Звільнення Кременя: неефективність громади чи некомпетентність влади?

Здавалося б, під час такої страшної війни влада має робити все можливе для об'єднання суспільства і збереження України. Однак останні дії та рішення Банкової свідчать про її глибоку байдужість до думки громади. Мало того - деякі з них прямо шкодять державі та її інтересам. Що відбувається?

Дива не сталося. Всі палкі та пафосні розмови про те, що не треба бути байдужим, тиснути на владу і домагатися справедливості, 2 липня 2025 року абсолютно втратили сенс і залишилися хіба способом струшувати повітря. Десь так, як у СРСР функціонувало "кухонне дисиденство". Тоді громадяни не мали змоги інакше висловити незадоволення діями ворожої до них влади, окрім обговорити проблеми вузьким колом на кухнях за чаркою. І вибудувати - на словах, звісно, - чітку стратегію того, як ми повинні діяти і чому нас мають неодмінно послухати.

Отже, 2 липня охоплену війною Україну послабили не лише ззовні рішенням Пентагону призупинити поставки американської зброї. Удари зсередини не такі відчутні тут і тепер. Зате руйнівна дія від цих ударів пролонгована.

Удар перший: позбавлений українського громадянства предстоятель УПЦ МП Онуфрій (Орест Березовський) через доведену наявність російського паспорту. Проте ударили не по впливовому та ефективному російському агенту. Бо цього удару Онуфрій не відчув. Скажімо, одіозний дніпровський політик та бізнесмен Геннадій Корбан у липні 2022-го так само позбавлений громадянства рішенням президента Зеленського. Проте Корбан - не в Україні. Його не пустили через кордон. По уму, за позбавленням громадянства мала б відбутися депортація. У випадку Онуфрія - за поребрик, до патріарха Кирила. Натомість в соцмережах сумно жартують: Онуфрія депортують додому, до Чернівецької області. Схоже на те, що заходи проти російського агента - окозамилювання.

Удар другий: Вищий антикорупційний суд не відсторонив від виконання обов`язків віцепрем'єра та міністра національної єдності Олексія Чернишова. Посадовця обвинувачують у зловживанні службовим становищем та отриманні неправомірної вигоди в особливо великому розмірі. Ба більше: за історією реального морального падіння Чернишова, як кажуть, людини з ближнього кола очільника держави, можна було стежити, без перебільшення, в режимі прямого ефіру.

Додайте до цього заяви про намір уряду розформувати підпорядкований Чернишову МінЄд через відсутність фінансування та якихось неназваних фахівців. От які фахівці з національної єдності, хто вони за освітою, яким має бути портфоліо чи стаж роботи? Тим не менше, демонстративне залишення публічного корупціонера без покарання - ще один соковитий плювок у бік громадянського суспільства.

Удар третій: звільнення Тараса Кременя з посади мовного омбудсмена. Тобто, людини, котра відповідає за виконання Закону про функціонування державної мови в державі Україна. Цей закон, нагадаю, був одним із останніх, який вдалося - хай буде це слово! - протягнути через парламент та ухвалити за президенства Петра Порошенка. Незабаром посаду того, хто стежить за виконнням, обійняв Тарас Кремінь. У нього майже не було попередників - мовознавиця Тетяна Монахова протрималася на посаді півроку та звільнилася.

Цікава деталь: обидва захисники української мови походять із Миколаївщини, доволі зросійщеного південного регіону. На своєму місці Тарас Кремінь відповідав лексичному значенню свого прізвища і справді був кременем, коли йшлося про порушення мовного закону. Ніде правди діти, значною мірою на його діяльність вплинуло повномасштабне російське вторгнення. Бо вперше за багато років, якщо не десятиліть, запит на захист української мови отримав широку підтримку знизу, від суспільства. На українську переходили і досі переходять там, де донедавна від неї відхрещувалися. Тож Тарасові Дмитровичу вдавалося ефективніше чинити опір залишкам русифікації. Але по завершенню п`ятирічної каденції його кандидатуру навтіь не внесли на обіймання цієї посади. Хоча закон того не забороняє.

Історія з Тарасом Кременем нагадує історію з призначенням очільника Держкіно на місце Пилипа Іллєнка, чия каденція завершилася 2019 року. Не обранням, хоча посада виборна - саме призначенням. Бо Іллєнка, династійного кінематографіста, за каденції якого українське кіно почало набувати ознак індустрії, за результатами голосування мала б замінити Юлія Сінкевич, відома в кіноспішльноті менеджерка з чималим послужним списком. Натомість результати обнулили, буквально призначивши на посаду Марину Кудерчук, фактично - людину нізвідки. Кіноспільнота обурилася, підписувала листи, вимагала, виходила на протести - і була проігнорована.

Оскільки зараз публічні протестні акції заборонені (до речі, на відміну від "прайдів", хоча їхні учасники та організатори теж чогось справедливого для себе та й вимагають), небайдужі громадяни почали робити публічні заяви на підтримку Тараса Кременя та підписувати листи з вимогою залишити його на посаді. Як колективно, так і індивідуально його підтримали Ліна Костенко, Сергій Жадан, Ірма Вітовська і ще чимало тих, кого прийнято вважати впливовими лідерами думок. Хоча, нагадаю, кандидатуру Кременя не внесли, лишався шанс її повернути і таки ухвалити. Проте об аргументовані думки - даруйте за тавтологію - лідерів думок у владі просто витерли ноги.

У сухому залишку чинна влада хтозна насправді, в чиїй конкретній особі, 2 липня тричі довела власну неефективність та нульову компетентність, коли йдеться про бодай спробу консолідувати суспільство воюючої країни довкола цінностей. Забрати громадянство у відкритого ворога без його видворення за межі країни - в гудок. Залишення на посаді наближеного до себе разом із визнанням непотрібності його посади - в гудок. Звільнення з посади одного з небагатьох, хто справді на своєму місці - в гудок.

Є спокуса списати негативний результат на погану ефективність громадянського суспільства. Мовляв, недопрацьовуєте ви, крикуни-патріоти, вмієте тільки на кухнях балакать, не маєте реальних важелів впливу. Та насправді звільнення Тараса Кременя й неможливість його відстояти - це про нульову компетентність саме влади. Для якої особиста відданість важливіша за фаховість певної людини на певному місці. І це - точно не демократія. Як загалом не цінності, за які українці воюють. Точніше, цінності - але швидше російські.

Gazeta.ua