правила рідної мови.

Та найбільша проблема у тому, про що геніально написав Степан Галябарда і чудово виспівав Степан Гіга у головній пісні свого життя:

"Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя!"

Той, хто найбільше любить Україну, має поневірятися по провінції і відчувати свою неповноцінність чи меншовартісність. Має бути битим і гнаним. А коли вже помре - його піднімуть, як прапор. Піднімуть ті, хто захоче скористатися його славою. Бо процвітати у нас може тільки той, хто найбільше любить гроші і владу, хто забув давно, що "домовина не має кишень". Вони ж усі переважно ще і спілкуються чужинською мовою. Степан співав: "Смереки осені не знають…" А йому судилося не пізнати переваг старості… Та навіть після смерті його пісні працюють на Перемогу світлих українських сил.

Gazeta.ua