— Люди на улицах не появляются, у нас обстрелы каждый день. А мне терять нечего. Убьет — не страшно, я прожила. Пойдите посмотрите на доске объявлений, сколько молодых девчонок пропадает. Это же бандиты их похищают, — каже Валентина Василівна, 76 років. Близько дев'ятої ранку сидить на лаві біля будинку в місті Щастя на Луганщині.
У багатьох квартирах скло на вікнах і балконах заклеєні навхрест скотчем. На стовпах біля дороги розклеєні оголошення. На одному просять допомогти знайти дівчину: "Светлана, 93-го года рождения. 9 сентября с 10 до 12 часов дня вышла из дома и не вернулась. Была одета в полосатый свитер, черные джинсы. Обута в красовки".
— Думаєте, вона ще жива? Ніхто її не знайде, — каже пенсіонерка.
Чекаємо з вінницькими волонтерами бійців батальйону "Айдар". Привезли передачі, медикаменти. Йду до міні-маркету купити води. Вітаюся українською.
— Вы бы здесь не выпендривались со своим украинским. Мало ли кто услышит. Могут и по голове дать, — каже продавщиця. — У нас и в транспорте люди молча ездят. В маршрутке женщине заговорила об Украине. Так её побили и выбросили на ходу.
З "айдарівцями" зустрічаємося біля лікарні. Розвантажуємо там частину медикаментів. Бійці запрошують до свого штабу. Він за 3 км від міста. Треба їхати через сосновий ліс.
— Уся 27-ма майданівська сотня пішла служити до батальйону "Айдар". Зараз хлопці намагаються забрати тіло десятника Василя. Його вбили терористи, труп не хочуть віддати навіть за гроші. Вимагають, аби тільки на їхнього обміняли, — розповідає дорогою волонтер Ігор Войтенко, 36 років.
Бійці живуть у маєтку податківця. Прізвище чиновника не називають.
— Маєток пригляділи, як тільки приїхали до міста. Поставили дядька перед фактом, що будемо жити тут. Він якраз на своїй крутій машині звідси виїжджав, — розповідає один із бійців. Називається Миколою. Місяць тому бойовики пропонували за нього винагороду — $30 тис. Він убив їхнього ватажка, обміняв тіло на побратима. — До нас треба їхати дуже швидко, бо з усіх боків засада. Метрів за 500, біля церкви, блокпост терористів. Тут і козачки, і російські війська стоять. Між собою сєпари постійно перестрілюються. Поки вони нас не чіпають, ми теж не чіпаємо їх.
Територія маєтку — 160 га. Огороджений 3-метровим парканом. "Айдарівці" показують територію.
— Думаєте, ці мости через ставки? Ні, це річку Айдар повернули, аби вона текла через маєток, — каже Микола. — Тут за день пішки не обійдеш, треба на машині. Там за туями — тенісний корт. Далі — розплідники диких свиней. Скільки їх там — не перелічити. Ми пристрелили одного кабана. То одразу податківець до президента подзвонив, поскаржився. А той дав наганяй нашому комбату. Там ще живуть лосі, фазани, павліни. Є і свійські свині, кури, гуси, качки. І свої елеватори, і поля свої, де все вирощується. За садибою наглядають з десяток працівників.
На території зо два десятки невеликих будинків. Після екскурсії йдемо до одного. Там три кімнати, кухня. На полицях у ванні стоять дорогі жіночі та чоловічі парфуми. На гачках висять білі махрові рушники, халати. Хлопці запрошують на обід. Спускаємося до підвального приміщення. Сідаємо за 3-метровий стіл із червоного дерева. У білих порцелянових тарілках "айдарівці" приносять спагеті та відбивні з м'яса дикого кабана.
— Ми тут нічого не попсували — посуд не били, дорогі меблі не прошмалювали цигарками. У нас ніхто не п'є, бо в батальйоні з цим суворо. Єдине — натоптали, бо ж ніхто особо не роззувається, — додає Микола.
По обіді виходимо у двір. Чути стрілянину. Бійці наказують сховатися до підвалу. За годину проводять волонтерів до міста.
3 
1
Коментарі
1