Російська "петля часу" з нескінченними війнами: шляхи подолання

Путіну насправді непотрібні території - ані суверенної Грузії, ні Молдови, ні України. Його мета - розхитати світовий лад так, щоб усі міжнародні норми і усталені кордони не мали жодного значення. Панування права сили - і це ми зараз спостерігаємо. Однак Україна у своїй 11-річній війні показала приклад саме силового спротиву, причому вдалого, а відтак - саме наша війна може поставити хрест на всіх путінських планах. Як зупинити розгортання російської "часової петлі"?

Є такий термін "петля часу". Мається на увазі замкнутий і повторюваний ланцюжок подій у просторово-часовому континуумі, якому притаманна нерозривність послідовних або непослідовних явищ.

Починаючи з 2008 року (війни Росії проти Грузії), думаю, усі у світі переконалися, що конфліктність та силовий спосіб вирішення протиріч стали якщо не домінувати, то точно зростати у швидкій часовій прогресії повсюдно у різних регіонах світу. Після 2014 року (анексії Криму, початку війни на Донбасі, млявого реагування Заходу) тенденція ще більше пришвидшилася. Саме тоді Росія заклала "часову петлю" війни, коли одна стратегічна помилка стала накопичувати інші. Одна неврегульованість, прямо чи опосередковано (як можливість та зразок), автоматично спонукає до іншої. Один зі свіжих прикладів - загострення і військовий конфлікт між Індією та Пакистаном.

Дуже точне формулювання подіям днями дав Папа Лев XIV. Закликаючи у своїй першій недільній промові до переговорів для досягнення "щирого, справедливого і тривалого миру", він наголосив на тому, що сьогодні світ переживає "третю світову війну по частинах".

Певною мірою у цьому і криється відповідь, чому неможливо так швидко зупинити військову агресію Росії проти України, як на це розраховували в адміністрації Дональда Трампа. Бо російська війна - це не регіональна війна за той чи інший шмат території, це уже очевидно. Російська війна з самого початку носить глобальний характер, адже спрямована на те, щоб установити право сили та шантажу як замінник міжнародного права та принципу поваги до кордонів інших держав.

У цьому сенсі вийти із "часової петлі війни" неможливо без припинення війни РФ проти України. Бо це створює певний прецедент, алгоритм, від змісту та характеристик якого залежатиме, куди далі рухатиметься світ. У звʼязку з цим, допускаю, що найближчими тижнями ми будемо спостерігати боротьбу різних підходів.

Європа дуже чітко визначилась: заклик до Росії щодо 30-денного перемиря, починаючи з 12 травня. Або - посилення санкційного тиску на РФ. Символічно, що це прозвучало саме у Києві, під час зустрічі "коаліції охочих" та безпосередньої присутності лідерів Великої Британії, Франції, Німеччини, Польщі, за підтримки інших лідерів через онлайн-формат. Паралельно із цим Велика Британія уже запровадила нові санкції проти танкерів тіньового флоту Росії. Також у Євросоюзі обговорюється 17-й санкційний пакет.

Звернення "коаліції охочих" підтримали і у США. Була телефонна розмова з Трампом, а днями раніше і спецпредставник Кіт Келог, реагуючи на триденне перемирʼя від РФ, сказав про те, що справжньою ознакою руху до миру стане 30-денне перемирʼя.

Росія традиційно відреагувала, типу, готовністю обговорювати перемирʼя, і навіть прозвучала пропозиція переговорів 15 травня у Стамбулі (до цього була телефонна розмова Реджепа Ердогана з Дональдом Трампом та Владіміром Путіним). Але потім послідувало уточнення: переговори мають відбуватися з урахуванням реалій на фронті та стамбульських пропозицій від 2022 року. Тобто, знову по колу відбувається звернення до маячні у вигляді російських "першопричин".

Хоча, за великим рахунком, якщо вже говорити про "першопричини", то вони криються у самій Росії, і мають виставлятися саме до російської влади - перш за все, недопустимість свідомого, відкритого та відвертого прагнення зруйнувати іншу державу. Хочеться сподіватись, що у якийсь момент навʼязування Кремлем обговорення "першопричин" з претензіями та вимогами до України та Європи обернеться бумерангом для самої Росії - обговоренням реальних першопричин війни, коріння яких криється виключно у самій РФ.

Є ще Китай, лідер якого майстерно використовує момент у своїх цілях - думається, своїм травневим візитом до Москви Сі Цзіньпін хотів отримати двосторонню користь: і показати "ієрогліф" США у розпал торгівельної війни, і продемонструвати економічну залежність Росії від Китаю.

Так чи інакше, у сухому залишку, пройшовши 100 днів переговорного процесу на різних рівнях і різних форматах, маємо два підходи. Перемирʼя безумовне, і без додаткових умов, на 30 днів. Бо інакше - санкції. І безкінечний псевдопереговорний процес від РФ, "перемирʼя" з умовами, коли ми знову будемо бачити спробу забалакування та затягування часу. Питання у тому, як швидко Сполучені Штати почнуть задіювати можливі інструменти тиску саме для досягнення перемирʼя без будь-яких умов, окрім тих, які стосуються припинення військових дій та дотримання його сталості.

Якщо коротко, то переговорні позиції та поточні статуси ситуації можна охарактеризувати так:

1. Підхід адміністрації Трампа перших 100 днів з розмовами та "па" назустріч Путіну не дали результатів.

2. Європа разом із Україною зафіксувала пропозицію негайного перемирʼя без умов на 30 днів, або - посилення санкційного тиску на РФ. Ця пропозиція адресована не стільки Росії, скільки США - підтримати та запровадити нові санкції (особливо, враховуючи американський економічний інтерес до України після підписання спільної угоди).

3. США де-факто тимчасово вийшли з переговорного процесу як посередник, передавши, можливо, цю функцію Туреччині. Що не означає виходу із процесу загалом, а означає - необхідність формулювання оновленої позиції США з урахуванням реалій та цілей.

4. Росія і далі прагне затягування перемирʼя, що показали публічні супроводжувальні коментарі щодо пропозиції зустрічі у Стамбулі. До того моменту, поки це буде можливо. Маю на увазі відсутність (поки що) погоджених нових економічних важелів тиску на РФ та надання нового пакету військової допомоги Україні/закупки озброєнь у США.

Великих сподівань на стамбульські переговори немає, але є сподівання, що вони додадуть визначеності в очах США, за якою настануть і рішення. Продовження війни - це відсутність бачення, на що робить ставку Кремль.

І насамкінець. Дивний феномен ми зараз спостерігаємо. Стилістичну боротьбу за статус "перемоги". Так, ніби є виключно рамка "перемога-поразка", у якій, звісно, йде боротьба за перемогу. Але війна - це не змагання з призами. Історія двох світових війн показує, що втрат неспівмірно більше, ніж перемог. Завжди, для всіх. Художня антивоєнна класика якраз про це ("Бійня номер 5" Курта Воннегута, "Пастка 22" Джозефа Геллера, "Уот" Семюеля Бекета та інші). Нехудожня - також (та ж серія антивоєнних есе Умберто Еко). Мета - упередити нові війни, показавши, що світ має знайти інші способи регуляцій, не доходячи до вбивчих війн. При цьому беззаперечним є необхідність керування міжнародним правом та повагою до міжнародно визнаних кордонів держав.

Gazeta.ua