Сребрениця-Буча: незасвоєні уроки мають здатність повторюватися

Минуло 30 років від часу різанини у Сребрениці - тоді армія боснійських сербів вирізала близько 8 тис. боснійських мусульман, чоловіків і хлопчиків. 1000 тіл не ідентифіковані досі. Але до чого тут Буча? Бучі могло б і не статися, аби Європа ще тоді, 30 років тому, сприяла покаранню убивць, замість толерувати геноцид, аби лишень швидше завершити набридлу всім війну. Та й чи про суто етнічні сутички там ішлося, якщо до підтримки боснійських сербів був причетний Кремль?

30-та річниця трагедії у Сребрениці відзначається як одна з найстрашніших подій фіналу і без того жахливого ХХ століття. Для тих, хто вірив, що після Другої світової війни нічого подібного в Європі вже не може повторитися, саме Сребрениця стала справжнім прозрінням. Стало очевидно: уроки минулого не засвоєні, війна може спалахнути будь-де, людяність - не гарантія, навіть після мільйонів жертв.

Для українців і Сребрениця, і облога Сараєва, і вся Боснійська війна тривалий час залишалися на периферії свідомості. І коли ми сьогодні запитуємо себе, чому в Європі вже забувають про Бучу, а обстріли українських міст не потрапляють до перших рядків новин, варто згадати про те, як ми самі сприймали боснійську трагедію. До моменту масового вбивства у Сребрениці події на Балканах почали втомлювати європейців і поступово зникали з інформаційного простору. Саме тому ця різанина шокувала світ - і надовго залишила слід у пам'яті.

Не можу сказати, що війни в колишній Югославії були в центрі моєї журналістської роботи, але все ж таки я стежив за ними уважніше, ніж більшість моїх співвітчизників. І не лише тому, що цікавився Балканами ще з дитинства та не мав мовного барʼєра, а й тому, що завжди розумів: те, що відбувається там сьогодні, може статися з нами завтра. У цьому я ніколи не мав сумнівів. Тому Боснійська війна й геноцид у Сребрениці стали для мене страшним уроком. І уроком, до того ж, не засвоєним європейськими суспільствами і нами самими.

По-перше, мене вразили висновки, яких дійшов цивілізований світ. Замість того, щоб довести, що етнічні чистки не можуть бути толеровані, Захід вирішив якнайшвидше зупинити війну. І зробив це шляхом фактичної легітимізації насильства. Замість багатонаціональної, багаторелігійної Боснії з'явилася нежиттєздатна конструкція: боснійські серби залишилися на територіях, звідки вигнали мусульман і хорватів, отримавши там майже державний статус.

Водночас, їм не дозволили приєднатися до Сербії - щоб зберегти недоторканність міжнародно визнаних кордонів. І так суспільство, що погодилося на етнічне очищення, залишилося не тільки не покараним, а й фактично винагородженим. А Боснія як держава досі лишається глибоко проблемною. Це дуже нагадує сучасні підходи до можливого "замирення" України через фактичне визнання російського контролю над окупованими територіями.

По-друге, щоб припинити війну, Захід вирішив співпрацювати з одним із її головних винуватців - Слободаном Мілошевичем. Диктатор, чия політична поведінка згодом стане зразком для Путіна, став "архітектором миру" й посередником, попри те що лідери боснійських сербів були лише його маріонетками. Це визнавав навіть сенатор Джозеф Байден, який згадував, як Мілошевич особисто "викликав на килим" Радована Караджича - лише для того, щоб показати американським переговірникам, хто є справжнім архітектором процесу. Мілошевич скористався цим тріумфом і зробив власні висновки, коли почав готувати новий геноцид - уже в Косові.

По-третє, саме під час Боснійської війни я побачив, наскільки ефективною може бути авторитарна пропаганда. Сербська, а за нею й російська. Більшість навіть серед тих, хто уважно стежив за подіями, вважали, що це звичайний етнічний конфлікт. Але насправді це була війна між демократією й диктатурою. Етнічне питання було лише інструментом у руках белградського режиму. Як і сьогодні в Путіна. Я й сам був здивований, коли в Москві зустрів делегацію боснійського керівництва з блокованого Сараєва, в якій були не лише мусульмани, а й серби та хорвати. Це суперечило поширеному в медіа образу "винятково етнічної" війни.

По-четверте, хоча тоді це було неочевидно, саме Боснійська війна ознаменувала повернення Луб'янки на міжнародну арену. Формально російська влада ще не брала участі у війні, але контакти між ФСБ і лідерами боснійських сербів, як-от Караджичем і Ратком Младичем, були тісними. Саме завдяки підтримці з Москви ці двоє десятиліттями уникали правосуддя. Тим часом російські дипломати вдавали із себе нейтральних посередників. Віталій Чуркін, який згодом стане рупором Путіна в ООН, тоді ще працював як "ліберальний дипломат" і гнівно критикував лідерів боснійських сербів. Але, можливо, просто грав відведену йому роль - інакше як би він згодом зробив таку блискучу кар'єру?

Ну, й із роками стало ясно, що такі глибокі рани не гояться. Боснійці не навчилися жити з ними. І ми, цілком можливо, не навчимося теж. Але навчитися переживати трагедію, коли вона вже сталася, необхідно. Саме Боснійська війна стала прологом до війни в Україні. А Сребрениця - прологом до Бучі.

Ми часто порівнюємо свій досвід із Хорватією - й у 2022 році мали примарний шанс саме на хорватський сценарій. Але наразі все йде за боснійським. І головне наше завдання - не дозволити Заходу разом із Росією реалізувати саме цей сценарій. Інакше ми станемо марґінальною нежиттєздатною державою - десь між Заходом і Росією. Державою, яка не буде цікавою навіть її власним мешканцям.

Оригінал