Недавно я мав провести консультацію для абітурієнтів у вузі, де сам колись учився. Від години, відведеної на це, не сподівався нічого особливого, але ж ніколи не знаєш, чим воно може обернутися.
На вході сказали, що вільна така-то аудиторія, й дали ключа від неї. Це другий поверх, у кінці будівлі. Я там не раз бував, а так і не запам"ятав дивно асиметричного розташування комірчин, закапелків, поворотів і переходів. Таки знайшов: кімнатка, двоє вікон у двір. Здається, у нас тут колись було кілька випадкових лекцій. Абітурієнти ще не прийшли, і я взявся оглядати аудиторію. Уздовж стін — замкнені шафи.
Слід сказати, що вже багато літ, буваючи тут чи поблизу, мені вдавалося не натрапляти на те, на що не хотілося натрапляти. Але цього разу припустився необережності.
Одна шафа виявилася незамкненою, і я відчинив дверцята. Там лежали старі мистецькі журнали. Захотів глянути, чи є серед них комплект за 1971 рік. Він знайшовся, повний, усі 12 номерів.
Одна шафа виявилася незамкненою, і я відчинив дверцята
Майже 40 літ тому, коли я готувався до вступного екзамену, комплект закінчувався на шостому номері. Розгорнув його — все так, як і тоді, я пам"ятав кожну сторінку. Й згадав, як щасливо й гордо все це читалося. Адже то був найсвіжіший журнал, і ось я читаю, що в ньому написано, і зможу розказати це на екзамені, й мене — візьмуть.
Так і сталося.
А тепер охопив жаль і сором, бо це саме те, про що найменше хочеш згадувати. Мабуть, отак почувається той, хто відкрив нову країну, полюбив її й оселився там — але краще забути, як уперше ступив на цю землю. Бо це поріг, з якого ти не повернувся додому. Тоді здавалося, що ще нічого не трапилося. А воно трапилося, і назавжди.
Не треба було відчиняти ту шафу. Добре, хоч абітурієнти не прийшли, бо що б я їм сказав?
6 
1
Коментарі
7