32-річна львів'янка Надія Семенюк третій рік поспіль їздить у Київ на заробітки. У столичних бізнесменів доглядає двох дітей — 8-річну Анастасію та 4-річного Максима.
— З господарями — Андрієм Максимовичем і його дружиною Галиною — знайомі з 2007 року. Вони раніше жили в селищі Брюховичі поблизу Львова, — розповідає. — Я закінчила педагогічний коледж, працювала вихователькою в державному дитячому садку. Через низьку зарплату та постійні скарги батьків звільнилася. Пішла в агенцію з працевлаштування до такої пані Люби. Та мене до Андрія Максимовича скерувала. У нього працювала рік. Тоді господарі все продали у Брюховичах і перебралися жити до Києва. Казали, хочуть кращого життя та якіснішої освіти для доньки. Син у них вже там народився. Насправді ж була інша причина. Я у приватній розмові чула, що Андрій Максимович мав маклерську фірму, співпрацював з ментами. Вони квартири в неблагополучних родин відбирали. Їх у села перевозили, а помешкання ремонтували і продавали за ринковими цінами. На тому й розжилися. У Львові в господаря якісь проблеми почалися, то він до Києва втік. Там цілу мережу маклерських контор відкрив. Дружина декілька салонів краси тримає.
Семенюк рік тому вийшла заміж, дітей поки що не має. До батьків у Львів приїжджає двічі на рік — їй дають відпустки по два тижні. За місяць роботи платять $500–6 тис грн. Чоловік 33-річний Степан переїхав до дружини в Київ. Працював на будівництвах і в охороні.
— У Степана скрутніша ситуація. Я живу з родиною господарів, маю власну кімнатку і харчуюся на їхній кухні. Щоразу господиня мені дарує як не нове плаття, так нові мешти. Дозволяє безкоштовно стригтися й робити манікюр в одному зі свої салонів. Усі зароблені кошти можу заощаджувати. Степан же працює з бригадою. Ми спочатку бралися винаймати однокімнатку на Борщагівці. Оплачували квартиру, купували харчі — і зі Степанової зарплати нічого не залишалося. Тоді він вирішив жити в тимчасових бараках з іншими хлопцями. Умови там звісно жахливі, але вдається копійку зберегти. Мені щомісяця платять вчасно, можу попросити аванс. У Степана ж була посезонна оплата — раз на три місяці. Рік тому ціле літо з хлопцями на якійсь багатоповерхівці працювали. Тоді господар прийшов і каже: "Будівництво треба трохи призупинити. Я почав новий об'єкт. Хлопці, зараз із грішми проблема, тому їдьте додому. Як тільки почну квартири продавати, вам зароблене на картки вишлю". Бригада почала обурюватися. Він пригрозив, що викличе міліцію і скаже, що вони приїхали в Київ квартири обкрадати. Якби я все не розповіла Андрієві Максимовичу, не відомо, чим би закінчилося. Він особисто зустрівся зі Степановим господарем. Після розмови той цілій бригаді виплатив зарплату. Правда, дав на 300 доларів менше. Казав, що в роботі знайшов багато недоліків.
У газеті Степан Семенюк знайшов оголошення, що приватна фірма наймає охоронців. Влаштувався охороняти ювелірний магазин, видали спецодяг, зброю. Отримував 5 тис. грн на місяць, працював без вихідних.
— Звільнився, бо магазин закрили. Тепер шукає подібну роботу, — каже Надія. — Нам подобалося, що Степан працює за контрактом. Там усе передбачено. Усім заробітчанам раджу шукати роботу, де можна все офіційно оформити. Я спочатку працювала "на довір'ї". Тоді мене господар офіційно влаштував в одну зі своїх фірм, аби стаж ішов. По-сусідству тут живуть бізнесмени, у них п'ятеро дітей. Кожні два місяці міняють нянь. Одну звільнили, бо господиня запідозрила, що та наче залицяється до її чоловіка. Вигнала під кінець місяця, серед ночі, без копійки грошей. Другу звільнила, бо та випадково розбила її улюблену вазу. Третя ніби-то невчасно дитині памперс змінила. По господарю з першої зустрічі видно, що від нього чекати. Якщо одразу починає хамити, заноситися — треба від нього тікати. Надто улесливі теж насторожують.
1 
1
Коментарі